Без віршів… Історія дитячої поетки, яка постраждала від теракту на краматорському вокзалі

0
125

За даними ООН, у ході великої війни загинуло 8 тисяч 173 цивільні українці і 13 620 було поранено.

13 620 поранених цивільних, які отримали каліцтва через військову агресію РФ, змушені перекроювати своє життя.

Чи готове суспільство до такої кількості людей з інвалідністю? Чи готове до нових реалій законодавство? І звідки самі люди черпають ментальний ресурс, аби жити?

Юлія Кульчицька, дитяча письменниця з Костянтинівки, стала однією з жертв ракетної атаки на краматорський залізничний вокзал 8 квітня 2022 року. Отримала мінно-вибухове поранення — одну ногу жінці ампутували, друга із серйозним уламковим переломом. Того дня жінка не збиралася нікуди їхати. Вона з донькою та чоловіком мала посадити на потяг нареченого доньки, тому й перебувала на пероні серед чотирьох тисяч людей, які чекали на евакуацію. Росіяни тоді випустили ракету «Точка-У» з касетними боєприпасами.

Далі — пряма мова Юлі та її чоловіка Олега про той день, який перевернув їхні життя.

Юлія Кульчицька: Уже понад 20 років ми із чоловіком живемо у місті Костянтинівка. Коли почалася війна, моя старша дочка з хлопцем приїхали до нас із Харкова, бо там почалися потужні обстріли. Я дуже за них переживала, бо будь-якої миті їх могли вбити. І коли ситуація з обстрілами у нас стала напруженою, ми подумали, що йому краще виїхати до Києва, бо у нього там родичі. І вирішили посадити його на потяг із Краматорська. Ми з дочкою стали у чергу на пероні біля волонтерського намету, в якому люди мали змогу зарядити телефони та випити чаю. Людей було багато! Я лишилась у черзі, а доньку відправила до машини, в якій були наші хлопці, за речами та собакою. Як виявилося, це й врятувало життя моєї доньки.

Олег Кульчицький: Коли я сидів у машині, розпочався обстріл. Перший вибух — у мене все в машині посипалося, впало дзеркало. Я вискочив з машини і впав поруч. Дочка каже: «Я тут, поряд». Вона була ззаду і ми так лежали, доки не закінчився обстріл. Після обстрілу ми підвелись і побачили, що автомобілі по сусідству палали. Я відігнав машину в безпечне місце та побіг шукати Юлю.

Ю.К.: Як тільки моя дочка пішла, я почула свист. Я раніше не була під обстрілами. Не знала, чи падати, чи бігти. Звук наближався. Відкрите місце. Поруч була клумба, на якій росли ялинки, і я почала йти під дерева. Тут стався удар, по ногах, біль. Я впала біля лавки. На тій лавці сиділи дві бабусі, одна не постраждала — жива, а друга — її по голові вдарило. Вона впала, вся залита кров’ю, втім, підвелася — жива. Я злякалася, подивилася на свої ноги і зрозуміла, що вони роздроблені. Тоді зрозуміла, що то перший удар, але скільки їх може бути ще? «Треба кудись сховатися», — така думка пульсувала в мені переляканій. І я підповзла ближче до лави, під лавку.

І стався другий удар — з боку входу у вокзал, саме там, де стояла машина і куди пішла донька. Потім повисла нестерпна глуха тиша, я побачила, що дуже багато людей лежать на асфальті… ніхто не ворушився. Я дивилася на свої ноги, розуміла, що поранена, що вони роздроблені. Я була в джинсах, і це, мабуть, мені допомогло. Зібрала ноги до купи, кров лилася дуже швидко, і я зрозуміла, що в мене мало часу, і треба перев’язатися. Люди почали бігати довкола, кричати, і всім було не до мене. Я була у свідомості, зрозуміла, що мені треба терміново щось зробити, тому що права нога була роздроблена в кашу. Кров, кістки — все це було суцільним місивом. Почула, що у мене в кишені куртки дзвенить телефон. Дочка мене шукала. Підняла слухавку, кажу: «Я там, де стояла». Потім побачила її. Вона бігала пероном, шукала. Я гукнула: «Оля!». Прибігла донька і почала плакати. Я її ще й заспокоювала, кажу: «Не плач, я жива!». Спитала: «Паша живий? Ти не поранена?». Вона каже: «Всі живі!». Я говорю: «Біжи за татом! Треба швидко діяти, мене треба до лікарні».

О.К.: У цей час на вокзалі творилося бозна-що, всі кричали. Навколо трупи, я бачив людей 20. Мені на все життя врізалася в пам’ять жахлива картинка: коли я біг до вокзалу, на лавочці лежав хлопчик років семи, і у нього не було пів голови. Цей хлопчик мені снився потім дуже довго.

Подзвонила донька і сказала, що знайшла маму. Біля ялинок, біля волонтерського намету. Я підбіг туди. Це був шок для мене — побачити рідну людину, мою кохану Юлю в такому стані. Вона якось примудрилася светром перетягнути собі роздроблену ногу, ременем перетягнула іншу поранену ногу. Я зняв із себе ремінь і перетягнув там, де светр. З’явився поліціянт. Я підігнав машину до вокзалу, і ми вчотирьох поклали туди Юлю. Я ввімкнув усі світлові прилади, ми об’їжджали всі пам’ятники і рушили до лікарні. Там на газоні лежала «Точка-У», я на власні очі бачив. І напис білою фарбою — «за детей»!

