Він став Воїном Світла, який буде продовжувати тримати нам небо … на небі

0
74

Семен Обломей загинув від ворожого авіаудару у «Сєвєрі» 21 червня 2022 року. Перед цим він встиг вивести свою групу в безпечне місце.

У перші дні повномасштабного вторгнення РФ киянин Семен Обломей волонтерив, а потім пішов добровольцем у військо, допомагав патрулювати вулиці звільнених від загарбників Бучі та Ірпеня, захищав Рубіжне, Лисичанськ і Сіверодонецьк (саме так місто називають бойові побратими Семена).

Випускник Академії лідерства, студент третього курсу факультету лісового і садово-паркового господарства НУБіП. Хлопець мріяв стати арбористом — доглядати та лікувати деревні рослини. Пацифіст із невичерпною енергією, постійно на скейті і з усмішкою — таким його запам’ятали друзі та рідні… Його смерть вразила усіх, хто його знав і тих, хто не знав, але бачив інтерв’ю з Семеном, записане за декілька днів до його загибелі.

АННА ОБЛОМЕЙ, СЕСТРА СЕМЕНА

За сімейною легендою у 19-му столітті з Греції у Черкаську область приїхав наш предок-грек Семен Обломей. Єдине, що збереглося із традицій того часу — називати чоловіків Теодорами (Федорами) і Семенами. Прапрадід був Семеном, дід Федором, але коли у нього народився син, до прадід запротестував, щоб малюка назвали його іменем, бо надто важке життя прожив. Після 1917 року Семена Обломея-старшого переслідували, бо якийсь час він був на заробітках у Америці. А тоді війна, голод ще одна війна… Він не хотів, щоб його долю повторив онук, тому нашого тата назвали Олександром. Але коли мама чекала хлопчика, то усі знали, що це буде Семен.

Він менший, максимально улюблений всіма з малечку. У нас невелика різниця у віці, всього чотири роки, тож ми разом виросли. І він при цьому дуже радів з того, що найменший у родині.

Був дуже відкритим. Коли йому було три, то він у автобусі міг почати розпитувати чоловіків, чи вони одружені, чи є у них діти, собаки. Він сам не розумів, як його приязно сприймали люди, але так було. Завжди чимось захоплювався — петарди, воркаут, пістолети, ватажки водив за собою по двору. Він був не з тих хлопців, що цілими днями сидять вдома. Мав насичене життя.

І в 17-ть років у нього «сталася» Українська академія лідерства. В 11-му класі він зрозумів, що шкільний формат навчання йому не подобається. Хотів працювати — цікавився різними проєктами «бізнес-молодість». Навчився плести браслети із паракорду із майстер-класів у ютубі. І це був один із перший його «бізнесів». Школа для нього була надто нецікава.

Мама у нас дуже демократична, знала, що змушувати до чогось дітей нема сенсу. Тим більше, що я, старша сестра, — золота медалістка. Семен вирішив змінити школу, а потім хтось йому порадив навчання в УАЛ. І для хлопця, який не хотів в армію, але не міг визначитися, у який інститут йти, це виявилося ідеальним рішенням.

Семен швидко знайшов своє місце в УАЛ, подружився не тільки з одногрупниками, а й з менторами. Там така спільнота, де усі друзями стають якось мимоволі. Вони їздили в Ізраїль на екоферму. Для нього розширився світ і з’явилися нові захоплення, зокрема екологія.

Потім він ще один рік не вступав у вуз — працював, їздив по екопоселеннях, намагався знайти свій шлях. У батьків ніколи не було культу «червоного диплома», вони розуміли, як важливо робити те, що подобається, тому Семена і не квапили — знали, що він, зрештою знайде себе. Усі розуміли, що Семен не буде великим науковцем, а якщо й буде, то не прямим шляхом.

Так і сталося. Він вирішив навчатися у НУБіпі. Цей університет у свій час закінчував наш батько (до речі, з червоним дипломом), інженер лісового господарства. Саме ця спеціальність виявилася найближчою до захоплень Семена.

