У нас дуже вмотивовані бійці, бо захищають свою землю

0
111

Своїм нелегким фронтовим досвідом у нашій постійній рубриці продовжують ділитися мотивовані й відважні бійці 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

«Найстрашніше на війні – це втрата товариша…»

Гліб, позивний Бард, солдат штурмового підрозділу 128 ОГШБр, розповідає:

– Я зі Львова, раніше займався середньовічними історичними реконструкціями і фехтуванням, вчився в університеті на істфаці. Був студентом денного відділення, тому спокійно міг учитися й далі, але після першого курсу вирішив піти в ЗСУ. Спочатку на строкову службу, а потім підписав контракт і перевівся в 128-му гірсько-штурмову бригаду. Позивний Бард, тому що граю на музичних інструментах – електрогітарі, бас-гітарі, дримбі… Я пішов у ЗСУ, щоб закрити свій особистий гештальт, хоча не думав тоді, що почнеться повномасштабна війна. А після армії планую повернутися до вишу. Зараз мені 21.

Перед відправкою на передову усі новачки пройшли дуже хороше навчання в нашому підрозділі. Ми мали чудового наставника, котрий брав участь у обороні й штурмових діях на Херсонщині, Донбасі, Запоріжжі, у нього величезний кредит довіри. Все, чого нас учили, потім стало в пригоді на нулі в реальних бойових умовах.

Чи було страшно при першому бойовому виїзді? Так. Треба просто зрозуміти, де ти знаходишся, зловити момент, а далі все піде автоматично по накатаній. Найстрашніше – це втрата товариша. До будь-чого можна звикнути – побутових незручностей, обстрілів, стрілецьких боїв, тільки не до втрати товаришів, це завжди величезний удар.

Знаю, що в тилових регіонах багато молодих хлопців, котрі не думають іти на війну. Вважаю, що будь-яка людина має самостійно приймати рішення й прораховувати наслідки – що буде, якщо вона піде на війну чи почне ухилятися. Маю багато знайомих, котрі запевняли, що запишуться в якийсь спеціальний чи штурмовий підрозділ ЗСУ. Але потім усі затихли – хтось виявився «хворим», хтось знайшов іншу причину залишитися вдома. Це сумно. Я мав внутрішнє відчуття, що мушу піти в Збройні сили України, навіть думки не виникало, що якось можу оминути цей шлях. Тому я тут. Мама й дівчина не були в захваті від мого рішення, але вони підтримують мене в принципових, доленосних речах.

«Наш екіпаж пережив пряме влучання «Граду» й підрив на протитанковій міні, але ми всі живі-здорові й продовжуємо бити ворога…»

Володимир, механік-водій самохідної артилерійської установки, вже вдруге в 128 ОГШБр.

Вперше він служив за контрактом із 2016 по 2020-й, пройшов зону АТО-ООС, а в кінці лютого минулого року сам прийшов у військкомат і попросився у свою частину. Один із старших синів бійця зараз вчиться в сухопутній академії на артилериста, ще один також служить у 128-й гірсько-штурмовій бригаді. Вдома на Прикарпатті Володимира чекають дружина й троє малолітніх дітей, тобто чоловік мав підстави не йти в ЗСУ, а залишитися з сім’єю. Проте він пішов на війну.

– Я не міг не піти, адже маю бойовий досвід, який дуже згодився в перші тижні війни, – каже Володимир. – Якби не це, не знаю що було би зі мною й екіпажем. Наша машина пережила пряме влучання, але всі вціліли, встигли відбігти. По нас тоді випустили чотири пакети «Градів», і коли реактивні снаряди почали вибухати все ближче, я зрозумів, що не встигну вивести машину. Ми відбігли вбік, а через кілька секунд – пряме влучання й детонація боєкомплекту…

