Така проста історія

0
81

Ця розповідь про те, як можна знайти або ж загубити своє єдине щастя. Вона, почута у смаглявому Приазов’ї, лежить у мене на денці пам’яті. Іноді я згадую її і усміхаюсь. Зараз війна, багатьох людей спіткала люта біда, інші зневірилися в тому, що можна отримати від життя щасливий бонус. Напевне, це спонукало мене подарувати цю історію газеті, яку щиро люблю десятиліттями. Може, когось вона зігріє так само, як і мене. А хтось захоче розповісти і свою.

…Ми зустрілися з Іриною біля моря. Стояла лагідна, погідна осінь, серпень — моя улюблена пора у Приазов’ї. Море відпочиває від нашестя людської хвилі, але ще тепле. Легко думається, так безтурботно дивишся на світ його то синіми, то темнуватими глибокими очима. І не жадаєш спілкувань. Але з Іриною заговорили одразу, почувалися на одній хвилі. Вдень ловили останні промінці літа, ніжилися на сонечку, читали. Вечорами гуляли, насолоджувались кавунами, іноді повільно смакували бурштинове виноградне вино, що над ним, як витвором мистецтва, чаклували місцеві болгари. Одного такого вечора, під низькими серпневими зорями, Ірина й розповіла свою історію.

Вони з Романом були парою на заздрість іншим. Навчалися в університеті на одному курсі, побралися студентами, з великої любові. Коли закінчували, вже тішилися малим синочком. Вирішили, поки що працюватиме сам Роман, відтак, як підросте Михась, й Ірина вийде на роботу. Батьки допомогли з квартирою. Іринин тато, директор юридичної фірми, взяв тямущого зятя працювати до себе. Роман виправдав надії, згодом у нього була вже своя практика, яка давала непогані прибутки. Десятиріччя Михайлика відзначали в новому просторому будинку у передмісті. Це були щасливі роки. Ірині так і не довелося попрацювати за фахом, але вона захопилась ландшафтним дизайном, закінчила курси. Облаштувала гарно, зі смаком, власне обійстя, отримала кілька замовлень, з якими чудово впоралась. Михайлик на ту пору захопився футболом, гартувався на тренуваннях. Їм утрьом було дуже добре разом.

Але недарма кажуть, що за порогом щасливої людини має стояти той, хто нагадуватиме: так буде не завжди. Біда заскочила неждано. На одному з тренувань хлопчик отримав тяжку травму голови. Лікарі були безсилі — через два дні Михась помер у лікарні. В ту мить життя щасливої родини надломилося назавжди. Ірина впала в затяжну депресію, жила, мов у потойбічному світі. Роман працював, але вона постійно відчувала його поруч. А коли отямилася, почала повертатися в світ реальний, побачила біля себе зовсім іншого чоловіка — посивілого, змарнілого, із таким глибоким болем в очах, що і їй, убитій горем, стало страшно. Він більше не заспокоював дружину, наче упевнившись, що вона впорається, віддався своїм переживанням, почав віддалятися. Збайдужів до навколишніх подій, до спільних захоплень, які тішили раніше. І до неї, Ірини, також. Поруч була лише його оболонка, душа не відгукувалась, залишалась змертвілою і чужою.

Одного разу їх запросила на день народження знайома. Ірина заприятелювала з нею, коли виконувала її замовлення. Віолетта була значно молодшою, то й товариство зібралося молоде, гамірне. Десь посеред вечірки чоловік відверто занудився, почали збиратися додому. Господиня, на знак приязні, подарувала подружжю абонемент у тренажерний зал, де вона працювала тренером. Ірина двічі сходила і полишила тренування: вправи виснажували, не могла вгамувати серцебиття. А Роман, навпаки, відчув смак, повертався бадьорим, до нього навіть усмішка колишня почала повертатися. Свій день народження він запропонував відзначити разом з Віолою, так назвав свою тренерку. Тоді Ірина й уловила їхні перемовини очима. Вона зрозуміла — чоловік захоплений, може, й закоханий.

Ірина першою завела відверту розмову: не хотіла затягувати болючий вузол стосунків, відтак відпустила чоловіка до молодої суперниці. Жадала одразу й розлучення та продажу будинку, але Роман все залишав їй, відчуваючи і провину, і каяття.

Для жінки це стало другим важким ударом долі, але не таким нищівним, як смерть сина. Вона поринула в роботу. Одна замовниця спитала, чи не могла б безкоштовно допомогти оформити територію дитячого будинку. Ірина радо погодилась. Директорка сиротинця організувала загін помічників: діти завзято переносили викопані рослини, допомагали формувати альпійську гірку. Звісно, метушні від них було більше, аніж допомоги, але Ірина купалася в цьому оточенні, гріла душу дитячою щирістю. Особливо старався семирічний чорнявий хлопчик із чубчиком — такий був і у Михайлика. Коли пробігав поруч, завмирало серце. А коли дитячі ручки оповили плечі нахиленої над кущем Ірини, солодко защеміло: синочок…

Мороки з документами на усиновлення було небагато, адже Ірина формально була у шлюбі, та й директорка допомогла прискорити процедуру. Відтак її великий, але самотній дім знову ожив.

Ірина й сама переживала своє друге народження. Нове материнство дало їй крила, а Максимко повертав жінці втрачений світ. Щасливими були й батьки Ірини, життя яких без онуків було спустошеним.

У мене під час розмови так і вертілося: а Роман, як він? Аж тут у Ірини дзенькнув телефон. Вона глянула на екран, щасливо заусміхалась: «Максимко зараз на футбольному матчі. З татом. Романом…». І показала мені фото, де двоє вболівальників — малий і дорослий, обійнявшись, радіють голу, забитому улюбленою командою.

Ганна БОЙЧУК,

Запорізька область