«Для мене війна не закінчилася, бо Україна палає у вогні…»

0
86

Попри те, що втратив у бою праву руку, Чех і далі проситься у стрій

У цього хлопця позивний Чех. Просив, щоб не називати його прізвища, тільки ім’я — Андрій. Він — солдат, воїн, захисник… Народився на Луганщині, де й закінчив школу, вступив у Сумський педагогічний університет імені Макаренка, після закінчення якого став вчителем історії. Педагогічній ниві віддав 5 років. У свої 27 не раз заглядав смерті у вічі. В армію пішов сам. Не міг спокійно дивитися, як російська армія нищить його землю. Спочатку, як каже, «мав скромний військовий досвід», а коли зрозумів, що повномасштабна війна з рф неминуча, пішов у військкомат. Це був 2021 рік. Став одним з військових мотопіхотної бригади.

— Що таке «скромний військовий досвід»?

— Це участь у війні на Донбасі, у скла­ді добровольчих формувань. Для мене війна почалася 2014-го з окупації мого міста. На той час мені було лише 18 ро­ків. Я розумів, що росіяни на цьому не за­спокояться, підуть далі. Під час навчання на історичному факультеті мені на бага­то речей відкрилися очі. Я набагато біль­ше зрозумів. Ми з друзями вирішили, що нам треба професійно вчитися, щоб ста­ти військовими. Не чекали, коли нас при­звуть, вирішили самі під керівництвом професійних військових опановувати військові спеціальності.

— Довелося звільнитися з вчитель­ської посади?

— Ні. Існує механізм звільнення від по­садових обов’язків із збереженням міс­ця праці.

— То де вас застала війна?

— Повномасштабне вторгнення нас застало у районі зосередження. 20 люто­го нас зібрав командир батальйону і ска­зав, що треба зібрати речі з розрахунком на 10 днів. Це мали бути маскхалати, до­щовики, броніки, каски, «утепляшки»… Усе мало вміститися в один баул. Це на­плічник на 100−120 літрів. 22 лютого нас евакуювали у місце розташування части­ни — у певний район Сумської області.

— Ви не раз заглядали смерті у вічі. Що для вас було найстрашніше?

— Найстрашніше — втратити все. Ми з хлопцями шукали у собі сили продо­вжувати далі. Я це визначив для себе на другий день після початку повномасш­табного вторгнення. Точніше, на наступ­ний тиждень. Бо на на другий день був маленький шок. На початку війни нас мали перекинути у район зайняття по­зицій, аби робили засаду на кацапів. План не спрацював, нас кілька разів пе­рекидали. У бій ми вступили у Конотопі, де зазнали перших втрат. Уявіть: суєта, нічого не зрозуміло, отримуємо «рва­ні» новини — «кацапи в Гостомелі», «ро­сіяни висадили десант там-то…». Бачи­мо — йде колона, два кілометри їхньої техніки. А у нас із техніки на цей момент дві тачанки з кулеметами, кілька грана­тометів. Проти тієї моторизованої ко­лони… Але ми все одно повинні були прийняти бій. Влаштували засаду, на­кидали їм, як партизани, і втекли. Ви­дихнули — нам це вдалося зробити без втрат. А вже наступного разу без втрат не вийшло. Так, ми їм накидали, але й у відповідь отримали неслабо… Але, по­при все, завдяки нашій роті кацапам не вдалося взяти Конотоп! Боялися захо­дити далі, тому почали обходити місто. А у Конотопі були склади зі зброєю — ті, які інша бригада не встигла евакуюва­ти. Багато машин та іншої техніки. Росі­яни про це не знали, бо це нова бригада, а у них — старі карти… Це я вам розпо­вів про шок. А тепер розкажу про страх, який мене «скрутив» на наступний тиж­день від повномасштабного вторгнення. У мене було, умовно кажучи, три доми. Два з них я втратив, а за третій бороти­муся до останнього подиху.

— Що це означає?

— У перші дні війни мої Суми були під загрозою окупації. Я не міг туди повер­нутися. Це — мій другий дім. Перший дім був на Луганщині, яка давно під окупаці­єю. А за третій свій дім — за Україну — ми боролися тоді, боремося зараз і будемо боротися стільки, скільки буде потрібно. Ми тоді воювали, щоб не втратити той третій дім. Бо як не буде отого третього дому, хто ми тоді? Куди будемо поверта­тися?

— Вас забезпечували обмунди­руванням чи купували за власний кошт?

— Я контрактник. Ще до повномасш­табного вторгнення були норми речово­го забезпечення, тож нас забезпечували згідно з цими нормами. Не можу говори­ти про якість цих речей, але усе мені ви­дали — повний комплект.

— Ви воювали постійно на «нулі»?

— Коли ми прийняли у Сумській об­ласті бій — це був «нуль». Потім, коли нас перекинули на Чернігівщину, ми погна­ли звідти кацапів, це теж був «нуль». Далі були під Бахмутом. Постійно «нуль», з пе­рервами полікуватися.

— Що означає «з перервами»?

