Після складних бойових травм: ветеран з Полтави Артем Погорілий встановив новий світовий рекорд зі стронгмену

0
129

40-річний Артем Погорілий працює інструктором-методистом у Полтавській ДЮСШ № 1. На цій посаді працював і до повномасштабної російсько-української війни. До того ж чоловік має свою ремонтно-будівельну бригаду й іноді сам залюбки працює руками.

Іще 2014 року, коли розпочалася збройна агресія Росії проти України, він оббивав поріг військкомату, просився на фронт.

«Ми з друзями вирушили туди просто з полтавського Майдану, — пригадує Артем. — Та оскільки я не служив в армії, мене тоді записали до військового резерву. А коли торік 24 лютого Росія відкрито ввела регулярні війська в Україну, просто не міг сидіти вдома на дивані — зібрався й пішов до територіального центру комплектування та соціальної підтримки: розум і серце підказували мені, що прийшов і мій час стати на захист Батьківщини. І якби тоді «відлиняв», добровільно не записався до війська, я б собі цього ніколи не пробачив.

Спершу потрапив до роти охорони. На ту пору танкова колона рашистів пробилася з боку Сумської області на територію Полтавщини, тож нас мали кинути туди, але ворожий наступ тоді зупинили регулярні підрозділи ЗСУ. Отож, займаючись охороною, ми заодно й тренувалися, розуміючи, що рано чи пізно все одно вирушимо на фронт.

А коли в нашій області почали формувати 62-й окремий стрілецький батальйон, нас усіх записали туди — до 1-го відділення 1-го взводу 1-ї роти. Ми були звичайними піхотинцями. Оскільки наш підрозділ підпорядковувався ОК «Північ», то спершу він дислокувався в різних місцях на Чернігівщині. Там ми на власні очі побачили, що таке війна, яких жахливих руйнувань будівель і цілих населених пунктів завдає Росія».

Одразу потрапили в самісіньке пекло

Згодом бійці 62-го окремого стрілецького батальйону мали зміцнювати наш кордон з Білоруссю. Та оскільки ситуація на фронті на той час, у вересні минулого року, різко змінилася (там стало ще гарячіше), їх кинули на посилення лінії оборони на Бахмутському напрямку.

«Нас відрядили до 30-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, яка давала відсіч ворогу на тій ділянці фронту. Ми з радістю сприйняли звістку про те, що нарешті вирушаємо до зони бойових дій. Усі рвалися в бій, — ділиться Артем Погорілий. — Якби під час нашої розмови були присутні мої побратими, вони б це підтвердили. На згадку про той час лишилося відео, на якому сидимо в салоні нашого мікроавтобуса, а боєць, який знімає на камеру, запитує: а хто, мовляв, знає, куди ми їдемо? І всі гуртом весело вигукують: «До Бахмута!». Від того спогаду аж плакати хочеться…

До речі, майже всі ті хлопці зараз продовжують воювати. Ми спілкуємося, я підтримую їх морально й по змозі фінансово. А якщо, бува, вони навідуються до Полтави, то, звичайно ж, зустрічаємося. Тоді ж ми одразу потрапили в самісіньке пекло: ситуація на тому відрізку фронту була стабільно важкою. Спершу базувалися в місті Дружківка, далі десь за півтори доби перемістилися до селища Курдюмівка, яке тоді ще не було захоплене ворогом, хоч було вже майже повністю зруйнованим.

Нам наказали зайняти підвали, погреби, де можна переночувати, бо осінні ночі вже були холодними. Не встигли облаштуватися, як надійшов новий наказ: узяти з собою найнеобхідніше на 2-3 доби й вирушати в дорогу. Так ми висунулися на позиції кілометрів за 10 від Курдюмівки: добиралися туди полями, бездоріжжям під зоряним небом — у бронежилетах, зі зброєю й боєкомплектом, із рюкзаками з речами та водою за спиною. На світанку почалася артилерійська дуель: усі ці снаряди пролітали над нашими головами».

