Бог жив з нами в окопах: як прикарпатський боєць «десятки» три місяці воював під Бахмутом

0
73

Навіщо воїни фотографуються в бліндажах, про що мовчать бійці, які вертаються з фронту і чому так важливо після війни «перемикати тумблер у голові», знає прикарпатський боєць 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Володимир Козак із позивним «Чечен». Робота з воском, медом і усамітнення серед вуликів стали його рятівною соломинкою після повернення додому.

«Що з тобою?!». – «Я боюсь…». – «Не бійся. Глянь на мене. Все добре. Віриш мені?» – «Вірю»…

Володимир Козак багато разів бачив страх на фронті. Особливо, коли щодня у твій бік летять сотні снарядів. І ще літаки, гелікоптери, «фосфори»… Але Козак добре знає, що треба робити зі страхом і що казати, аби він не проковтнув. Володимир уміє надихати бійців, хлопці його завжди слухали. Як головний сержант роти їздив по позиціях, аби піднімати бойовий дух. Там усі стали рідними.

«Вояки хочуть, щоб з ними просто по-людськи поговорили, вислухали, попили кави, зажартували, – каже боєць. – А страх… Часто у бою страх просто десь щезає. Так буває, коли борониш свій дім».

«А раптом нас більше не буде?»

Козак пів життя працював у силових структурах, тямив у зброї і людях. Після вторгнення півтора місяця у Франківську вишколював воїнів: з досвідом і без. Далі – на фронт.

«Хлопців треба було вчити не тільки тримати зброю, штурмувати, пересуватися «зеленкою», але й готувати психологічно, – пояснює Володимир. – Можна зазубрити всі ази тактики, проте коли вперше опиняєшся на полі бою, часто просто вибиває все з голови і ти тупо не розумієш що треба робити. І це нормально. Взагалі не кожному треба стріляти, хтось буде більш корисним, ремонтуючи машину чи готуючи їжу. І це теж нормально. Я завжди казав хлопцям: ми йдемо на війну, щоб жити, а не вмирати».

Більшість бійців, з якими «Чечен» воював торік улітку, уже полягли, зникли безвісти, в полоні або поранені. «Ціна слів «Бахмут тримається» дуже висока, – каже воїн. – Тому хлопці, які вертаються звідти, здебільшого мовчать. Нехай те, що було на війні, лишається на війні».

Козак розповідає – коли у бою опиняєшся на межі між життям і смертю, згадуєш про дуже звичайні речі. Те, що гріє душу – у кожного щось своє.

«Я згадував, як з сім’єю відпочивали на морі. А ще молився. Так щиро, як ніколи. По 10-20 разів за день, – говорить він. – І Бог був там – з нами в окопах. Скільки разів ставалося так, ніби якась вища сила затуляла рукою і кулі летіли мимо. Міна попала в машину. Машина – на клапті, а водій – без подряпини».

На передовій рятує і гумор. Здебільшого чорний і жорсткий. «Часто просто під час обстрілу бійці починали фотографуватися в бліндажі. Знаєте для чого? – усміхається Козак. – На пам’ять. А раптом завтра нас більше не буде… Ми так і казали. Але це без песимізму».

«Чечен» впевнений, що людина на передовій має більш здорову психіку, ніж та, що в тилу. Бо той, хто зіштовхується з реальною загрозою, має менше тривоги, ніж той, хто постійно очікує загрозу.

«В тилу багато шуму в голові, а на війні – феноменальна концентрація лише на одному – виконати бойове завдання і вижити», – пояснює боєць.

Володимир каже, що радісна «фейсбучна» демагогія про контрнаступ добряче дратує, іноді аж до сміху. Особливо, коли вже знаєш, як смердить війна: «Легко писати про контрнаступ, коли ти далеко від епіцентру бойових дій. А насправді там контрнаступ кожен божий день – коли прориваєш кожен метр ворожої лінії оборони, і це лише початок, бо далі ще кілометри, де чекають, аби напитися твоєї крові».

