«Провідник бачив, що я не дуже мобільний, але сказав: «Постіль зберіть і принесіть»

0
44
У Львові запустили соціальне таксі для людей у колісних кріслах. Пасажири можуть звернутися до мерії по відшкодування поїздок на суму 800 грн на місяць.

Як суспільство має реагувати, коли бачить у громадських місцях військових, наприклад, на протезах.

За статистикою, від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну кількість українців з інвалідністю зросла на 300 тисяч! З фронту щодня повертаються люди, які отримали важкі поранення. На вулиці можемо бачити людей з протезами. Чи знаємо, як правильно спілкуватися з військовими та ветеранами, які пересуваються, наприклад, на візках? Чи готова сфера послуг до обслуговування людей із інвалідністю? І мова не лише про військових, а й про цивільних.

Ветеран пан Андрій розповів на своїй сторінці у Фейсбуці про те, що таксист скасував замовлення через те, що він був на милицях. І такі випадки, за його словами, непоодинокі.

«Це не лише дискримінація, це злочин!»

— У Bolt додаток зроблений таким чином, що клієнт не може прямо подзвонити водієві, — каже Андрій. — У разі, якщо замовлення скасовує водій, його неможливо притягнути до відповідальності чи поставити низьку зі­рочку. Я намагався поскаржитися на водія, але компа­нія не з’ясувала усіх обставин, а заблокувала мій акаунт.

З такими випадками стикав­ся не вперше. Дискримінують тих, хто має проблеми з пересу­ванням, і це стосується не лише військових. Це злочин. Як і за будь-який злочин, за це потрібно відповідати. Лише одного разу Uklon вибачився і навіть компен­сував неякісні послуги знижка­ми та бонусами. Двічі був випа­док, коли водії таксі відмовилися брати з мене гроші, коли я їхав до вокзалу. Але це виняток з правил. Деякі провідники у потягах вва­жають, що людина на милицях повинна приносити їм постіль. Хоча це їхній обов’язок — заби­рати постіль. Навіть добратися до купейного вагона на милицях — ще той квест! Провідник бачив, що я не дуже мобільний, однак: «Постіль зберіть і принесіть».

…За останній час в Україні було багато випадків, коли люди з інвалідністю у сфері обслуго­вування стикалися з прикрими випадками. У Мукачевому, на­приклад, водій таксі відмовив­ся надати послуги дівчині, яка користувалася ходунками на колесах. Аргументував це тим, що колеса її ролатора забруд­нять його авто. Дівчина написа­ла скаргу, але вибачень від водія і від компанії не було.

Покарали тим, що зменшили премію

Часто критикують і Львів — за недоступність. Водій маршрут­ного автобуса № 47А, наприклад, не відкрив пандуса в автобу­сі для пасажира з інвалідністю. Його покарали тим, що змен­шили премію. Але ж обов’язок водія — допомогти пасажиру на колісному кріслі потрапити у са­лон і виїхати з нього. Певні зру­шення у цьому плані є, для водіїв проводять навчання правильної комунікації та взаємодії з мало­мобільними людьми, але, як ба­чимо, цього недостатньо! Був у Львові випадок, коли водій авто­буса № 29 зачинив двері перед військовим з ампутованою но­гою. Водієві оголосили догану та позбавили місячної премії. Во­дій, щоправда, запевняв, що не бачив цього чоловіка на зупинці (був у цивільному одязі), а почув про нього від пасажирів, коли рушив і вже не міг зупинитися. Утім, водій не зміг пояснити си­туацію пасажирам, у соцмере­жах розгорівся скандал.

Ігор Дякович, який раніше працював у Львівській обласній раді і має інвалідність, звернув увагу у соцмережах на те, що у Львові водії нерідко паркуються на місцях для людей з інвалід­ністю (ігноруючи спеціальні зна­ки). «Вважаю, штрафи за таке цинічне порушення — від 1020 до 1700 грн — є критично мали­ми, — каже Ігор Дякович. — А от тисяч 50 якраз непогано. Хоча я б конфісковував ці авто і відда­вав тим, хто таки має право на ці спецмісця… Ми всі люди, і жи­вемо разом… А отакі речі заби­вають величезний клин в нор­мальні людські стосунки».

А у Тернополі підлітки жор­стоко побили чоловіка з інвалід­ністю та зняли це на відео. Коли він втратив свідомість, винесли його на мороз. Він обморозив стопи, бо був без взуття.

Це лише декілька прикладів, які трапилися останнім часом. Як змінити цю ситуацію?

«Якщо на вулиці побачили військового з ампутацією — не витріщайтеся!»

Психологиня Ольга Авра­менко каже:

— Є загальні рекомендації, але бувають й індивідуальні прохан­ня. Людина з інвалідністю хоче, наприклад, щоб до неї ставили­ся саме ось так. Важливо на по­чатку взаємодії все уточнити. На­приклад, ми бачимо, що людина у колісному кріслі не може кудись піднятися. Замість того, щоб бігти і тягнути її за собою, вітаємося, називаємося і питаємо, чи потріб­на наша допомога? Бо якщо без слів щось робимо, у такий спосіб забираємо у людини її гідність. Як і з будь-якими іншими людьми, треба спочатку поцікавитись, чи потрібна ваша допомога? Це сто­сується і наших близьких людей, які нещодавно отримали травми. Потрібно уточнювати, можливо, тобі щось потрібно додатково, то дай мені знати.