А його цікавило, насправді, багато що. Спорт, але у секціях він надовго не затримувався, віддавав перевагу туристичним походам.

Він вивчав японське бойове мистецтво будзінкан. Це японська школа нінзя і самураїв, складна і непоширена у нас, бо вимагає багато часу виділяти філософії і роздумам. Йому дуже подобалася, і він навіть був наставником найменших дітей. До слова, вони приходили попрощатися з Семеном…

Коли він вирішив поступати у НУБіП, то він жив у колівінгу «Вільний простір». Його організував один із випускників УАЛ. Ми з батьками жартували, що це меленіали «перевинайшли» комуналки. Він був «сотником» у такому просторі, найкращим за спогадами всього ком’юніті.

НУБІП виявився найближче до його еко-зацікавлень. І Семен вповні намагався користатися усіма можливостями, що давав університет. Так він побував на стажуванні у Швеції, потім виграв чергові курси у США — команда десь у районі Місісіпі мала досліджувати місцеву флору і фауну. Правда, через ковід, на жаль, поїздка відклалася.

До речі, коли Семен був уже у війську, а почалося навчання, то він був дуже стурбований, що пропускає лекції та семінари. Він мотивовано вчився, і навіть обурився, коли йому запропонували закрити сесію, бо він на фронті… планував взяти академку.

До речі, він був віцепрезидентом університетської спілки лісовиків. І вона є частиною міжнародної спілки — він усюди шукав для себе можливості.

Так його надихнула можливість бути корисним для природи і він почав працювати в благодійному фонді Peli can live, співзасновницею якого є Яна Боброва. Так Семен став менеджером проєкту «Вода для ботсаду». Виконував всю необхідну роботу, і паперову, і фізичну — із задоволенням копав там траншеї. Спілкувався з постачальниками.

Перші дні після 24 лютого Семен, як і ми всі, був у шоці, а потім включився у волонтерку. Цього здалося мало і пішов записуватися у тероборону. Проте вистоявши декілька годин у чергах, почав міркувати, як це оминути — він був дуже системним. Дізнався, де найменші черги — виявилося, що на Печерську… Допомагав там розливати «коктейлі молотова», волонтерив на вокзалі, а коли поруч «прилетіло», то вирішив піти добровольцем до «Свободи». Там він подружився із «Артистом», який став його командиром.

Якраз десь у той час сказав мені що, як виявилося, він пів життя готувався до війни, бо практично вся «снаряга» у нього є: каремати, посуд, фляги, різні хитрі туристичні штучки, які дуже корисні у польових умовах.

Одного дня він поставив батьків перед фактом, що їде з хлопцями у Ірпінь. Це були останні дні березня. Ми знали, що там жахливі речі, і я боялася не просто за нього, а за те, у якому він буде стані, коли на власні очі все це побачить… Але тоді вони потрапили в останню лінію зачистки.

А потім повідомив, що їде на Ізюм. Він знайшов у війську «своїх». Для нього дуже багато значило побратимство, відчуття того, що він на своєму місці і має свою місію. Це була не армійщина, а добровольці, які роблять справу в яку вірять.

Далі було Рубіжне і Сіверодонецьк, де вони стояли без ротації під шквальним артилерійським вогнем.

Його командир «Артист», був командиром відділення, а коли вбили ротного, то «Артист», фактично став ротним, а Семен став його помічником… Коли Семен на декілька днів випросив відпустку, то переживав, як хлопці без нього будуть, бо саме він чудово знав усю локацію. Коли телефонували з якоїсь позиції і повідомляли, що є поранений, то Семен знав куди йти і що робити. І багато врятував побратимів.

У його дівчини Віри, з якою вони познайомилися в УАЛ 8-го червня було День народження, і він дуже хотів встигнути її привітати, бо з початку війни вони не бачилися.

Його відпустили. Проте він приїхав 9 червня, розписався з Вірою і побув чотири дні. Вони з Семеном були різні, зате мали однакові мрії. Подружжя — це від слова дружити. Вони дружили…

13-го червня у Семена День народження і він постановив відзначити його з побратимами. Тож вранці ми відсвяткували і провели його «до хлопців».