Спілкуючись на терасі одного з полтавських закладів громадського харчування, ми з Артемом мимоволі стали свідками ДТП. Зрозуміло, зіткнення двох автомобілів супроводжувалося сильним звуковим ударом.

«Це ж треба: якраз розказую про артилерійську дуель — і тут цей звук удару. Я ледве автоматично не ліг на настил, — зізнається мій співрозмовник. — Існує таке поняття, як травматична пам’ять тіла: ти можеш уже не воювати, але воно все ще реагує на гучні звуки, повертаючи тебе в ситуацію бою. Учасники бойових дій прекрасно зрозуміють, про що я говорю. Та повернімося до подій річної давнини.

Рано-вранці ми вийшли на позиції, де не було ні окопів, ні бліндажів. Тож мали окопатися й до того ж встигнути трохи відпочити. Не встигли до пуття окопатися, як надійшло нове розпорядження керівництва: зайняти для оборони рубіж біля терикона. Ми перемістилися туди й зайняли позиції, за які й вели боротьбу з противником.

Той ранок 7 жовтня був надзвичайно сонячним. Ми намагалися використати захисні властивості місцевості: знайти бодай невисокі насипи, за які можна було б сховатися. Невдовзі стало відомо, що в нашому батальйоні вже є поранені, і командир дав завдання мені з побратимом Стасом вийти трохи вперед їм на допомогу. Але, найімовірніше, над нами вже висів дрон, проте ми його не бачили: сонце було таким яскравим, що сліпило очі».

Через якусь мить двоє бійців потрапили під жорстокий мінометний обстріл — було очевидно, що противник полює саме за ними. Міни лягали біля них так часто, що вони тільки те й робили, що падали на землю. Під час одного з «прильотів» осколок влучив полтавцю в ліву ногу.

«Він перерізав мені кровоносні судини чітко під коліном. Пізніше, уже в медзакладі, я тримав той осколок у руках — він був тоненький, як лезо… Стас одразу ж надав мені першу допомогу, наклавши турнікет. Я ще пробіг метрів 50, поки нога повністю не оніміла і не стала важчою за бетонну плиту.

Далі трохи проповз, аж поки на поміч не прийшли хлопці, яким ми мали допомогти. На щастя, вони мали легкі поранення, тож перенесли мене до укриття, де ми й чекали на евакуацію. Але ворожі обстріли посилювалися, і водій евакуаційної бронемашини, що була завантажена пораненими, не став ризикувати технікою й людьми, відтак не доїхав до нас якихось 50 метрів.

У тій складній ситуації то було правильне рішення, — переконує мене Артем Погорілий, бо я ніяк не можу з цим погодитися. — Це війна, і через одного «важкого» ніхто не ризикуватиме життями інших поранених бійців, а також евакуаційною технікою, яка на передовій на вагу золота. І саме тієї миті, коли повідомили, що евакуації не буде, у мене з’явилося відчуття, що на цьому моє життя скінчилося».

Ампутували ліву ногу, щоб зберегти життя

А далі, за словами Артема, групі поранених дали дозвіл евакуюватися самотужки. Обстріли при цьому не просто не вщухали, а ще більше зростали. І бійці, попри те, що були вкрай стомлені, кілометрів 3-4 по черзі несли нашого героя на ношах полями, лісосмугами — під невпинним шквальним вогнем.

«Коли снаряди вибухали поряд, хлопці падали, кидаючи на землю й мене як колоду, бо я попередив, щоб зі мною не церемонилися. І отак врешті-решт добралися до позицій, які займали побратими з 30-ї бригади. Там у точці збору для евакуації з’явився довгоочікуваний евакуаційний транспорт.

Іноді думаю: якби пощастило й мене забрав перший евакуаційний броньовик, можливо, усе обійшлося б. Та, на жаль, було згаяно багато часу. Зазнавши поранення о 10-й годині ранку, тільки о 17-й дочекався евакуації. Першу кваліфіковану медичну допомогу отримав у Дружківці, потім мене доправили до Добропілля, а звідти — до Дніпра.

