Пес Буян налякав… похорон

0
100

Недавно мені довелося бути на парастасі за дуже достойною людиною — прожила довго і гідно. Односельці, які прийшли попрощатися з покійною, в очікуванні священника співали ритуальні пісні, пошепки згадували цікаві життєві історії, пов’язані з рабою Божою, а також з похоронами інших своїх знайомих. Після переповідання одного з таких трафунків старші жінки тихенько засміялися. І в цьому не було неповаги до небіжки — при житті вона всіх просила, щоб після відходу за нею не плакали…

Розказана історія і справді була комічною. Ро­ків сорок тому ця жінка зі своєю подругою Галиною при­йшли, як оце тепер, провести в останню дорогу старенького су­сіда Михайла. З пані Галею при­плівся її неодмінний супутник — пес Буян. Мала з ним багато мороки. Як міцно його не при­пинала б удома, завжди приму­дрявся скинути із себе наший­ник і знайти господиню, куди тільки вона не пішла б.

Так було і того вечора. За­йшла пані Галя до хати, клякнула перед труною і почала молити­ся. Через хвильку до цієї сум­ної хати нагодилася інша жінка. І Буян, скориставшись відчине­ними дверима, шмигнув через частокіл ніг до кімнати. Проліз під лавками і сховався під май­статом (так на Галичині назива­ють обтягнуте тканиною підви­щення, на якому встановлюють домовину з покійником).

Селян, які прийшли попро­щатися з покійним, набрала­ся ціла кімната, вони тіснилися у коридорі і на ґанку. Від цьо­го не було чим дихнути. Важко переносив духоту і Буян. Щоби бодай трохи освіжитися (вису­нутий язик достатньої вентиля­ції не забезпечував), він підняв­ся під майстатом і почав виляти хвостом. А відтак почала туди-сюди хитатися тканина, якою по периметру був обтягнутий по­смертний «подіум»…

Кілька стареньких жіночок від переляку ледь не підско­чили на лавці. Повідкривавши роти, запитально переглянули­ся між собою. Кожна з них по­думала про потойбічні сили, про знак, який буцімто подавав їм покійник.

А далі було «щось із чимось». Від духоти Буян у своїй незвич­ній схованці голосно пчихнув. Кілька пань, які сиділи непода­лік покійника, скрикнули і сіп­нулися назад. Зрозумівши, що його «розсекретили», Буян ви­ліз з-під майстата і, винува­то озираючись, поплентався до виходу. А за ним вийшла його господиня. Вся почервоніла від сорому — що ж то тепер люди в селі про неї говоритимуть після такої «ганьби»?

Заспокоїла Галину вдова, яка саме ховала свого чолові­ка. Сказала, що їхній домашній Барсик такий же нечемний: хо­дить за нею в магазин і без до­зволу застрибує в автобус. Шо­фер уже попереджав, що треба платити за двох…

Василь Фіялкович