Битися до перемоги

0
32

Десантник і артилерист за професією, історик за освітою, Сергій Романенко зі Стахорщини, що в Новгород-Сіверському районі Чернігівщини, за шість років у війську опанував різні види зброї і пройшов шлях від рядового до командира відділення. Разом зі своїми козаками він працює на передньому краї, переважно по піхоті, прикриваючи дії батальйону.

Бойовий шлях

Коли 2014 року почалась гібридна війна, Сергій був студентом Сумського педуніверситету. Після закінчення вишу без вагань пішов у військо, підписавши контракт із 27-ю реактивною артилерійською бригадою. «В АТО я потрапив у березні 2018 року, — згадує Сергій. — Ми стояли з реактивними системами «Ураган» у Старобільському районі на Луганщині, в селищі Лиман. Тоді була заборона на калібр 220 міліметрів, отож підрозділ фактично нічого не робив».

Звісно, 22-річного юнака, який пішов відвойовувати свою землю, це аж ніяк не влаштовувало. Тож згодом Сергій перевівся в 58-му окрему мотопіхотну бригаду. Там він таки понюхав пороху, а коли активні бойові дії припинилися, демобілізувавсь. Утім, гуляв недовго. «Як історик, я знав, що велика війна неминуча, тому твердо вирішив: мушу бути у війську, — пояснює боєць. — У грудні 2021-го мені пощастило потрапити в легендарну «двадцятьп’ятку» (25-та окрема повітрянодесантна Січеславська бригада. — Авт.)».

Тут Сергій Романенко дослужився до посади старшого офіцера. «Коли почалась повномасштабна війна, зоною нашої відповідальності була Авдіївка на Донеччині, — розповідає воїн. — Позиції, незважаючи на шалений тиск противника, ми тримали. Наприкінці квітня 2022 року їх було втрачено: нас замінила ненавчена 110-та бригада. Втім, сьогодні це досить сильний підрозділ із розумними командирами й мотивованими бійцями. Як не прикро, нині таких бригад лишилося мало».

Менше бюрократії — більше діла

За словами командира, починаючи з торішнього літа велику роль у бойових діях відіграють безпілотники. Однак артилерія залишається найосновнішим засобом ураження ворога. У підпорядкуванні Сергія 26 бійців, шість гармат та мінометів. Серед озброєння є і закордонні зразки. Американські гаубиці артилерист хвалить за надійність і простоту. Як-от гармату М-101. «Досить хороший апарат, — дає оцінку Сергій. — Ці гармати брали участь у Другій світовій, але їхні стволи міцні, витримують до 50 тисяч пострілів. Тепер вони також є на фронті й непогано себе показують».

Сергій каже, що на Заході зброю і техніку роблять для людей. Вона налаштована на збереження життя екіпажеві та десанту. Наприклад, бойову машину піхоти «M2 Bradley» пробити дуже важко, безпілотних літальних апаратів вона не боїться, бо оснащена штатними РЕБами (засобами радіоелектронної боротьби). Тому нашу армію конче потрібно забезпечити цими пристроями — і так званими «окопними», і тими, що на техніці.

Українське військо здатне перемогти значно чисельнішого ворога, переконаний командир. Проте для цього потрібна не тільки сучасна зброя.

— Був випадок, що в нашу гармату поцілив російський безпілотник «ланцет». На щастя, завдяки волонтерам ми її швидко полагодили. Але якщо робити це офіційно, так би мовити, через армію, то буде довго і рахунок виставлять досить суттєвий. Усе впирається в бюрократію, — наголошує боєць. — Ту ж таки техніку легко поставити на баланс, однак потім списати її нереально. «Совок» з армії нікуди не зник.

Ще одна проблема — боєприпаси, витрати яких просто колосальні. «Ось, скажімо, випустили ми, щоб зачистити посадку, 60 снарядів — 105-міліметрових, — коментує боєць. — Вартість одного — 46 тисяч гривень. Отже, ми вистріляли два мільйони 700 тисяч гривень. Чи доцільно це? Ні! Дронами-камікадзе працювати по піхоті набагато вигідніше. Хоча в кожній бригаді створені роти ударних безпілотників, проте забезпечені вони на 95% за рахунок волонтерів. Міни хоч і дешеві, але є проблема з порохом та підривниками».

Війна зачепить кожного

Розуміючи справжню ситуацію на фронті, боєць вельми негативно ставиться до політичної клоунади навколо мобілізації.

— Якщо замінити бойові бригади новонабраними, то фронт може опинитися коло Полтавщини і де-не-де доходити до Дніпра, — дає невтішні прогнози воїн. — Адже повноцінна підготовка мобілізованих вимагає великої кількості командного складу, грошового забезпечення. Основна проблема армії — це, як я вже казав, бюрократія. Чимало командирів бояться брати відповідальність на себе. Кадрові офіцери, які приходять із вишів, відтворюють «совок» у підрозділах, бо їх навчають воювати викладачі старої формації.

Проте війна так чи інакше зачепить кожного.

— В нас немає іншого вибору, ніж боротися, — розмірковує артилерист. — Маючи під боком такого сусіда, ми ніколи не будемо у спокої. Для перемоги необхідна воля влади та народу. Наразі люди в тилу думають, що війна десь далеко, і навіть не усвідомлюють, яких зусиль докладає армія, аби вони почувались у безпеці. Якщо, не дай Бог, прийдуть кацапи, то всіх заженуть і відправлять на штурм чергової країни, а патріотів винищать. Наш народ це вже не раз проходив.

Тож нащадок стахорських козаків Сергій Романенко битиметься до повної перемоги над одвічним ворогом, щоб майбутнім поколінням ніколи не довелося воювати.

Віталій НАЗАРЕНКО.

Фото з архіву Сергія Романенка