В обласній клінічній лікарні імені І. І. Мечникова я ще був з обома ногами, і там мені зробили кілька операцій — лікарі намагалися врятувати поранену нижню кінцівку. Проте травма, порушення кровопостачання спровокували некроз, який прогресував.

І коли вже почали відмовляти нирки, медики підійшли до мене з документами й пояснили: для того, щоб зберегти життя, потрібно ампутувати ліву ногу. Тож я при здоровому глузді мав прийняти вкрай важке рішення, підписати папери, — розтривоживши себе спогадами, чоловік на мить змовкає, борючись із клубком, що підкотився до горла.

 — Так, 11 жовтня мені видалили кінцівку. Але я вдячний лікарям за те, що лишився живий. Коли ж з’явилися симптоми гострої ниркової недостатності, було ухвалено рішення гелікоптером доставити мене до столичного Головного військового клінічного госпіталю.

Там за мене взялися інші лікарі-професіонали, яким також велика дяка. Мені довелося пройти 17 чи 18 процедур гемодіалізу, під час яких відбувалося очищення моєї крові. А потім неочікувано ще раз опинився у відділенні реанімації — причиною знову став сепсис. Згодом мені сказали, що днів 4-5 я пролежав без тями, перебував на штучній вентиляції легень».

Та після пережитого Артем на диво швидко став відновлюватися. І як тільки мав на руках усі необхідні папери, одразу ж вирішив зайнятися питанням протезування втраченої кінцівки.

«Моя дружина Інна спочатку хотіла, щоб я поїхав на протезування за кордон, — продовжує свою болючу розповідь ветеран війни. — Але я навідріз відмовився, бо вірив у сучасні вітчизняні технології в цій галузі. Як один із варіантів ми з Інною розглядали протезування в київській клініці. Та під час спілкування з директором цієї клініки з’ясувалося, що в Полтаві є не гірший приватний медзаклад подібного профілю, що співпрацює з державою. Мій співрозмовник дав мені навіть номер телефону полтавця Максима, якому там успішно провели протезування кінцівки (у нього майже така ж ампутація, як і в мене). І коли я почув, що це можна зробити й у рідному місті, то про інші клініки вже не хотів і чути: як відомо, удома лікують навіть стіни. Так розпочався новий етап у моєму житті».

Тут варто згадати, що нашого героя весь час підтримувала його суджена. Як кажуть, і в радості, і в горі. Інна з донькою Маргаритою, якій нині виповнилося 6 років, на самому початку повномасштабної війни виїхали в Польщу.

На цьому наполіг Артем, адже тоді не було взагалі відомо, де протікатиме його служба і як далеко зможуть просунутися російські окупаційні війська. Інні з донькою дала притулок його двоюрідна сестра, яка живе у Кракові.

Жити так, щоб здорові люди заздрили особам з інвалідністю внаслідок війни

«9 жовтня, прийшовши до тями, повідомив дружині про поранення. Після такої новини вони з донькою одразу ж повернулися в Україну, й Інна весь час була поряд. Думаю, сам нізащо б не впорався з тими, як іноді здавалося, непосильними випробуваннями, що звалилися на мої плечі. І навряд чи зможу до кінця свого життя віддячити дружині за те, що вона зробила для мене й робить, — розчулено констатує Артем Погорілий.

— Іще не пройшовши протезування, якось запитав у свого нового знайомого Максима, котрий також є спортсменом, як йому живеться з протезом. І той відповів: це як новий вид спорту, який тепер з тобою на все життя. Реабілітація, можна сказати, відбувається постійно.

Іще будучи доволі слабким, я пішов на змагання з адаптивних видів спорту серед ветеранів та чинних військовослужбовців, які зазнали складних бойових травм, під назвою «Сильні України», організовані Федерацією стронгмена України (мене туди запросили побратими). Думав: просто подивлюся, поспілкуюся з іншими людьми. Але спортивний інстинкт дав про себе знати, тож у підсумку я зробив заявку на участь у турнірі».

