Для Віталія Скакуна остання мить була спалахом.
Він знав, що вона закінчить його життя. Знав, але свідомо натиснув на кнопку підривної машинки. Вибух, що пролунав, підірвав генічеський автомобільний міст. Так сапер інженерно-саперного відділення окремого батальйону окремої бригади морської піхоти зупинив просування рашистської танкової колони.
Разом із мостом він підірвав і себе.
Цьогоріч, на Спаса, йому було б 27. Але для батьків він назавжди залишиться їхнім хлопчиком.
Віталій народився у Бережанах на Тернопільщині. В родині вже була донечка, тому появі хлопчика дуже раділи. Та поки був маленьким, мама Орися Олексіївна весь час переживала: хоч би виріс здоровим, бо постійно застуджується і хворіє. Тоді це здавалося найбільшим клопотом у житті. Навіть не сподівалися, що всі хвороби минуться, а Віталій виросте здоровим, красивим та дужим.
Від зварювальника до морпіха
Після закінчення школи пішов навчатися до Львівського вищого професійного училища № 20. Чотири роки навчання добряче змінили хлопця. Після закінчення отримав спеціальність зварювальника — з такою в житі не пропадеш. Крім того, почав там активно займатися армспортом. Тож у свої 18 був справжнім атлетом і красенем.
Здавалося, такому мають бути відкриті всі шляхи у житті. Та перші кроки у професії зробив не вдома, а у Польщі. Тоді багато хто з його знайомих пробував заробити гроші за кордоном. Шукав там своє щастя і Віталій. Але вже за рік роботи на виробництві повернувся додому. Вирішив, що й тут без діла не сидітиме.
І справді, зварювальника вже з досвідом одразу забрали на одне із львівських підприємств. Батьки думали: потроху обживеться, з часом з’явиться своє житло, сім’я…
Але у хлопця на думці було інше. Його приятель у той час служив у морській піхоті. Тож Віталій дізнавався про нелегку службу не з романтичних книг, а з розповідей ровесника.
Вже тривала війна з рашистами, і Віталій розумів, що військова служба може бути небезпечною, та все одно вирішив йти до морської піхоти. З 2019 року служив за контрактом у 35-й окремій бригаді морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Остроградського.
Вже звідти потрапив до навчального саперного центру в Кам’янці-Подільському, звідки повернувся до свого батальйону в інженерно-саперне відділення. Тоді й почалася не просто військова служба, а шлях воїна.
Про те, що невдовзі він потрапив у зону ООС, батьки навіть не знали. Секрет був розкритий лише після того, як приїхав додому у відпустку, а на грудях — відзнака учасника бойових дій.
До початку повномасштабної агресії Росії у Віталія вже було дві ротації в зону ООС. Весь час займався саперною справою, яку встиг дуже добре освоїти. Не дивно, адже завдань для сапера було чимало. І лише час від часу вдавалося вирватися у короткі відпустки, які проводив вдома.
Востаннє у рідні Бережани приїхав на кілька днів наприкінці 2021 року. Зустріч із мамою та сестрою була водночас і радісною, і важкою. Адже вперше разом із ними не було батька. Та й, крім того, морпіх наче відчував, що все найважче — попереду.
Буквально в переддень великої війни під час телефонної розмови з мамою він сказав: «Скоро все почнеться». У той момент навіть не уявляв, що до цього «скоро» залишилися лічені години.
«Відходь, я все зроблю»
Коли на світанку наступного дня мама, як і вся країна, дізналася, що розпочалася повномасштабна війна, найперше, що зробила, — спробувала зателефонувати сину. Але не почула рідний голос — на зв’язок він так і не вийшов.
Тільки згодом вона дізналася, що о четвертій ночі Віталій прокинувся за тривогою. Їхній підрозділ тоді вже кілька тижнів перебував у Генічеську. Командування припускало, що з початком війни ворог може рухатися у цьому напрямку, тож сапери знали, де і хто мінуватиме позиції на шляху рашистів.
Віталій зі своїм побратимом-сапером працювали на генічеському мосту. За кілька годин вибухівка була закладена, хлопці чекали лише наказу командирів.
Напруження зростало з кожною хвилиною. Близько восьмої ранку наказ пролунав: «Підірвати міст!».
Буквально за цими словами мав статися вибух. Хлопці натиснули кнопку, і… тиша. Для них вона була найгучнішою у світі.
Чому не сталося підриву, було незрозуміло. Однак розмірковувати про це було ніколи. Ворожі танки вже йшли з Криму по Херсонщині. Сапери розуміли, що до їхнього мосту, який з’єднує Арабатську стрілку з Генічеськом, у ворога залишилися лічені кілометри. Якщо міст стоятиме, ворог швидко просуватиметься далі в глиб країни.
Віталій з товаришем міг би залишитися у своїй засідці метрів за п’ятсот від мосту. Але він лише кинув: «Ти йди, а я підірву міст і себе».
Він твердо знав, що шансів вижити у нього не буде. Він розумів, що сам мусить натиснути ту кнопку, яка обірве його життя. Але він і миті не сумнівався, що зробить це.
Хоча шанс все ще був. Коли вони удвох з товаришем повернулися до мосту і доповіли командирові, що з першого разу підірвати його не вдалося, почули наказ відходити. Тоді й прозвучали останні Слова Віталія: «Саня, відходь, я все зроблю!».
Коли з підривною машинкою він біг до мосту, встиг на мить обернутись і усміхнутися товаришу на прощання.
Цього разу все спрацювало…
А мама все ще намагалася додзвонитися до сина. А міст уже лежав у руїнах. Ворожі танки й техніка зупинили свій марш. Наше командування отримало трохи часу, щоб передислокувати підрозділи й організувати оборону.
Хтозна, скільки тим вибухом вдалося врятувати десятків чи навіть сотень кілометрів нашої землі від рашистської окупації.
Голос Віталія ще звучав у вухах побратима. Його усмішка ще наче залишалася тут, на землі, а душа вже підіймалася до небес.
І тільки мама тепер знає, що в той день вона прилетіла до неї білим голубом і сіла на балконі. Так хотілося вірити, що білий птах несе мир. Та тієї ж ночі їй наснився Віталій, якій усміхався крізь дивне сяйво.
Син продовжує жити
Коли Віталія ховали у рідних Бережанах, усі розуміли, що тіла у труні немає. Той останній вибух був такої сили, що не залишив жодної надії. Та й побратими відверто сказали, що у труні лише земля, на якій загинув Герой.
Але для матері ці болючі слова засвітилися промінчиком надії: якщо тіла ніхто не бачив, то, може…
Тепер Орися Олексіївна думає про одне: коли закінчиться війна, обов’язково поїде до того мосту. І там має знайти хоч щось, що залишилося від її Віталія. Може, хоч усмішку.
Віталій завжди житиме у серцях найближчих людей. Пам’ятають його і в школі та училищі. Всі лише добрим словом згадують життєрадісного усміхненого хлопчину із загостреним почуттям справедливості, обов’язку й порядності.
У Празі тепер є міст імені Віталія Скакуна. У Мукачеві на його честь названо вулицю. Київська міська рада також перейменувала одну з вулиць на вулицю Віталія Скакуна.
Рідні Бережани та польське місто Лешно визнали його почесним громадянином.
А указом Президента України за визначну особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі матрос Віталій Скакун удостоєний звання Героя України із врученням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
І, може, його душа білим голубом ще й досі літає над нами, закликаючи в Україну мир.
Ірина КОЗАК,
Тернопільська область