Були й інші небезпечні моменти. Після відпрацювання по ворогу ми поверталися з вогневої позиції й підірвалися на протитанковій міні. Врятувало те, що їхали на швидкості й зачепили міну краєчком гусянки, тому вибухова хвиля пішла назовні, а не всередину машини. Я тільки почув неприємний скрегіт металу, а далі потужний вибух. За секунду промайнула думка, що це, напевно ворожа ДРГ (диверсійно-розвідувальна група) пальнула з гранатомета. А далі нічого не пам’ятаю. Пізніше командир розповів, як усе сталося. Він сидів на броні біля мого люка, його викинуло вибуховою хвилею. «Лечу з машини й бачу, які в механа великі очі. А через секунду він летить через мене…». Це мене викинуло у відкритий люк. Я впав на землю, зразу підхопився й на адреналіні побіг до якоїсь хати. Перша думка – тільки б устигнути сховатися, щоб мене не взяли в полон. Але довкола було тихо, і я поступово прийшов до тями. Розпізнав місце (до пункту призначення залишалося 500 метрів) і пішки пішов до своїх. Потім у мене діагностували опіки рук і обличчя, зламаний ніс та тріщину в нозі. Ми тоді вижили, мабуть, завдяки чиїмось молитвам.

Зі свого бойового досвіду механік-водій самохідної артилерійської установки бачить, що в росіян усе ще набагато більше боєкомплекту, вони його не шкодують.

– Ми зробимо 4 постріли, а по нас 50 – 60 у відповідь, – каже Володимир. – Більшість неприцільно, ми стріляємо набагато влучніше й ефективніше – два танки зі своєї гармати підбили, кілька БМП, по бліндажах постійно вдало працюємо.

Після поранення Володимир відбув на лікування й зміг трохи побути вдома – в с. Шешори на Прикарпатті.

– Бачив багато молодих людей, котрі чомусь не йдуть у ЗСУ. Здорові бугаї, люблять поговорити, як ненавидять росіян, помахати кулаками після випивки, а як до діла – сидять дома. Із нашої вулиці, яка має близько 50 хат, на війну пішли чоловіки з трьох хат. Це неприємно. Я вважаю, що якщо на твою землю прийшла біда і ти справжній чоловік, то твій святий обов’язок – встати й піти захищати. Я зробив саме так…

«Бачите, що росіяни за собою лишають? Якщо не їхнє, то або спалене, або зруйноване. Це варвари…»

Олег, командир бойової машини гірсько-штурмового підрозділу 128 ОГШБр, молодший сержант, каже:

– У росіян стара радянська артилерія. Вона неефективна, але її дуже багато, тому вони стріляють із неї навмання – накривають квадрати, а не конкретні цілі. Зате в них хороша РЕБ (радіо­електронна боротьба), якою заважають літати нашим дронам, і добре розвинуті великі ударні безпілотники проти техніки. У нас менше артилерії, техніки й людей, але ми все одно їх витісняємо. Чому? Бо в нас дуже мотивовані бійці, які захищають свою землю. І молодий командирський склад – офіцери з новим, а не радянським мисленням. Вони вчилися в українських академіях та інститутах, бережуть людей і дослухаються до думки особового складу. Плюс до цього – сучасна зброя. Я служу з 2014-го і в зоні АТО ми не мали, наприклад, легких американських 60-міліметрових мінометів. А вони дуже зручні й ефективні – компактні, маневрені, скорострільні. До 30 пострілів на хвилину, якщо накривати площу, – це дуже багато. Їх важко виявити, бо ми ставимо їх прямо в окопах на нулі. Міни невеликі, але достатньо потужні, щоб знищити з кількох пострілів кулеметне гніздо чи автоматичний гранатомет. Або натівський автоматичний станковий гранатомет МК із 40-міліметровою гранатою – він набагато кращий за радянський гранатомет. Є ще дуже ефективні протитанкові ракетні комплекси й гранатомети – Javelin, NLAW, AT4… Усе це дуже хороша зброя, яка в умілих руках творить дива.