Сталося так, що під час змагань полтавця запримітили знані стронгмени Василь Вірастюк та Сергій Конюшок і запросили на завершальний етап 1-го всеукраїнського туру спортивних змагань «Сильні України», що відбувся в Рівному. Там четверо ветеранів зі складними бойовими травмами вперше спробували себе в силовому екстримі.

«Ми розділилися по двоє, причому кожна пара тягнула за канат по 2 джипи — і в нас начебто все вийшло, — стверджує Артем. — А вже коли було генеральне тренування в Києві, то там нас було шестеро. Щоправда, Артему Марченку з міста Лебедин Сумської області тоді тільки-но зробили операцію на очах, тож йому не можна було давати навантаження. Відтак ми спробували протягнути фуру вдвох, потім дві вантажівки — учотирьох. Звичайно, то було не так легко, довелося пролити немало поту, бо загалом мали 4-5 спроб. Отак і народилася наша дружна команда ветеранів-стронгменів, у якій 6 осіб з ампутацією однієї нижньої кінцівки, у Михайла Дроботенка з Кропивницького відсутні обидві ноги: одна — трохи вище коліна, а друга — дещо нижче, в Артема Марченка — серйозні травми внутрішніх органів».

А потім команда українських ветеранів вирушила до іспанського міста Мадрид на Міжнародний спортивний фестиваль Arnold Classic Europe, започаткований американським бодибілдером, кіноактором і продюсером, бізнесменом і політиком Арнольдом Шварценеггером.

Там спортсмени одразу заявили про себе новим світовим рекордом: за 30,69 секунди в упорі сидячи протягнули за канат на 20 метрів 4 вантажівки загальною вагою 35,8 тонни. Цікавлюся в Артема Погорілого, чи важко дався цей рекорд.

«Ой, щоразу мороз по шкірі, як усе це згадую, — не може він стримати сплеску емоцій. — Ні, рекорд дався неважко. Бо оті секунди супроводжувалися таким викидом адреналіну! Було таке враження, що ми з хлопцями рвонули ці вантажівки й протягнули 20 метрів за якусь мить.

Хоч Василь Вірастюк, Сергій Конюшок та інші організатори потім зізналися: вони не сподівалися, що ми зможемо їх настільки швидко протягнути. Після згаданого спортивного фестивалю намагаюся брати участь у всіх змаганнях, на які мене запрошують.

До речі, дружина Інна їздить разом зі мною на всі спортивні турніри. От цими днями «засвітився» у змаганнях з плавання. Раніше займався дзюдо, тож переконаний: якщо знайдеться хтось мені подібний, то зможу й на татамі поборотися (головне — аби краще зажила кукса, бо на місці зрізу при дотику вона ще й досі болить).

Охоче реєструюся на всілякі відбори, зокрема й закордонні. Удома обов’язково роблю фіззарядку. Прогулюючись із донькою й нашим собакою, у дворі виконую вправи на брусах, підтягуюся на турніку. Готуюся до завершального етапу змагань «Сильні України», що відбудеться в Києві.

Відверто кажучи, я не думав, що все так складеться. Гадав, після ампутації нижньої кінцівки на собі можна поставити хрест. Але тепер переконаний: життя з протезом можливе, і його якість залежить від тебе самого. Чому я з однодумцями все це роблю?

Аби показати приклад іншим хлопцям, які отримали поранення, каліцтво під час захисту Батьківщини й, до того ж, мають незагойні шрами на душі (а нині таких, на жаль, дуже багато), довести, що ампутація — не вирок, а реабілітація через заняття спортом — один із найдієвіших способів повернутися до повноцінного життя. Як сказала моя дружина, ми тепер маємо жити так, щоб здорові люди заздрили нам, особам з інвалідністю внаслідок війни».

Ганна ЯРОШЕНКО