Взяла прізвище нареченого, який загинув на передовій

0
41

Уродженка Савинців Ізюмського району Валерія Краснокутська перейшла на прізвище свого нареченого – Макогон. Восени минулого року молодята планували побратися. За три тижні до весілля Олексій отримав смертельне поранення. У пам’ять про коханого Валерія взяла його прізвище.

Їй було 17, йому – 20

Валерія та Олексій познайомилися вісім років тому. Вони обоє, тільки з різницею у три роки, навчалися в Харківському вищому механіко-технологічному училищі. Валерія опановувала кондитерську справу, Олексій уже закінчив навчатися на газоелектрозварника і винаймав кімнату в гуртожитку при училищі. Їй було 17, йому – 20.

– Був початок навчального року. Ми всі зі своїх домівок підтягувалися до гуртожитку. На навчання батьки кожного спорядили з чимось смачненьким домашнього приготування. Організували спільне частування, а заодно і познайомилися. Гурт зібрався чималенький, та чомусь тільки з Олексієм відразу поділилася номером свого телефону, – розповідає Валерія.

Між молодими людьми виникли теплі приязні стосунки. За найменшої нагоди вони зустрічалися, а коли не мали такої можливості, то переписувалися в соцмережах. А потім з незрозумілої для Валерії причини спілкування увірвалося. Телефон мовчав, Олексій взагалі щез із її життя. Виявилося, що його друг, таємно закоханий у дівчину, сказав, що вона заміжня і має маленьку донечку. Насправді в соцмережах була викладена фотографія, на якій Валерія тримає на руках свою похресницю. Коли непорозуміння з’ясувалося, закохані поновили стосунки.

Мрії здійснюються

Працювати газоелектрозварником Олексій не став. Шлях, обраний після школи, вважав помилковим і списував свій перший професійний вибір на юнацьку безшабашність і житейську недосвідченість.

– Олексій з дитинства мріяв носити погони. Хотів бути або поліцейським, або військовим. Він і знайшов себе на службі в органах внутрішніх справ, а заодно закінчив Харківський національний університет внутрішніх справ за спеціальністю «право», – ділиться спогадами дівчина.

Сім років Олексій віддав службі в Нацполіції України. За період з 2015-го по 2018 рік неодноразово побував у зоні проведення антитерористичної операції. Про той період не розповідав. Валерії тільки й відомо, що брав участь у боях за Маріуполь, захищав Волноваху. Нагороди і почесні відзнаки, які всі до однієї зберігаються як дорогоцінна реліквія в родині Макогонів, свідчать про те, що хлопцем він був геройським.

24 лютого 2022 року Олексій попросив батька відвезти його до військкомату. Записався добровольцем. Його відразу призвали.

– Олексій розповідав, що в поспіху навіть не подумав відразу вдягти обмундирування, прихопити військове спорядження, яке було напоготові. Тож звернувся до батька з проханням якнайшвидше все привезти, – розповідає Валерія.

Щаслива, бо вільна і закохана

Селище Савинці, де Валерія проживала разом із своїми батьками, на початку повномасштабного вторгнення РФ було окуповане. Дівчина постійно вишукувала можливість виїхати, особливо нестерпно стало на початку літа: обстріли посилились, а шлях через Україну окупанти перекрили.

Через Інтернет Валерія знайшла перевізника, який за «кругленьку» суму ризикнув вивезти її до Бєлгорода, звідки вона переїхала до Харкова. В обласному центрі дівчину зустріли Олексій і його батько. Олексія саме відпустили на декілька днів додому. Утрьох вони поїхали до села Губарівка Богодухівського району, де їх уже чекала мама Олексія. Валерію Макогони-старші прийняли як доньку.

Вона поселилася в будинку Макогонів, який для них придбав син. Село Губарівка, за словами дівчини, порівняно з Дмитрівкою, де до цього проживали Макогони, має зручну транспортну розв’язку і вважається перспективнішим. Після війни Олексій мав намір купити хату неподалік від батьківської. Він розумів, що в старості їм знадобиться підтримка єдиного сина.

За перше воєнне літо Олексій чотири рази вибирався додому. На нього чекали не тільки батьки, а й Валерія. Щоразу радував квітами, солодощами.

У середині вересня його вивели на ротацію до міста Зміїв на Харківщині. Вони з Валерією провели разом три дні. Тоді ж домовилися про весілля наприкінці жовтня. Саме на цей період хлопець мав бути у відпустці. Розраховував провести медовий місяць у Карпатах. На підтвердження серйозності своїх намірів подарував коханій обручку.

Страшна звістка

Олексій воював у складі 92-ї окремої механізованої бригади 3-го механізованого батальйону. На перших порах був навідником, згодом – у розвідувальному підрозділі. За зразкове виконання своїх військових обов’язків був нагороджений медаллю «Сталевий хрест».

Надвечір сьомого жовтня минулого року Олексій зателефонував батькам та Валерії і втомленим голосом сказав, що збирається виспатися. Три дні поспіль – восьмого, дев’ятого й десятого жовтня – він не виходив на зв’язок. Рідні стривожились, але настирливо гнали від себе чорні думки. Так уже бувало. На батьківські прохання дзвонити бодай раз на день реагував коротко: «Та зрозумійте ж! Не завжди можу. Я ж на роботі!».

На четвертий день на подвір’ї Макогонів з’явився представник від військкомату зі страшною звісткою. Потрібно було їхати в морг на впізнання. Визвалася Валерія. Їй було дуже шкода батьків Олексія. Про себе вона тоді не думала. «Я відразу впізнала його. Куля потрапила в голову, пощадивши обличчя. Це був мій Олексій», – говорить дівчина.

Поховали Олексія на центральному кладовищі в Богодухові. Йому відвели місце на Алеї слави поруч з іншими захисниками України. Адміністрація Богодухівської міськради встановила на його могилі пам’ятник. Восьмого жовтня минув рік, як Олексій загинув. До родини приїздили його бойові друзі.

Солдат Олексій Макогон нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

«Мріяли про сина, та не встигли»

Валерія залишилася жити з батьками Олексія, хоча часто буває вдома у звільнених Савинцях. Її мама й тато заприязнилися з Макогонами-старшими, неодноразово навідувалися до них. Дівчина має власну невеличку справу, з того й живе. Допомагає батькам Олексія по господарству.

– Я мріяла стати його дружиною. Не судилося. Тоді прийняла рішення взяти його прізвище. Думаю, він би схвалив це. Не стану критися: і рідні, і співробітники РАЦСУ відмовляли мене від такого кроку. Мовляв, молода, зустрінеш ще своє щастя. Однак від задуманого я не відступилася, – зазначає Валерія.

Вона говорить, що таких, як Олексій – розумних, добрих, щедрих – не буває. Вона щиро зізнається, що її серце зайняте тільки ним.

Бойові побратими Олексія привезли Валерії його речі, серед них – куртка і футболка. Дівчина носить їх удома і неначе відчуває себе в обіймах коханого. І часто згадує його слова: «Треба йти воювати, а то рашисти й до мого дому доберуться. Хто ж, як не я?».

– Ми мріяли про сина, та не встигли, – наостанок ділиться вона сокровенним…

Тетяна Чмут