«Найгірше – взятися за гаряче дуло гранатомета»

0
51

Люблю поспати, але 24 лютого 2022 року прокинувся о п’ятій ранку. В айфоні побачив новини про вибухи. Зрозумів: війна. О 9:00 зателефонував шефу. Так і так, їхатиму додому. У мене робота була незакінчена, бракувало трьох-чотирьох днів. За умовами контракту, мали виставити штраф чималий. Шеф сказав: “Я тебе розумію”. Після обіду зустрілися з керівником фірми. Я пояснив, що українець і маю їхати. Він мені потис руку:

Дівчина моя сказала телефоном: “Не здумай вертатися, я їду до тебе. Багато хто тепер хоче виїхати, але не може. Якщо ти приїдеш, розійдемося”. Але я вирішив: мушу бути в Україні.

Проблема була доїхати, всі блаблакари скасували. Домовився з волонтерами, які везли з Німеччини дітям гуманітарку на кордон. Вони мене взяли, а я допоміг на кордоні роздати вантаж. Так добрався в Україну.

Наступного дня пішов в сокальську тероборону. Сказали: служба три роки. Мені це не підходило. Спробували з другом попасти в 103-й батальйон ТО у Львові. Але йому відмовили, і я також відмовився. У військкоматі сказали чекати. Побратим “Остап” із “Азова” запропонував приїхати до них у батальйон “Свобода”. Вони воювали в Київській області, кацапи вже відступили. Приїхали до Києва. Могли йти в ССО, Нацгвардію і 5-й штурмовий полк. Обрали 5-й. Елітно воно звучало.

Був варіант, що наш взвод, ті, котрим менш як 35 років, поїдуть в Англію на навчання. Інструктори підтягнуть – і повернемося “Рембо”. Ми були готові. Але одного дня надійшла команда: миттєві збори, виїжджаємо. Вранці наша рота вогневої підтримки вирушила на Донбас.

Коли приїхали в місто N, два дні чекали наказу. Жили в машинах. Потім домовився побратим “Мамай”, щоб переїхали в церкву. Бо ми в дорозі потрапили під зливу. У церкві висушилися, помилися, поспали. І звідти вирушили на межу Донецької та Луганської областей. Почалася наша війна.

У перших боях під Лисичанськом потрапили під жорст­кий мінометний обстріл. Я не релігійна людина. Ходжу в церкву три-чотири рази на рік. А в окопі сидиш і молишся, щоб не прилетіло, разів 30 на день. Тепер уже звик, навіть можу засинати під обстрілами.

Якось були на бойовому чергуванні й заскочили на хвилин 20 на ППД – пункт постійної дислокації: треба було взяти запчастини для гранатомета. Написав товаришу повідомлення в телефоні, щоб він передав моїй дівчині. Я був упевнений, що не повернуся.

Ми приїхали в червні, коли реально нас засипали артою, коли їхня авіація нахабніла так, що підлітала впритул. Від вересня минулого року відчули, що ми стали сильніші. Пішла західна зброя, і авіація наша почала працювати.

Я гранатометник. У нас на озброєнні – американський гранатомет МК-19. У повному зборі орієнтовна вага – кілограмів 100–105. Коли потрібно кудись просунутися, де неможливо під’їхати машиною, розподіляємо: один бере гранатомет, без боєкомплекту важить кілограмів 35. Інший – триногу. Усе ділимо на екіпаж із чотирьох. Розкладаємося і починаємо працювати.

Наші бійці швидко вчаться. Коли побачив уперше МК, думав, що ніколи не навчуся розбирати, бо складно. Тепер – без проблем. У керуванні він досить зручний. Якщо замість нього попадеться шведський чи якийсь американсько-норвезький, опануємо.

Найгірше – взятися за гаряче дуло гранатомета. Після стрільби це – як вихлопна труба. Там спеціальне покриття, але все одно. Якось по нас працювали два кулемети. І я, щоб не вилазити, останній короб вів уже навприсядки. Мені говорили: “15 метрів ліворуч, 5 метрів – праворуч”. Я не піднімав голови. Виставляв руку з кутоміром – руку поранять, але це рука, голова буде в порядку. А наприкінці за ручки стягнув гранатомет в окоп. Завтикав і взяв за дуло. Добре, що підборіддя відкинув, не попекло.

Ми – РВП, рота вогневої підтримки. Робота полягає в тому, щоб нейтралізовувати прориви на певній ділянці фронту. Ми мобільні. На пікап – і вперед. Нам говорять, яка ділянка, і маємо їм всипати максимально боляче.

