Від війни до війни

0
19

Не думала й не гадала Людмила Антонівна Корж із Березни, що у свої 84 роки знову побачить війну. Гул ворожих літаків і розриви снарядів застали жінку в обласному центрі: саме гостювала у внучки. Практично не ходяча, на інвалідному візку, Людмила Антонівна мусила спускатись у підвал — заради рідних, які не хотіли залишати бабусю саму. За іронією долі, коли почалася велика війна, правнуку Володі, як і їй 80 літ тому, виповнилося всього три роки.

В нацистській окупації

У другу світову маленька Люда бачила німців у Березній лиш мигцем. Колони важкої техніки та піхоти швидко минули селище, а наступні два роки дівчинка спостерігала переважно поліцаїв із місцевих, старосту й нечисленну комендатуру окупантів.

Були в Березні й мадяри. Поводились нахабніше, аніж вишколені та дисципліновані німці. Все ходили по хатах у пошуках харчу. «Матка, яйка, млєка давай… — згадує баба Люда. — Нас у матері було двоє: мені три роки, а брату приблизно рочок, та ще безногий батьків брат Амос, він пересувався по хаті на саморобному візочку з коліщатами. То мадяри нікого не займали. Що з нас узять: двоє маленьких дітей і каліка…»

Два роки під німцями минули для березенців спокійно. Шкоди нацисти особливої не робили. Та все ж окупація є окупація… Вже сьогодні, на схилі літ, Людмила Корж може порівняти німців і московитів, і це зіставлення точно не на користь останніх.

Від смерті рятували діти

Наприкінці німецького панування маленькій Люді випало дізнатися, що таке бомбардування. «У 43-му році наступали совєцькі війська, — розповідає вона. — Гудять літаки, всі голови позадирали. О, наші, кажуть! А «наші» давай бомби сипать на село. Виявилося, що то були німецькі. Ми бігом у погріб… Пам’ятаю, мені все казали: «Читай, Людо, молитву». Я хоч і мала була, а молитви всі знала».

Може, саме ревні прохання до Бога п’ятирічної дитини і вберегли родину від загибелі. «Ударною хвилею зірвало кришку з погреба, понесло… Корова в нас була така добренна, так її бомбою вбило. Сусідська хата коло нас згоріла», — звучить мелодійна березенська говірка.

Війна минула, але горе зосталося. У 1946—1947-му більшість березенців голодували. Родина трималася, бо, як каже Людмила Антонівна, вони були заможними. «Якщо в людей хати криті соломою, то в нас хата під бляхою, на два входи, корів держали, — згадує вона. — А інші голодували: як оце сусідка коло нас була одна, і четверо дітей… Траплялося, картоплю гнилу їли».

А звідки ж та заможність узялась? Із людських мозолів! Діди-прадіди ще до приходу більшовиків були кожум’яками. Коли настав час іти в колгосп, довго опирались. У страшному 1933-му родина Людмили Корж урятувалася від голодної смерті. «Коли прийшли з продрозкладкою, то все забрали. На горищі залишався мішок квасолі, хотіли і його винести. То дід стояв спокійний, а його семеро дітей полізли на горище і давай галасувати. Мішок таки не забрали. Діти всіх спасли. А дід довго в колгосп не хотів іти», — оповідає сімейні перекази жінка.

З вірою в Бога і перемогу

Незважаючи на затятий атеїзм, який став складовою ідеології більшовизму, люди на той час були дуже віруючими. Ходили до церкви та шанували неділю і християнські свята, дітям передавали давні молитви. Віра підтримувала й рятувала. Вкотре врятувала вона і родину маленької Люди.

— Дід і батько мій воювали, — розповідає жінка, — то баба дерла крупи, торгувала, щоб якусь одежину дітям справити. Так її посадили за спекуляцію.

Однієї ночі Людиній мамі наснився сон. У ньому старець сказав, що її батька й матері немає в живих і треба за ними акафіст Домницькій іконі Божої Матері замовити. Від Домниці до Березни — рукою подати, проте як же так, подумала жінка, акафіст — і за живими?.. Наступної ночі знову той же сон. «Будить мати зранку діверя й каже: «Амос, Амос, що це мені отаке наснилося?» — згадує Людмила Антонівна. — «Завтра, — каже дядько, — корівчину поженете, то в людей попитаєте». Він мою матір на ви називав. Так мама і зробила. Послухалася людей і замовила акафіст».

Згодом із війни повернувся дід маленької Люди, а за ним прийшла з тюрми баба. «Питає мати в них, де вони в той час були. Так дід лежав у госпіталі з тяжким пораненням, а баба хворіла на тиф. Вийшло так, що акафіст і молитва їх спасли», — певна жінка.

Життя післявоєнне — важке. Не було на кого сподіватися, тільки вірити в Божу милість. Працювати мусили за трудодні. Але нічого, вирвались.

Ким тільки не була Людмила Антонівна: дояркою, робітницею на цегельному заводі, давила олію, розносила газети, а на пенсію вийшла «щитоводом», чи, по-сучасному, — бухгалтером. Хоч і нікудишня та пенсія, але жінка кожну копійчину відкладає для онуків і молить Бога, аби більше не довелося їм пережити авіанальоти, щоб не хоронили матері своїх синів, а підлий ворог не топтав святої землі.

— Страшно не за себе, а за дітей. Я свій вік прожила, — зітхає баба Люда.

Для неї, як і для всього її покоління, життя — це мить між війнами… Та хоч і в біді, проте Людмила Антонівна вкотре переконалася, що наш народ незнищенний, доки в нього є єдність. Тож шануймося, українці!

Віталій НАЗАРЕНКО,

Чернігівська область

 Фото автора