Свою кулю не почуєш

Війна залишила бійцю дещо таке, до чого досі не може звикнути – контузію. Каже, хто пережив контузію, знає: що буде потім – невідомо. Можна «прокапатися», полікуватися, а через пів року знову щось «вилазить». Одному важко говорити, інший гірше бачить, хтось не може нормально спати або мучиться від головних болів, декотрих мордують страхи, а комусь узагалі нічого немає.

«Якось прокинувся вдома вночі і, глянувши на світло від вимикача, був упевнений, що то за мною полює снайпер. Кинувся намацувати зброю під ліжком. Добре, що дружина була поруч – заспокоїла, – ділиться «Чечен». – Іноді хтось на вулиці вітається, а я ще кілька хвилин не можу пригадати хто ж це».

Володимир отримав дві контузії в один день. Після першого потужного обстрілу він мав покинути позицію разом з усіма, але ще пішов перевірити, чи всі хлопці живі – він так робив завжди. Побратимів позаганяв у бліндажі, а сам не встиг.

«Кажуть, свою кулю не почуєш, – усміхається боєць. – То правда. Я почув тільки «вихід», але не почув куди полетіло – міна гепнула просто біля мене. Вибух. На мене падають гілки з дерев. Підбігають хлопці, хапають попід руки і в бліндаж».

Під час служби в нього загострилася давня проблема з венами. Козаку ставало все важче пересуватися. Зрештою воїна доправили у шпиталь, а тоді додому.

Те, що для душі

Після війни Володимир рятується бджолярством і виготовленням свічок – дві справи для душі. Каже, там багато спокою. А після фронту спокою бракує найдужче. Ненависть до ворога – підступна, вона може зжерти людину. Тим паче після втрати побратимів. Тому якось «треба перемикати тумблер у голові». Робота руками, усамітнення серед вуликів і сім’я стали його рятівною соломинкою.

«Бджоли відчувають людей, – розповідає боєць – На знервованих, збуджених чи п’яних реагують одразу і агресивно. Але взагалі дуже заспокійливо діють на людську психіку – це науково доведено. А бджолопродукти лікують десятки болячок – це ж природні антибіотики. Наприклад, саме маточне молочко допомогло мені після війни відновити енергію».

Виготовленням воскових свічок Володимир зацікавився ще до повномасштабної війни. Навіть встигнув почати власну справу в Інстаграмі. Зараз продовжує. Дружина вигадує дизайн, а «Чечен» виготовляє.

«Моє хобі дуже знадобилося цієї зими, коли вимикали світло, – усміхається чоловік. – Ми запалювали багато свічок – кімната наповнювалася пахощами і спокоєм».

Світло вже не вимикають, але в його домі свічки досі запалюють щодня – увечері, коли збирається вся сім’я. Бо то особлива атмосфера.

Каже, свічки з бджолиного воску – унікальні: горять яскравіше і пахнуть медом. Також додає туди різні ефірні олії. Обов’язково натуральні. А ще Козак багато експериментує, наприклад, робить свічки з… бетоном. Вони – одні з найкрасивіших.

Окрім цього, Володимир вміє робити лікувальні масажі. Трохи латає побратимів. «Але до мене бояться йти – щоб не поламав, – сміється боєць. – Я, звісно, можу поламати, але не під час масажу».

Перевертні у вишиванках

«Чечен» каже, з війни всі вертаються травмованими: або тілом, або душею. Питання лише в тому, що людина зробить зі своєю травмою: дозволить проковтнути себе чи використає як інструмент для внутрішньої трансформації. Чоловік переконаний – в тилу ще дуже багато роботи. Досі повно перевертнів у вишиванках.

«Але не треба чекати, що повернуться військові й будуть наводити порядок в країні чи підуть у політику, – говорить Володимир. – Більшість тих, хто вже наївся війни, хочуть просто спокійно жити, займатися улюбленою справою, гуляти з дітьми в парку. І знати, що побратими загинули не для того, аби купка посадовців заробляла на їхній смерті».

Наталя МОСТОВА