Як зрозуміти тих, хто чекав на тебе з війни

0
50

У березні 2022 року я плакала на київському вокзалі, дивлячись услід поїзду, який відходив. Він віз моїх дітей на захід України. Я залишалася захищати місто. Тоді найбільшим страхом було навіть не те, що ми з ними можемо ніколи не побачитися, а те, що я можу стати для них чужою людиною за час, який проведу на війні.

«Вона нас не згадає. Вона занадто мала», — плакала я на плечі в чоловіка. Нашій молодшій доньці щойно виповнилося півтора року. Півгодини тому в тисняві вокзалу я востаннє погодувала її груддю. Нещасні останні краплі молока, які я змогла зберегти для неї в круговерті перших днів війни, коли ми виявилися відрізаними одна від одної. Мої побратими делікатно відверталися, коли у вільні хвилини в холодному недобуді я зціджувала молоко. Це давало мені сили не збожеволіти, — діти, які застрягли в окупації під Києвом у перші тижні війни, рідко виходили на зв’язок. Іноді по кілька діб я не знала, чи живі вони. А вони гадки не мали, що зі мною. Коли з’являвся зв’язок, ми похапцем брехали одне одному, що все гаразд. Ми щосили намагалися оберігати одне одного на відстані. Це єдине, що нам тоді залишалося.

Вони змогли вийти з окупації самі. Я досі не знаю, чого їм це вартувало. Вони розповідають неохоче. А я не ризикую розпитувати. Пізніше я бачила світлини з нашого боку річки. Розбитий міст. Люди, які переправляються через річку вбрід. І маленька рожева пляма — моя наймолодша в улюбленому комбінезоні на руках у старшої дитини. Інших роздивитися неможливо — світлину зробили з великої відстані. Але я знаю, що вони там. Їм залишається кілька годин до нашої зустрічі. І вони вірять у те, що це — кінець нашої розлуки.

Насправді це був лише її початок. Попереду було ще півтора року, які я проведу на фронті. Півтора року, протягом яких ми побачимося лічені дні. І довгі години розмов по відеозв’язку, слава великому «Старлінку».

Весь час, який ми проведемо нарізно, ми й далі бадьоро брехатимемо, що в нас усе гаразд. Показуватимемо одне одному прилизану й причесану частину наших життів. Через силу усміхатимемося в камеру й ніколи не плакатимемо. Надсилатимемо світлини котиків і квіточок. Обговорюватимемо погоду й музику. Обмінюватимемося тільки добрими новинами.

Мені було важче приховувати від них те, що відбувалося. Вже незабаром старші діти чудово розібралися, як шукати інформацію про ту частину фронту, де перебували ми з чоловіком. І повідомлення «Ви як?» найчастіше приходили не пізніше, ніж за дві-три хвилини після прильотів поруч із ППД. І фразу «В нас барахлить генератор, можу бути не на зв’язку, не хвилюйтеся» вони теж швидко навчилися перекладати як «Ми — на бойовий вихід, але я не хочу вас тривожити».

Леся Литвинова
Фото надане автором

А про те, як вони живуть насправді, я могла лише здогадуватися. Які жахи їм сняться ночами. Як вони проживають час від зв’язку до зв’язку. Як живуть у чужому місті. А пізніше — як вчаться заново жити у своєму. Що відчувають.

«Чому ти не повертаєшся? У тебе п’ятеро дітей. Тебе точно відпустять. Ти хоч розумієш, як ти тут потрібна? Ти просто не хочеш?» — ці слова старшої, зовсім уже дорослої 27-річної доньки били боляче. Я не мала сил пояснювати, що вони — найдорожче, що в мене є. І саме тому я намагаюся зробити так, щоб вони залишилися живими, цілими й у своїй країні. І що найбільше в світі мені хочеться додому. Але за своїм болем, втомою й образою на нерозуміння я не чула того, що вона намагалася сказати насправді: «Мені за тебе так страшно, що я на тебе злюся».

«Коли ти повернешся, я не хочу, щоб ми жили вдома. Давай залишимося у бабусі», — синові-підлітку трохи легше формулювати те, що він відчуває. Він чесно каже, що вдома йому все нагадує про найважчий час у його житті. Коли на нього звалилися одночасно велика війна, окупація, відсутність батьків і турбота про молодшу сестру. І це «я не хочу жити вдома» говорить про нього набагато більше, ніж «у мене в школі все гаразд, я все встигаю, не хвилюйся».

Дев’ятирічна Варя кричить на бабусю й старшу сестру, що вони не мають права їй щось казати. Вони їй — не мама. І кілька разів намагається піти з дому. Чи то серйозно, чи з наміром отримати прочухана й укотре прокричати, що слухатиметься лише маму.

Моя власна мама дивиться в камеру почервонілими очима й бадьоро усміхається: «Ти не хвилюйся, діти — молодці. В нас усе гаразд. Ми справляємося. Ти, головне, бережи себе. Ми без тебе не зможемо».