Семен був дуже розсудливим. Він повторював, що пішов на війну не для того, щоб померти за Україну. У нього була купа планів на життя, він не хотів бути героєм. Запевняв, що у нього є голова на плечах. Просто у якийсь момент сказав, що він не може не піти…

До речі, якось Семен подзвонив і так, між іншим обмовився, що у нього взяв інтерв’ю журналіст Юрій Бутусов. Семен, як виявилося, поняття не мав про популярність Бутусова. І це дуже характеризує Семена — те, що не потрапляло у його коло зацікавлень він просто ігнорував. При тому, що наш тато дивиться військових блогерів, але Семен пропускав цю інформацію повз вуха…

Ми з ним були постійно на зв’язку, саме я, а не батьки була його «контактна особа». Коли 23-го червня мені подзвонили із військкомату і сказали, що мають не телефонну розмову, і прийдуть через якийсь час, то ми з батьками наче завмерли. Вони відчували лихе, а у мене все ж була малесенька надія, яка не справдилася. Нам принесли похоронку.

Я буду робити все, що від мене залежить, щоб про Семена пам’ятали. Хоча, йому це вже не потрібно. Це потрібно нам. Адже він такий не один. Роман Ратушний, Артем Демид, Олександр Махов — молоді і талановиті, які дуже багато зробили, а могли ще більше…

Пригадую фільм «Чорний ворон» по роману Шкляра, там якраз грає «Артист» — Володимир Ращук. Сто років тому у нас була така ж історія. І ми маємо її завершити. Не передавати цю війну наступним поколінням. І пам’ятати якою ціною це було зроблено…

ВОЛОДИМИР РАЩУК, ПОЗИВНИЙ «АРТИСТ», АКТОР, КОМАНДИР ПІХОТНОГО ВЗВОДУ

Перше враження від Семена у мене було дивне. Познайомилися ми у Києві наприкінці березня. Приїхав до нас у штаб на скейті хлопчина. Невисокий, патлатий. Ото, подумав, вояка буде… Але через декілька днів враження змінилося. Він був відкритим, мав потужні лідерські якості, одразу влився у колектив.

Коли після Броварів ми мали їхати в Ірпінь, то були у пункті постійної дислокації. Після важкого дня всі відпочивали, але почув музику у коридорі, вийшов і побачив, що втомлені вояки під спів Семена відтискаються — він вмів вести за собою ненав’язливо і дуже азартно.

У нього все відділення таке — молоде і «продвинуте». Казав їм, що їхнє місце в політиці — вони реальна зміна нашої країни.

Мені самому 34, начебто не так багато, але були моменти, коли я дивився на Семена із щирим захватом старшої людини. Його молодість випромінювала невичерпну енергію і ідеї. «Спробуємо?», — питав. «Давай», — погоджувався. Він робив те, що здавалося неможливим, а потім перепитував: «Правда, ж я красавчик?». «Так, безумовно!», — погоджувався.

Він максимально злагоджено працював із людьми. Зумів прихилити до себе старших солдатів, завоювати їхню беззаперечну довіру. Інколи мені здавалося, що він взагалі був якимось казковим персонажем — нереальним у своїй крутості.

Рубіжне… Сіверськодонецьк… Ми були у найгарячіших точках. На «нулі». Він ж став моїм замом, замкомандира взводу і наче молодшим братом, якісь такі почуття були…

Кажуть, що кадрова армія — це система, націлена на те, щоб максимально загрузити солдатів, довести їх до стану, коли вони перестають думати і тільки виконують накази. А зараз у нас на перший план виходить людяність. На війні це дуже цінне. Дбати про те, щоб люди відпочивали. І Семену вдавалося це організувати! Коли ми стояли Сіверськодонецьку, і уже були зірвані мости, то у нас усе було: вода, їжа, цигарки та БК.

Сем раніше не служив, але так виходило, що у військовій справі розбирався краще, ніж кадровий військовий. Він чудово опановував місцевість. Знав, кого звідки «витягати», і як це зробити найкраще. Коли треба було евакуюватися, а «коліс» у нас не було, то він з побратимами якимось дивом знайшли жовтий автобус «Богдан». Фарбували начорно практично під носом у орків — нас відділяли якихось 50 метрів. Завдяки цьому тоді врятувалися багато людей.