Загальні рекомендації, як по­водитися у випадку, якщо ви на вулиці побачили військового, на­приклад, з ампутацією: не від­вертатися, не опускати очей, не витріщатися! Знайти золоту се­редину і сприймати протез, від­сутність протеза чи будь-яку іншу інвалідність (навіть якщо вона дуже очевидна і дуже помітна) як норму. До цього, звісно, по­трібно звикнути. Також важливо не розпитувати людину (якщо ми не її психологи чи лікарі), як вона отримала травму. Це питання може не мати негативних наслід­ків, але такі питання викликають додаткові емоції у цієї людини. Людина, якщо захоче розпові­сти про травму, сама про це ска­же. Тоді можемо ставити уточ­нювальні запитання, можемо співчувати. Але співчувати, а не жаліти: «Який ти бідний-нещас­ний, як ти з усім оцим, це жах!».

— Таксист відмовляється везти людину на милицях, бо думає, що вона зіпсує йому салон, чи є інша причина?

— Кожен таксист може мати свою мотивацію, але найчас­тіше — це небажання щось змі­нювати. Все більше з фронту повертається людей з різними травмами, з різними ампутація­ми, і до цього суспільству треба адаптуватися. Зробити додат­кове зусилля, щоби збільшити кількість машин, які мають змо­гу помістити колісне крісло, на­приклад, у багажник. Або обла­штувати пандуси, щоби людям було зручніше. Навчити водіїв таксі і громадського транспор­ту цими пандусами користува­тися. У Львові є декілька міських автобусів, які мають пандус. Але водії або не знають, або не хо­чуть знати, що є така опція. Ба­чимо небажання змінюватися у сфері послуг.

— Військові кажуть, що це не толерантне ставлення, а злочинне…

— Погоджуюся. Тому що це дискримінація, а дискримінація — це злочин.

— Важливо також, щоб батьки дітям пояснювали, аби вони не тицяли пальця­ми, коли бачать людину на візку…

— Дітям треба пояснювати так само, як ми пояснюємо дорос­лим. Я читала, як про це розпові­дав один військовий з ампутаці­єю. Треба казати дітям, що вони будуть бачити людей, які видава­тимуться незвичними. Ви може­те бачити людей без рук, без ніг. Вони можуть бути з протезами, можуть бути без протезів. Коли бачите таких людей, можете їм кивнути, усміхнутися і піти далі. Не потрібно тицяти пальцями. Якщо вас щось турбує, якщо вас вразив вигляд цієї людини, по­говоріть зі своїми батьками про це. Якісь страхи у дітей можуть з’являтися, тому це треба обго­ворювати з батьками.

Діти можуть запитати, чому з’являється більше таких лю­дей? Можна сказати дитині: «У нас війна. На цій війні люди отримують травми. Деякі трав­ми внутрішні. Ми їх не бачимо, а деякі травми зовнішні, і ми їх ба­чимо». З дітками треба комуні­кувати відверто .

«Ваше зауваження намотуємо собі на вус…»

Я також поспілкувалася з Олею, яка багато років пересува­ється у колісному кріслі. Оля роз­повідає, часто люди запитують, чи потрібна їй допомога? Хоча раніше жінка зіткнулася з випад­ком, коли її не пустили на візку в один з львівських «бутиків».

— Нещодавно я написала по­дяку водієві маршрутки № 32, Костянтину, — каже Оля. — На вул. Городоцькій сталася ава­рія, утворився затор, і водій бук­вально евакуював мене з салону через бордюри, через ділян­ку без тротуару і частину доро­ги до безпечного боку вулиці. Допомогу водій надав на про­фесійному рівні, з урахуванням безпекових норм, незважаючи на вкрай несприятливі погодні умови. Я тоді в театр запізнюва­лася… Добре, що нарешті Uklon запровадив інклюзивне таксі для людей у колісних кріслах.

Незрячий журналіст Воло­димир Пиріг написав у соцме­режах свою думку щодо соці­ального таксі: «Інклюзія — це не лише поліпшення сервісу для людей на колісних кріслах. Це також доступність ваших засто­сунків для незрячих. Незрячі – теж люди з інвалідністю. І че­рез війну такі люди теж, на жаль, з’явилися. Автомобілі ви запус­тили за підтримки однієї ком­панії. А від кого вам потрібна підтримка, щоб підписати нор­мально пункти меню у застосун­ку і зробити так, щоб можливість оцінювати водіїв стала доступ­ною для незрячих? Від кого вам потрібна підтримка, щоб ви по­вністю зробили свої застосун­ки доступними? Бо те, що є, — це часткова доступність… Як до вас достукатися? Скільки ви бу­дете ігнорувати цю проблему?».

У компанії Uklon відповіли: «Пане, впевнено рухаємося ма­ленькими кроками, а ваше заува­ження намотуємо собі на вус…».

Сюзанна Бобкова