Про те, скільки разів за цей час до неї приїжджатиме «швидка» й скільки разів діти лякатимуться, не розуміючи, що робити з нападами тиску, я довідаюся набагато пізніше. І то, найімовірніше, далеко не все…

…За півтора року я намагатимуся згадати, як користуватися мобільним телефоном, який дивом уцілів у кишені. Начебто знайомий предмет, а я не можу докумекати, як зателефонувати додому. Хтось на стабіку допоможе мені набрати номер. І я зберуся із силами, щоб сказати бадьорим голосом: «Мамусю, в мене все гаразд. Ми обоє поранені, але вже на стабіку. Телефон сідає, як до лікарні дістанемося, я наберу. Ти тільки придумай, як сказати дітям, щоб вони не хвилювалися».

Я була впевнена, що вони злякаються. А вони зраділи. У це майже неможливо повірити, але вони зраділи нашому пораненню. Воно для них означало, що ми живі, вже в безпеці й незабаром нас можна буде побачити. Я не можу собі уявити, через що мають пройти діти, щоб радіти пораненню. Правда, не можу.

А потім розпочався довгий шлях до зустрічі. І я зрозуміла одну очевидну річ, над якою майже не замислювалася раніше. Є купа методичок і програм, які навчають цивільних розуміти тих, хто повернувся з фронту. Тут усе зрозуміло. Людина, яка пройшла війну, тягне її в собі додому. Мимоволі. Тому мої домашні з розумінням ставляться до того, що я зриваюся через дрібниці; більшість часу мовчу; кричу ночами; можу звалитися з нападом головного болю серед дня; тягаю за собою дві аптечки й турнікети — в усіх кишенях; забороняю ходити туди, де багато людей, і взагалі поводжуся вкрай дивно, як для спокійного Києва. Вони знають, що зі мною відбувається. І знають, як на це реагувати. Їх навчили. Й це круто.

Але я знаю й інше. Ніхто не навчив мене, як побачити й зрозуміти їх. Я не бачила жодного тренінгу й жодної навіть примітивної методички на тему «Як зрозуміти тих, хто чекав на тебе з війни». Можливо, десь щось і є. Не знаю. Мені не траплялося.

Мій давній знайомий, якого списали після важких поранень, тепер проходить іще складніший етап — він на межі розлучення. Тому що йому важко, боляче, він хоче від сім’ї повної самовіддачі. А дружина, яка майже два роки жила в постійному пеклі, очікуючи бодай найменшої звісточки, нарешті дозволила собі видихнути й записалася на якісь курси. Чи то малювання, чи то ліплення. Байдуже. Вона дозволила собі шматочок життя. Тому що повірила в те, що це життя може тривати. Для нього зараз це рівнозначно зраді. Тому що за власним пеклом він не бачить того, як важко було його родині. Він повернувся туди, звідки пішов у лютому 2022-го до найближчого військкомату. Й не розуміє, який внутрішній шлях подолали ті, хто на нього чекав.

…Майже за півроку після нашої зустрічі моя молодша донька вперше сказала мені: «Я не хочу». І це несподівано принесло мені полегшення. Попервах вона ходила за мною хвостиком, не відпускала ні на секунду й гірко плакала під дверима туалету, якщо я заходила туди без неї. Вона була занадто слухняною. Їла те, що я давала. Лягала спати, щойно я покличу. І весь час заглядала в очі, шукаючи схвалення. Маленькі діти не мають бути такими.

І тільки коли вона сказала мені «ні» на якусь дрібницю, я зрозуміла: вона більше не боїться, що я її покину. Вона вірить, що я люблю її будь-якою. І буду з нею поруч. Війна для неї — абстрактне поняття. І їй, трирічній, не поясниш: не її провина в тому, що мене не було поруч. Тепер вона перевіряє мене на міцність щодня. І щодня я намагаюся, щоб вона не розчарувалася в моїй любові. Я не уявляю, скільки часу в нас із нею попереду. І все, що можу, — це наповнити кожен день любов’ю й довірою.

Ми перефарбували в будинку всі стіни, викинули й роздали все, що можна було, залишивши тільки мінімум, необхідний для побуту. І я побачила, як діти зітхнули з полегшенням — вони повернулися в якесь нове місце, де можна жити не лише страхами. І в цьому місці мені стало простіше заново відшукувати шлях до їхніх сердець. Маленькими кроками. Відкриваючи для себе, здавалося б, геть очевидну істину — чекати на рідних із війни в декілька разів складніше, ніж бути на цій самій війні. От тільки це очікування ми сприймаємо як буденність, не помічаючи, крізь яке пекло люди проходять у рідних стінах і власних ліжках.

Війна не вічна. І колись ми всі повернемося додому. Принесемо на плечах тягар війни, спалені посадки й зниклих безвісти побратимів. І намагатимемося сховати все це в тумбочку біля ліжка. Не помічаючи, що на її місці — давно вже власне згарище.

Хто б нас навчив із цим жити…

Леся Литвинова,

ветеран ЗСУ