Селом понеслися слухи: Ганька померла!!!
«Яка Ганька?» – з напівнаграною цікавістю питали одна одну сільські молодиці: «Степанкова? Чи, може, стара Лукашиха?».
«Та ні-і-і, – відповідали всезнаюче інші. – Та ж того, покійного Павла, ну як його – Кульгавого!». «А-а-а Кульгавого… Так би й казали. А то: Ганька-Ганька…»
Скільки тих Ганьок на одні поліські Знедолинці! Чи не в кожній хаті-мазанці з вгрузлими в землю вікнами, збудованими ще на давнішній лад, коли дім мешканці ділили з домашньою худобою. Горбаті, щербаті, з порепаним від старості обличчям і вицвілими очима. І вже ген-ген за видноколом часи, коли вони вигравали барвистими хустками і кругленькими литками на вечорницях чи весіллях, пускаючи місцевим парубками цнотливі бісики тими блакитними очима, які нині так нещадно обезбарвив час.
Е-ех! І ця Ганька була дівкою файною, і вона не одному хлопцеві душу скаламутила. Та чи ж відала тоді, що так «прославиться» у рідному селі вже потому, як у майже порожній та холодній церкві так-сяк відспівають її душу.
Сказати, що життя у неї склалося, мов пісня, не можна. Хіба така собі пісня, типово українська, – тужлива й сльозлива аж до щему. Батько жити з тим, кого щиро кохала, не дав. Вирішив, що дочка заможного хазяїна має вийти за бідного й нікому не милого сироту. Мовляв, той буде тестя слухати, як Бога, й ніколи не осмілиться рота проти відкрити. Так і було: Павел (бо Павлом його на селі ніхто не називав, – авт.) тихо прожив під полою у Ганьки весь вік. І горя великого з ним не зазнала, та й щастя теж… Бо вже навіть коли діти з рідної хати у великий світ повилітали (а їх двійко нажили), її серце все одно нудилося й щеміло, коли бачила Семена.
– Тьху-у! Ну й дурна стара, – не раз було скаже сама до себе, коли вкотре згадає своє дівоче кохання.
– Ви чого сама до себе говорите, бабо? – спитає сусідчина онука.
– То так… – відповість стара, змахне сиву сльозу. А все одно по кілька разів на день шкутильгає до воріт, щоб подивитися, чи не пройде де часом Семен. Може, й словом яким зачепиться. Вже легше. Та ніхто про сокровенні бабині емоції і не здогадувався. Бо хіба можуть бути у старої баби емоції?..
Павел пішов на той світ першим. Тим самим давши Ганьці трохи вільніше дихнути на старості. Вона сподівалася не довго по землі ходити. Та й гнуло бабцю донизу що не рік то більше. Але та вперто тримала худобу і обробляла шмат поля за хатою. А за спиною баби Ганьки люди шепотіли… Мовляв, є у неї дочка, живе файно, чого ж бабу до себе забрати не хоче, щоб та віку дожила нормально?
Насправді дочка не раз кликала матір до себе. І хоч та жила у межах однієї області, тільки з протилежного краю, старій здавалося, що то треба їхати «за тридев’ять земель».
Зламалася, коли хвороба скрутила не на жарт. Ганьку до дочки, звідкіля до лікарні ближче, проводжали усією вулицею: і ті, хто любив її, і ті, хто не дуже. Дивно було, що біля її вгрузлої по вікна в землю цегляної хати вже ніхто не шпортатиметься. Дивно було, що ввечері з її подвір’я не буде чути тихого бубоніння (бо щоб не було – дощ чи хуртовина, чи Великодня ніч – баба щоразу з першою зорею голосно молилася на порозі свого дому). Вся вулиця слухала ті молитви. Стояли сусіди при парканах, казали бабі напутні слова, а самі розуміли: Ганька в село вже не повернеться. Це в останній путь її проводжають…
Так і сталося. Як жила старенька в дочки, ніхто толком не знав. І тільки коли Богові душу віддала – про неї заговорили всі. До родичів одного дня зателефонували і повідомили: приїздіть на похорон. Швиденько обдзвонили всіх близьких. Машину найняли. Дочекалися, поки прибудуть ті, хто здалеку, й щойно розвиднілося – виїхали з села. Дарма, правда, поспішали…
Ще до доччиної хати не дійшли, як були вражені новиною:
– А чого ви вчора не приїхали? – спитала сусідка родичів, споглядаючи, як натовп з вінками по під руки прямує сільським шляхом.
– То тілько вчора по обіді подзвонили.
– Та ж її вже поховали! – спантеличено продовжувала жінка. Бо (їй-Богу!) перший раз бачила, щоб на похорон аж на другий день їхали.
***
До хати не дійшли, звернули на кладовище. Поклали вінки на сиру могилку і поспішили назад. Тамтешні люди пошепки розповіли, що бабу дочка далі свого подвір’я не випускала. Та й зять (а той робив митником) недолюблював тещу. То й він і скомандував так, щоб стару присипали землею швиденько. В обід вмерла, ввечері поховали, «попа гукнули» – і багато галасу не робили. Ще не хватало тільки щастя усю бабину родиноньку в своїх хоромах приймати.
Як їздили ховати Ганьку, за трохи знало все село. Небачений, звірський для усталених тамтешніх звичаїв та правил життя випадок. Один із тих, про який сільські баби на вулицях при зустрічі навіть між собою не говорили. Щоб, не дай Боже, не повторилося…
Надія ХМІЛЬ
