Лягла ввечері спати – і вже не прокинулася. Провести в останню путь прийшло лише кілька сусідів. Дід Адам потім сказав, що не чув нічого і не бачив. Може, і не було їй зле, може, і справді Бог гарну смерть подарував, але вірити дідові Адамові не варто, бо тоді його ледве в обід сусіди добудилися – він давно полюбляє зайвого перехилити.
Баба Галя – моя сусідка. Була. Вже я давно у селі не живу, а вона ще давніше взагалі не живе. Але її історію забути не можу.
Я ще геть малою була – ми разом рибалили на ставку. Дивне заняття як для жінки. Але бабця сама полюбляла подивитися на воду та мене із собою кликала. Зі мною, п’ятирічною дівчинкою, балакала, як із дорослою.
У баби Галі дітей не було. Мені було таке дивно, бо дитяча уява малювала родинну картину, де мама, тато та дітки. Тож я її питаннями всякими доймала.
– Могла в мене бути така дівчинка, як ти, – розповідала. – Одного разу Бог мене запитав, чи хочу. А я тоді хати своєї не мала, молодесенька геть була, все працювала. То й кажу йому, що почекай, нема коли зараз. Він потім через два роки мене питав, а я знов віднікувалася.
То вона мені, малій, так тоді розповідала. Загалом не обманювала, бо насправді Галя, поки ще не бабою, а вродливою дівкою була, двічі дитинки позбулася – Адам заміж брати не хотів, а вона ще молода, тож не розуміла, що не чоловік у житті найважливіший… Ну, третій раз уже вона Бога просила подарували їй маленьке янголятко, і четвертий просила, і п’ятий. І безліч разів благала і плакала. Та не почув її більше Господь…
Дід Адам так її заміж і не взяв, але забрав ще дівчиною з далекої Донеччини аж до нас – на Волинь. Так і працювали двоє у колгоспі: він трактористом, вона – телятницею.
– Моя Галя файна, але я на ній не женюся, – не раз казав гоноровий Адам навіть у присутності Галі. – Мені те все не треба. Як не хоче так жити, нехай їде назад додому.
Галя плакала. Вона не те що вже не хотіла кидати Адама – після десяти років спільного життя вже й не знала, любить чи ненавидить, але їхати не було куди. Тут хата ледве стоїть, а там, на малій батьківщині, – узагалі на курячих ніжках тримається. А в тій хаті сестра з купою діток, старенька мама. Кому вона там потрібна? Так хоч поки у самої дітей нема, то племінникам яку копійчину (таємно від Адама) перешле, а вони їй листи пишуть. Солодкі ті слова. Та й мені цукерку не раз тицьне. А із рук баби Галі все таким солодким здавалася.
Як пішла на пенсію, бабу наче хто підмінив: де хто з дітей у город по яблуко ненароком заскочить, то руками розмахує, кляне – на чому світ стоїть. Я вже доросла стала. Не раз із роботи повертаюся, бачу, як вона вулицею йде, вся червона від люті, прошу заспокоїтися. У відповідь сама на горіхи отримувала. Баба Галя тоді згадувала і моїх маму з татом, які виховали такою безтолковою, і навіть ще три покоління родичів, котрих вона ніколи й не знала, але була переконана, що злі й недобрі. Словом, баба стала пити. Як то буває, раз спробувала – помогло, другий – теж нічого, а тут ще й Адам не жене від столу, сам наливає та припрошує.
Ми її всім селом рятували. Просили, возили на лікування. Вона щоразу обіцяла, що покине сама, але…
Того вечора я з бабою Галею посварилася. Дуже. Вона вже ні з того, ні з сього стала обзивати, бо я їй просто на очі втрапила. Звісно, я не змовчала – послала бабцю під три чорти. Про те, що треба було би запитати, як почувається, і не подумала.
Через рік після її смерті й Адама похоронили. Бідкався він, що нема Галі – нікому не потрібен. А потім занедужав. Якби не сусіди, то й не підійшов би ніхто до хати.
Вже і яблуня в їхньому садку засохла, і хата перекособочилася. Безслідно якось люди з життя пішли – як і не було.
Світлана ДУМСЬКА
