Все життя – у наплічнику: на Франківщині переселенець більше року тиняється по лікарнях і шелтерах

0
69

Чужий дах над головою і тимчасова тумба біля ліжка – так більше року живе переселенець з Рубіжного Олег Свілогузов, який торік у квітні евакуювався на Франківщину.

За кілька місяців поховав тата, маму, втратив дім і взагалі все, що мав. Не лишилося навіть сімейних фотографій – лише глибокі шрами на обличчі від осколків. З того часу його дім – це лікарня і шелтери, а все життя вміщається в невеличкий наплічник.

Чоловік мріє тільки про одне – свій куточок, де буде сам собі господар і знову пектиме торти на замовлення, як колись, до великої війни.

Усе понищили

Його обличчя – в шрамах. Торік у квітні його, посіченого осколками, привезли евакуаційним потягом з Луганщини на Прикарпаття. Розмістили з іншими переселенцями в районній лікарні.

Олег – із Рубіжного на Луганщині. Тут з перших днів повномасштабного точилися бойові дії. У мікрорайоні, де він жив разом зі старенькими батьками, був пороховий завод. Тому росіяни обстрілювали цю частину міста нещадно і постійно.

«У нас було гарне місто, модернове, – каже чоловік. – Якраз «поміняли» всі дороги, нове вуличне освітлення, прекрасний стадіон європейського рівня, Палац культури, де я працював… Усе понищили».

орік на початку березня Олег втратив батька. Ховав його під обстрілами. Коли приїхали на кладовище, встигли тільки свічки запалити – гепнуло так, що аж сосни попадали. 84-річна мама ледве пережила втрату – паралізувало ноги.

Можливості виїхати з міста не було. Всі дороги прострілювали. Але «гуманітарка» доїжджала – привозили військові з Бахмута. З хлібом було сутужно, але загалом у Рубіжному не голодували. Хоча і людей на той час у місті лишилося мало – тільки дуже старенькі, хворі і ті, хто доглядав за хворими.

«Якось нам навіть привезли французьку картоплю, – усміхається чоловік. – Але ми так і не спробували, не встигли – вона вибухнула разом із домом».

На початку квітня росіяни влучили снарядом в будинок Олега. Хтось із сусідів зумів викликати військових, які й витягли його з мамою з-під завалів.

Обличчя Олега сильно посікло, потрощило руку, в мами – черепно-мозкова травма і так само поранене лице.

«То був ранок, я готував сніданок. А тоді провал – нічого не пам’ятаю, –розповідає чоловік. – Схаменувся вже в машині – нас з мамою везли у Сєвєродонецьк. Трохи пригадую, як мене зашивали у лікарні. А на ранок лікарню почали обстрілювати, всіх завантажили в автобус і повезли до Краматорська».

«А раптом прилетить?»

Вже 7 квітня Олег із мамою приїхали на Івано-Франківщину. Думали, на кілька днів чи тижнів. Та минуло більше року, з яких майже шість місяців довелося жити в лікарні. Без копійки за душею. Грошима помагали здебільшого переселенці. А якось під час візиту до відділу міграції, де Олег розповідав працівниці свою історію, до нього підійшов якийсь хлопець, мовчки дав 500 грн і пішов. Олег розплакався.

«Документів ми не мали. Все ж згоріло. Тому і виплати не отримували, і поселити нас не могли, – розповідає він. – З виготовленням документів допомогла місцева влада і волонтери. Але в перші місяці війни в тиловій Франківщині черги в ЦНАПах були шалені. Чекати на паспорт довелося аж до вересня».

Мама Олега так і не дочекалася. Перенесла ковід, інсульт. Лікарі казали, що серце вже було майже як баскетбольний м’яч – такий сильний набряк. У червні жінка померла. В Олега лишилася єдина її фотографія – ту, що у Франківську робили для нового паспорта. І ще ковдрочка – та, в яку її кутали під час евакуації.

З паспортом Олег нарешті переселився з лікарні у шелтер, який місцева влада облаштувала в старому приміщенні садочка. Там жили ще 13 переселенців.

Серед них – чимало літніх і прикутих до ліжка, за якими доглядали родичі. Головними продуктами забезпечували волонтери і влада. А готували їжу і облаштовували побут самі.

Побутові умови – складні. Будівля садочка стара і не пристосована до проживання дорослих людей. Найбільша проблема була з водою. Її носили з криниці.

«Коли в кімнаті кілька ліжок, і ти розумієш – ось воно твоє все, – говорить Олег. – Ось твоя торба, якась тумба, якийсь невеличкий столик. І тарілочка, яку видали в лікарні. І все».

У своєму наплічнику він завжди носить усі документи. Навіть, якщо просто виходить до магазину. «А раптом прилетить? – говорить переселенець. – Ніхто не знає, що буде через хвилину. Навіть у спокійному Франківську».

Там, де пахне соснами

Недавно Олегу пощастило – звільнилося місце в більш новому і сучасному шелтері, тож чоловік одразу переїхав. Каже, тут спокійніше і комфортніше.

Окрім державних виплат, переселенець має ще й мінімальну зарплату. Вже пів року працює майстром виробничого навчання в Рубіжнансьому професійному хіміко-технологічному ліцеї. Навчальний заклад нині в евакуації на Житомирщині. Тож свої лекції Олег проводить онлайн.

Але винаймати окреме житло все одно не по кишені. Здебільшого вартість оренди «кусається». А ті кімнати, які більш-менш підходять, не хочуть здавати переселенцям. Однак поки чоловік заощаджує всі гроші на надмогильний пам’ятник для мами.

Олег не перестає мріяти про власний дім – невеличку кімнату в гуртожитку чи якусь хатинку, нехай і стареньку, дерев’яну, але яку не потрібно буде ні з ким ділити. І ще мріє про власну кухню, де знову пектиме торти, як колись, до великої війни.

Олег – кулінар за професією і за покликанням. Найдужче люди любили його олів’є і торт «Наполеон».

Чоловікові не подобається, коли кажуть «переселенець». Називає себе біженцем.

«Ми всі біженці. Ми сюди не переселялися з доброї волі з нашими торбами, – каже Свілогузов. – Ми втекли від війни. Але все одно моє серце лишилося вдома – там, де пахне соснами і степами».

Наталя МОСТОВА