Ю.К.: Від втрати крові мені дуже хотілося пити і здавалося, що померти можна не від поранень, а від спраги! Дуже багато надходило поранених. Усі лікарі та медсестри були шоковані тим, що відбувалося, в усіх руки тряслись. Я попросила вколоти знеболювальне. Вони не встигали колоти. Кажуть: «Тут маленька дитина». Я говорю: «Добре, я потерплю, я у свідомості. Дитина насамперед». Дівчинка маленька, близько семи років. Медсестра на руці підписала прізвище та рік народження. Вона настільки шокована була, що коли підписувала, то кілька разів помилялася, виправляла.

О.К.: Нескінчена кількість поранених, яких везли, несли. Лікарі самі були шоковані і не знали, що з ними робити. Медсестри всі були у крові. Починаючи від входу все було залито кров’ю. Я вийшов на вулицю, ще хтось мені там валеріанки дав, не пам’ятаю, і я стояв. Дивлюся, медбрати та медсестри не встигають виносити поранених, і я почав допомагати їм. Але не всіх довозили живими, просто завантажували трупи. Декого впізнавали медсестри. Місто невелике і всі одне одного знають.

Ю.К.: Коли мене занесли в операційну, лікарі швидко оглянули. Ноги були суцільним місивом. Шматки кісток, м’язів стирчали на різні боки. Вони зрозуміли, що я важка, але стабільна, вирішили відправляти до Дніпра, сподівалися, що доїду.

О.К.: Юлю поклали до машини «швидкої». Я був поруч, поки везли. І вона, уявіть, ще й давала мені цінні вказівки. У нас інкубатор був повний яєць, вона сказала віддати сусідці, щоб вони вилупилися і були живі. Сусіду віддати доччиного гекона. Розсаду помідорів — сусідці. І квіти винести, щоб вона їх поливала. Тобто всі ці вказівки вона давала мені, перш ніж поїхати на «швидкій» до Дніпра. Гекон живий, курчата вивелися, сусідка не натішиться, квіти всі поливаються, розсаду нам сусідка на городі висадила.

Ю.К.: Медсестра дуже боялася, що я помру дорогою, в машині. Постійно запитувала про мій стан. Мені вкололи знеболювання, і я терпіла, просто очі час від часу заплющувала, а вона боялася, що я втрачаю свідомість. У Дніпрі на мене вже напевно чекали, бо моментально привезли в операційну. Я відразу сказала, що розумію: праву ногу не вдасться зберегти, але просила лікарів зберегти мені другу ногу. Ногу вони ампутували. Та й палець на руці також, бо він зовсім висів на шкірці. Але це не найстрашніше. Руки у мене є, решта пальців — теж. Коли прийшла до тями, я раділа. Звичайно, мені шкода ногу, розуміла, що я — інвалід, і з цим будуть великі проблеми, але тішилася з того, що жива! Раділа з того, бо бачила, скільки людей загинуло навколо. Це просто пекло було. Діти, дорослі — ті, хто стояв біля намету з чаєм, усіх одразу скосило, люди не встигли сховатися.

О.К.: Лікар сказав нам: «Не має бути жодної краплі жалості, Юля має вставати, має наступати на ногу, яка лишилася. Має робити вправи. Має жити!».

Ю.К.: Мрію ходити, звісно. Зараз дуже хороші протези, і я думаю, що все буде добре. Хочу, аби настав мир! І наша ПЕРЕМОГА! Ще я дуже хочу, аби були покарані винні! Це така глобальна несправедливість і біда, у війні гинуть мирні та військові. Це якесь незбагненне середньовіччя у XXI столітті.

Нині Юля з чоловіком мешкають у Дніпрі, біля лікарні ім. Мечникова. Так зручніше перебувати під наглядом лікаря. Жінка вчиться ходити на протезі. Втім, інша нога потребує оперативного втручання, а це знову період тривалої реабілітації. Через недосконалість законодавства, в яке за десять років війни і півтора — з моменту повномасштабного вторгнення не внесено змін і в якому не прописано такі діагнози, як мінно-вибухові травми, отримані через військові дії, пів року Юля мала статус «загальне захворювання». Тобто, по суті, мала доводити комісії, яка визначає групу інвалідності, що отримала травми, а по тому й ампутацію через ракетну атаку та воєнні дії агресора…

Якби не допомога чоловіка, то самотужки вона точно не пройшла б усіх інстанцій, комісій та не отримала б потрібних довідок і документів. Цікаво, що фахівці відділів соціального захисту та Пенсійного фонду часто не знають, що робити з такими, як Юля, бо процедури не прописано.

До повномасштабного вторгнення, до трагедії на вокзалі Юля була досить популярною дитячою поеткою. Її вірші видавали збірками. У них було стільки радості та тепла. Нині Юля намагається знаходити позитив у моменті. Каже: «Можна зневіритися, а можна усвідомити — дякую Богу, що жива! Що є руки, що вціліла».

Жінка робить вишиті футляри для кишенькових люстерок. А ще вона стала бабусею — старша донька народила онука.

А от дитячих віршів більше не пише, навіть для малого. Каже: «Тут ступор. Слова не складаються у рими»…

Ірина Скосар