— Коли ви мене побачили у реабілі­таційному центрі у Великому Любені — це було друге поранення. А перший раз мене поранили торік у травні, під Попас­ною. Нас там кацапи «змалювали» і «розі­брали» нас у полі мінометами. У нас були поранені хлопці, командир прийняв рі­шення їх евакуювати. Під час евакуації пораненого міна пройшла повз, і мене так нормально контузило. Ми шестеро несли одного пораненого на ношах. Коли впала міна, п’ятеро лягли, я один зали­шився стояти. Не розумів, що відбува­ється, навколо усе чорне, а переді мною «іскри» пролітають. А потім мені здалося, що я потрапив у вакуум. Нічого не чув і не розумів, що відбувається.

— Хлопці тоді загинули?

— Ні. У когось були поранені осколка­ми ноги, у когось обидві ноги пробиті на­скрізь, але вони у шоковому стані встали, і ми винесли того пораненого.

— Довго лікувалися після контузії?

— Півтора тижні.

— Не було тоді бажання поставити крапку на військовій службі?

— Та ви що?! Це ж не поранення, лише контузія. Мені тимчасово було пога­но. Але ж я цілий і здоровий — з руками і ногами! Як можна ставити крапку, коли Україна стогне від болю?

— Як довго воювали потім?

— Небагато. Після Попасної нас виве­ли на полігон — для підсилення. Для по­рівняння: усі ми зараз бачимо, як страж­дає Бахмут від російської агресії, от так тоді було у Попасній. У Бахмуті є мож­ливість викликати артилерію, підтримку якусь, а у Попасній у нас арти майже не було… По нас тоді стріляло все. Ми потім жартували, що по нас не стріляв хіба що підводний човен. Бо до моря далеко… От лежу в окопі, бачу, розвертається кацап­ський літачок, кидає бомбочку. Не знаю, яка сила нас тоді охороняла, бо та бом­бочка падала поруч, а не в окоп. І знову той літачок летів дозаправлятися і прилі­тав до нас знову. Але ми вже були в іншо­му окопі. Або танк приїжджав по нас по­стріляти…

— Після того полігону вас перекину­ли куди?

— Спочатку на Сіверськ, а наступно­го дня — під Бахмут. Але тоді Бахмут ще таким, як зараз, не був. Ми там трима­ли оборону. В один із днів нас штурму­вали «ваґнера» й вклинилися між нашою і сусідньою ротою. Коли ми їх вибивали артилерією, — я саме тоді нею керував, — «вагнера» мене «змалювали» і відпра­цювали по мені з міномета. Міна про­йшла поруч, мене поранило в руку.

— Знепритомніли?

— Ні. Випала рація з рук, правої руки не відчував зовсім. Хотів порухати рукою, а вона просто висить — як рукав куртки. А на землю капає кров. Попросив хлоп­ця, який був поруч, щоб наклав турнікет. Коли він мені його затягнув, був другий приліт — йому влучило в бік. Але у його броніку була американська керамічна пластинка, яку не пробило. А далі я по­біг в укриття, звідки доповів командуван­ню, що поранений, потрібна евакуація. Звісно, поки був мінометний обстріл, про евакуацію не йшлося. Це тривало близь­ко двох годин. А потім нам сказали, що евакуації не буде, бо ж невідомо, де «ваг­нера»… Я розумів, що просто сидіти не можна. Окрім мене, ще були поранені й контужені хлопці. Рука почала чорніти… Я знав дорогу, якою можна було пройти. Звісно, це був ризик. Сказав хлопцям, що піду першим, бо і так «трьохсотий». З мене толку нема — не стріляю, бо однією рукою «калаху» не втримаю. Мені дуже фортануло. Йшли тихенько, просто про­шмигнули, бо буквально за 20 метрів, з іншого боку дороги, були «вагнера».

— Ви вибралися, але руку не вдало­ся зберегти?

— Поки вибралися, минуло три години. Ми йшли майже 6 кілометрів, лише потім мене поклали в реанімобіль і повезли у Дружківку. В операційній мені сказали, що це вже не рука — некрозна тканина. Уже нема що рятувати. Поки мене заго­ворювали, ввели анестезію. Прокинувся — без руки. Запитую у дівчини-анестезіо­лога: «Де моя рука?». Каже: «Та от, під то­бою». Я лежав на каталці, а поруч зі мною в пакеті моя рука. Я потім ще з тією рукою їхав з іншими прооперованими у спец­транспорті до Дніпра. Бо ані в Дружківці, ані поруч нема крематорію, де б спалю­вали відрізані кінцівки. У Дніпрі руку за­брали.

— Процес реабілітації тривалий…

— Так. Я вже 10 місяців лікуюся і від­новлююся. Після повноцінного лікуван­ня у триденний термін маю прибути у військову частину. Що робитиму далі, ви­рішить командир. Нехай шукає мені міс­це, де буду корисним.

— Тобто війна для вас не закінчила­ся?

— Я вам розповідав про три мої доми. Один з них ми втримали, другий, моє рідне місто, — досі в окупації. І Україна па­лає у вогні… То як для мене війна може закінчитися?

Галина Ярема