НАПРОРОЧИВ

0
401

Ідуть, минають мої роки, і з плином часу все гостріше відчуваю, наскільки чоловіку потрібна поруч жінка – кохана, співрозмовниця, порадниця. Радість, розділена з нею, подвоюється, а горе – стає наполовину меншим. Та мені така жінка, на жаль, ніяк не зустрінеться. Почну замислюватися, чому мене оминає кохання, і відразу ж натикаюся на оте дідове «прокляття», якого колись і до уваги не брав!
…Ріс я тихим, спокійним хлопцем, навіть поведінку в школі мав зразкову. А в нашому селі жив тоді дід Терентій – знаний пасічник, у якого що не рік – то щедрі медозбори. Мав він також добрий сад, тому часто-густо базарував у районному центрі. Іноді дід не встигав обернутися за день і залишався ночувати в містечку.
Оскільки жив він самотою, наші хлопці й зметикували поживитися в нього медом.
І коли пасічник Терентій у черговий раз повіз на базар свій духмяний товар, вони проникли в дідову хату і стали там «господарювати». Шукали меду, а наштовхнулися на… домовину. Спочатку їх звідтіля наче вітром здуло! Потім оговталися, порадилися між собою та й полізли знов. Відкрили домовину, а там – цілий ящик магазинної горілки! От вони й ужили її замість меду…
 Мені ж у ті дні саме повістка до армії прийшла – навіть не знав про їхню «вилазку». А хлопці взяли й сказали дідові, що горілку в нього поцупив я. Міркували, як потім уже мені пояснили, так: зараз його все одно в селі нема, а доки відслужить та повернеться, все перемелеться.
 Але дід Терентій і не думав нічого забувати. Перестрів якось на хуторі мою маму та й питає:
 — Де твій син?
— Хіба ви не знаєте де? – відповідає мама. — Вже два місяці, як у армії служить…
— А ти знаєш, яку шкоду він мені зробив?
— Яку?!
— Заліз у мою хату й викрав ящик горілки!
Мама й слова не могла сказати від хвилювання, а дід тим часом продовжив:
— Так от знай: наробив твій син мені шкоди, то і я йому зроблю. Якщо він навіть одружиться, то з дружиною жити не буде!
Мати написала мені тоді листа, просила в усьому чесно зізнатися. Я був здивований, а ще більше засмучений, бо про ту горілку, як кажуть, – ні слухом ні духом.
…Відтоді багато води спливло. Чи дійсно далося взнаки дідове «прокляття», чи просто доля мені така судилася, але ніяк не складається моє сімейне життя. Та порядна, але заміжня, а ту за версту обійти хочеться. Тепер усе частіше дідове пророцтво згадую.
 І що мені робити? Каятися? Так я ж ні в чому не винен…
 Іван СЕРГІЄНКО,
 с. Качанівка
 Охтирського району
 Сумської області