У добробаті дуже важливо хто прикриває твою спину. Моя дружина помітила, що я їй розповідаю про побратимів, наче про рідних. Оці слова, що кожен стоїть за друга, як за брата — це ж правда. Саме завдяки цьому братерству наша сила подвоювалася. Не дарма ж, коли ми перехоплювали «ворожі голоси», то вони скаржилися, що їм протистоїть сила-силенна людей. А нас насправді була одна рота…

Для нас це священна війна за нашу землю. Думаю, що такі Герої, як Сем з’являються саме тому, що не військові. Бо, для військових війна — це по суті робота, а для нас, вчорашніх цивільних — справа честі. Ми воюємо за наші ідеї, за нашу землю, за вільну Україну. Ми про це часто говорили з Семом, і я дивувався, бо у свої 21 років про таке не задумувався…

Про людей їхні вчинки кажуть більше, ніж їхні слова. Так от, Сем після своєї короткочасної відпустки у Києві, під час якої встиг одружитися, дуже хотів відсвяткувати своє 22-річчя з нами, побратимами. А в нього не виходило потрапити вчасно — мости на підходах до «Сєвєра» були підірвані. То він попередив, щоб приїхали забрати його на переправу. Сказав, що разом із ним буде журналіст.

От уявіть. Ніч, дощ. Ми з побратимом Бородою у роздовбаній дев’ятці із вибитими вікнами, летимо за Семом, по дорозі пробиваємо два колеса. В умовленому місці бачимо повністю мокрого друга та ще троє людей… Один із яких виявляється Бутусовим… Їхній човен перевернувся, і Семчик допомігши Бутусову врятуватися, витягнув ще й баул, бо у ньому гостинці. Зокрема для мене спеціальні сигарети… Але при цьому втратив одного берця…

Завантажуємося у машину… В дев’ятку. Так, як було тісно, то Сем вирішив застрибнути у багажник. По дорозі назад пробиваємо ще одне колесо… Повертаємося серед ночі цілком мокрі. Саме після цього Бутусов записав інтерв’ю із Семом… Останнє, як виявилося…

А вранці по тому місці, де ми розпакували речі, щоб вони висохли, прилетів снаряд від танка. Все знищене. І братик реготав, що все, що мало згоріти втонути не могло…

Через якийсь час мене викликали у штаб управління. Захотіли почути думку людини, з передової. До переправи мене уже віз Сем.

І коли я уже дістався другого берега, то попрощався, розкривши долоню, наче у сцені з п’єси «Джульєтта і Ромео». І Сем повторив цей жест, помахавши рукою. І тут мене наче пробило струмом, бо це ж була сцена з останнього прощання Ромео і Джульєтти.

А через декілька годин я дізнався, що його не стало… Плакав чотири дні… Ця втрата сильно підкосила нас усіх… Такі, як Семен — це наше майбутнє і саме завдяки їм ми переможемо…

***

Семена Обломея кремували на Байковому кладовищі. Попрощатися із ним прийшло багато людей. А на 9-й день по його смерті родина сповнила його волю — розвіяла прах на Трахтемирівському півострові над Дніпром. Він невимовно любив це місце і хотів там жити…

По маминому роду Семен був із родини козаків. Його так в жарт і називали — козаком, який, як той Мамай дбає про обладунок та функціональні речі, але цілком байдужий до інших атрибутів успішності.

Він не розповідав рідним про дерево-тризуб у Трахтемирові, старовинне козацьке кладовище, панораму Дніпра, яка відкривається із крутого берега… Але всі якось зрозуміли, що він має бути там. Семен тепер сам є частиною легенди про нашу звитягу і нескореність.

«Я не кажу „спи спокійно“, бо я ж тебе знаю, братику. Літай. Грай з вітром та хвилями. І бережи наше українське серце», — написала у присвяті Семену його сестра Анна.

Наталка МАРКІВ