На початку розкладали гранатомет за 4 хвилини з копійками. А тепер, коли вже злагоджені, то за хвилину з чимось. Спочатку стріляли прямим наведенням. Але побратим “Бодя” скачав американські таблиці. Вони з “Агрономом” розробили схему стрільби навісом. За допомогою компаса виміряємо азимут і працюємо по ворогу. Математична робота.

Буває, що ворог на нас уже чекає. Якось працювали за 1 кілометр від них. Я бачив кулеметні гнізда без бінокля. Після першого короба по нас відкрили шквальний вогонь із двох кулеметів. Ми перечекали, перезарядили короб і з допомогою нашої аеророзвідки дали їм. Підпалили боєкомплект, влучили по бліндажу. Майже кожна наша стрільба пристойно їх щипає.

МК-19 – ефективний. Він б’є далі, ніж кацапський аналог. Часто чуємо на перехопленнях: “По нам работаєт етот собачий “агеес”, ми єво не достайом!” І просять підтримки мінометів. Тобто перевага в нас суттєва – метрів на 200–300. І завдяки цьому ми живі.

Коли мене запитують, чи є в нас 200 чи 300, я завжди відповідаю, що нас любить Бог. Насправді все за рахунок мобільності та взаєморозуміння. Коли росіяни ще тільки розуміють, звідки вогонь, ми вже від’їжджаємо на пів кілометра. Бувало, машини “Градами” розбивало вщент, поверталися на дисках. У нашому автопарку половину машин посічено.

Авто – це обов’язково джип-пікап. 4 на 4, повний привід. Має бути на хорошій гумі, щоб їздити, де завгодно. Хлопці самотужки діставали, з допомогою волонтерів.

Від мінометного вогню є рятунок – копати й копати. Якщо людина добре окопається, є шанс. Окоп – це твоє життя. 90–95 відсотків, що будеш неушкоджений.

У нас є три СП, спостережні пункти, де стоять наші хлопці. Ми їх змінюємо, є графік ротацій. Пункти стоять, там де полк. І гранатометники там, якщо є потреба, виконують свою роботу. Буває, що й уночі. Прилади нічного бачення є.

На початку війни здавалося, що в кацапів нескінченний конвеєр снарядів. Працювали безперестанку. Але тепер ефективність їхньої роботи зменшилася набагато. І на окремих ділянках фронту ми їх переважаємо. Досить круто працюють “Хаймарси”.

Не вірю людям, які говорять, що не бояться. Пригадую ніч біля нафтопереробного заводу в Лисичанську. Липень, але найхолодніша ніч у житті. Окоп наш перший до поля. Кацапи підпалили пшеницю. Вона вже загасла, темно. Я з автоматом сидів, дивився в темряву. Мене тіпало. Цілу ніч так просидів, не міг спати. О п’ятій ранку Льоха піді­йшов, запалив сухий спирт, я погрів руки, попили каву.

Втрати в кацапів шалені. Тут еліта падає їхня. Але й недооцінювати їх не варто.

Після перемоги повернуся в Польщу. Планую здобути європейську освіту і стати фаховим геодезистом. Багато фірм хотіло, щоб я працював із ними.

Неодружений, а після війни хочу сім’ю, дітей. До того не задумувався про це. А тут багато переосмислив. Почав цінувати життя. Раніше багато чим був незадоволений. А тепер усе відпало.

Павло ВОЛЬВАЧ

Досьє:

Андрій ”Сокаль” ЧАМОВ 33 роки, солдат-гранатометник 5-го окремого штурмового полку Збройних сил України. Народився в Сокалі на Львівщині. Як сам каже, “дідо – росіянин”. Навчався в Золочівському коледжі, на факультеті агрономії й бухгалтерського обліку. Учасник Революції гідності. Після Революції проходив вишкіл в “Азові” на базі заводу “АТЕК”. Через травму коліна повернувся додому. На пропозицію брата поїхав у Польщу. Працював у місті Серадз у геодезичній фірмі, яка прокладала дороги по всій країні. З рідних є бабуся, батьків немає. Любить футбол, плавання, риболовлю, особливо нічну, при вогнищі. Обожнює мандри, подобаються машини. Власну перед війною віддав старшому братові. Він прикордонник, воював в АТО. Тепер повернувся з Нідерландів і воює в 67-й механізованій бригаді “Вовки да Вінчі” імені Дмитра Коцюбайла. Мав собаку хаскі, але віддав за оголошенням малому хлопцеві.