Зараз для нас велику проблему становлять мінні поля, на яких підривається техніка й піхота. Росіяни мінують територію й дистанційно. Коли стоїмо на нулі, то періодично чуємо звук артилерійського виходу, а приходу немає, тільки характерний звук удару об землю. Це дистанційне мінування. Крім того, вони мінують свої окопи, з яких ми їх витісняємо. Коли під час штурму застрибуєш у ворожий окоп, треба про це пам’ятати. Наші сапери якісно працюють, але це дуже важка робота, тому ворожі мінування сповільнюють наш наступ.

Чому я тут воюю, за кого? За свою землю – це по-перше, по-друге, за свою родину. Ми всі пам’ятаємо Бучу й інші міста. Бачите, що вони за собою лишають? Якщо не їхнє, то або спалене, або зруйноване. Це варвари, люди, які не знають свою історії. Іноді слухаєш, як допитують їхніх полонених, то за голову хапаєшся. Який рівень розвитку, яка освіта? А вони приходять тебе «визволяти». Від чого – від унітазів, холодильників і нормального життя? Я й сам спілкувався з полоненими, тому знаю, що кажу. Що цікаво, полонені з так званих лднр одразу згадують українську. Кажуть: «Мене змусили, в мене мама українка…». Але в мене до таких навіть гірше ставлення, ніж до військових регулярної російської армії. Це зрадники…

Ми штурмовики, тому наш напрямок там, де потрібні штурми. Саме штурмами ми виганяємо ворога й звільняємо свою землю!

«У мене на війні загинув найкращий друг, тому я дуже спокійно реагую на смерть ворогів…»

Андрій, позивний Дрон, солдат гірсько-штурмового підрозділу 128 ОГШБр, розповідає:

– Я кулеметник, працюю з американським «Браунінгом» – дуже хорошою зброєю. А раніше був оператором ПТРК (протитанковий ракетний комплекс), воював із «Джавеліном», «Енлавом», «Стугною», «Корсаром». Маю багато бойових виїздів, у тому числі результативних. Вперше застосував «Джавелін» на Донеччині в районі Бахмута. Надійшов виклик від піхоти, яка не могла висунутися з окопів через постійні обстріли з танка, і я з помічником та двома розвідниками виїхав туди на пікапі. Останні кілька сотень метрів до точки пробиралися пішки. Ми вибрали укриття за тисячу метрів від ворожого танка. Його гармата була повернута в інший бік, поруч знаходилося відділення піхоти. Я зарядив «Джавелін» і зробив пуск, але перед самим танком ракета звернула в посадку. Танк моментально розвернувся в наш бік і відкрив вогонь із кулемета, до нього підключилася піхота, поруч засвистіли кулі. Я швидко перезарядив комплекс і знову вистрілив. Цього разу ракета влучила в башту, здетонував боєкомплект, танк розірвало, а піхоту розкидало вибуховою хвилею.

Там же, на Донеччині, вперше застосував і «Енлав». На дорогу висунулося кілька російських вантажівок, і я влучив ракетою в тентований «ЗІЛ». Із кабіни вискочили двоє військових, вони горіли… У мене на війні загинув найкращий друг, тому я дуже спокійно реагую на смерть ворогів. Задоволення від цього не отримую, але коли згадую, що росіяни робили з нашими цивільними, в тому числі жінками й дітьми, приходить розуміння, що ворогів треба знищувати. Не ловити, а потім судити й карати, а знищувати.

Перед відправкою в зону бойових дій я в складі штурмової групи пройшов навчання в Британії. Нас учили маскуватися, правильно розподіляти навантаження, коли долаєш перешкоди зі зброєю й бронею, виживати в різних екстремальних ситуаціях. Це дуже добре навчання, воно допомогло в реальних бойових діях. Хоча після всього пережитого тут я й сам міг би багато чого навчити закордонних інструкторів.

Удома, в Червонограді на Львівщині, мене чекають батьки й сестра. Батько воював у АТО і з початком повномасштабки знову хотів іти в ЗСУ, але я його випередив.

Перед кожним штурмом я розумію, що можу не вернутися, але не думаю про це. Усвідомлюю, чому я тут, тому йду вперед – усе дуже просто…

Ярослав ГАЛАС,
офіцер 128 ОГШБр