Григорій Янченко: «У російських солдатів було багато рублів і гривень, і вони щедро донатили на… ЗСУ»

0
68

Ставати «жебраком» було дуже важко 

76-річний дядя Гриша минулого тижня працював під ЦУМом у Полтаві.

Ззаду на його кріслі колісному майорять незмінні синьо-жовтий і червоно-чорний прапори — подарунок запорізьких волонтерів.

А спереду прикріплено «банку» для збору коштів — прозоре пластикове відерце літрів на п’ять з прорізом на кришці.

— Дякую! Слава Україні! — раз по раз відповідає дядя Гриша перехожим, які кладуть «копієчку» в його вже майже повну скарбничку, й прикладає обрубок долоні правої руки до серця.

У дяді Гриші давно немає пальців на обох руках. Він втратив обидві ноги і ось уже двадцять років пересувається на кріслі колісному.

У Запоріжжі, де він тимчасово мешкає у волонтерському центрі «Солдатський привал», у нього є електропривідне, але воно важке. Тому в «турне» по Україні вирушає на старенькому, яке котиться, поки крутиш руками металеві обручі над колесами.

— Як же ви добираєтесь від міста до міста? — запитую.

— Автобусом або потягом, — відповідає. — Для мене це не проблема. Під’їжджаю близенько до східців і самостійно піднімаюсь у салон чи у вагон. А крісло хтось із пасажирів допомагає скласти. Недавно їхав у двоповерховому автобусі й моє місце було зверху…

По допомогу до сторонніх чоловік звертається у виняткових випадках. Тому не дозволяє мені поправити рукавицю, яку вперто і віртуозно натягує сам, узявшись за неї зубами.

— Я, навіть втративши ноги, не став міняти квартиру на третьому поверсі будинку без ліфта, — каже. — Просто навчився самостійно спускатися й підніматися сходами.

Григорій Миколайович — колишній десантник, строкову службу проходив у сумнозвісній Псковській десантній дивізії, якраз у 1968 році, коли в Чехословаччині піднялося народне повстання. Радянський Союз ввів туди війська для придушення повстання.

Солдат Янченко, опинившись у зоні протистояння поблизу Праги, потрапив під сильний обстріл і повернувся додому з безліччю осколків у кінцівках, які лікарі не ризикнули виймати.

На жаль, через понад 30 років ті осколки почали відторгатися. Спочатку гангрена вразила одну ногу Григорія Миколайовича, тоді другу, потім — пальці рук. Йому зробили 34 (!) операції.

Однак дядя Гриша не вважає це особистою трагедією. Головне, каже, щоб душа не була покалічена й голова працювала.

— Ви не уявляєте, як мені було важко ставати «жебраком», — розповідає про те, з чого починалася його волонтерська діяльність, Григорій Янченко. — Я ж усе життя працював, нічого ні в кого не просив, завжди лише на себе розраховував. За професією я інженер-технолог. Десятки років працював на Херсонському домобудівному комбінаті. Навіть коли залишився без однієї ноги, зміг працювати кранівником мостового крана, це було нескладно. Набагато складніше було пересилити себе й виїхати на вулиці міста з простягнутою рукою. Але як інакше я зміг би допомогти хлопцям, які стоять на передовій? Не для себе ж прошу — для наших захисників.

Навесні 2014 року на кордоні Криму й Херсонської області стояли 79-та й 25-та бригади. І ми з кількома друзями намагалися якось підсолодити їм життя: возили цукерки, печиво, чай, каву. Тоді ще ніхто не знав, що солдатам потрібно.

А потім, коли все стало зрозуміло, коли пішли замовлення від хлопців, я зважився збирати гроші. Спочатку «мігрував» різними ринками (їх у Херсоні шість). Тоді зупинився біля торгово-розважального центру «Фабрика». За вісім років війни зібрав на потреби ЗСУ близько 4,5 мільйона гривень.

Окупантам не вдалося розіграти «козирну карту»

Дядя Гриша продовжував збирати кошти на ЗСУ навіть у тимчасово окупованому місті. Під Гімн України та патріотичні пісні.

Каже, щоб було веселіше і щоб привертати до себе більше уваги перехожих, купив динамік, записав на «флешку» музику й роз’їжджав у людних місцях. Таким чином за пів року під носом у колаборантів і російських військових зібрав ще майже 600 тисяч гривень!

— Окупанти й самі кидали у мою ­скриньку гроші, — дивує мене Григорій Миколайович. — Донатили і рублі, й гривні — у них були всякі гроші, бо вони займались грабежами. Може, й не знали, на що я збираю. А може, то були чоловіки з окупованих територій, яких змусили служити у ворожій армії?

— Вони мене тримали як козирну карту до референдуму з приєднання Херсонщини до російської федерації. Щоб зняти зі мною відео і показати в Росії. Хотіли, можливо, змусити говорити те, що їм треба. Референдум був призначений на 24 вересня 2022 року, а 16-го один ефесбешник зробив мені попередження: «Дєда, ти катаєшся останні дні». Це чув мій товариш, який був поруч, і забрав мене до себе додому. А 19-го знайомі евакуювали мене до Запоріжжя через чотирнадцять блокпостів. Дуже вчасно. Бо як тільки ми виїхали, в ту квартиру проникли окупанти (мабуть, хтось із надто пильних сусідів «стукнув»). Все перерили, забрали чоловічий одяг, напаскудили…

Звільнення рідного міста Григорій Янченко місяць не дочекався. А вже у деокупований Херсон заїжджав на БТРі разом із військовими. На жаль, невдовзі змушений був знову залишити його, оскільки жити там небезпечно.

Він дуже сумує за Херсоном і страждає від того, що не може приїхати на могилу дружини Тамари, з якою прожив у любові 51 рік. Вона до останнього була йому моральною і фізичною опорою. Три з половиною роки тому дружина відправила чоловіка у чергову поїздку на Донбас, а коли за пару днів той повернувся, застав її непритомною — стався інсульт…

— Мені дуже складно без неї, але якось виживаю, — зітхає дядя Гриша.

Ні вихідних, ні лікарняних

Майже рік Григорій Янченко волонтерив у Запоріжжі. Проте з кожним місяцем збори зменшувались, тому він вирішив подорожувати Україною, щоб бути максимально корисним для ЗСУ.

В цій благородній справі йому дуже допомагає медійність: люди впізнають його і в Дніпрі, і в Тернополі, і в Києві, тож пластикове відерце швидко наповнюється купюрами. Невдовзі купюри «перетворюються» на дрони, «Старлінки», генератори…

— Дрони я замовляю по 19 тисяч за штуку в одного виробника із Запоріжжя, — розповідає Григорій Миколайович. — З цього збору куплю десять штук. У мене є також постійний постачальник скоб для бліндажів — жінка із Закарпаття. Кожна заявка на скоби — це майже 4 тисячі гривень. Ще для бліндажів треба буде придбати темну плівку й утеплювач. А також лопати, кирки, бензопили, мастило збройове… Що хлопці замовляють мені, те й везу. Загалом планую зібрати за три тижні свого «вояжу» 250 тисяч гривень.

До Полтави дядя Гриша прибув із Кременчука, а з Полтави вирушить до Черкас. Місцеві волонтери чи просто небайдужі люди забезпечують його житлом.

У Кременчуці, наприклад, відомого волонтера прихистив військовий шпиталь, у Полтаві — 4-та міська лікарня, у Черкасах є домовленість із центром для внутрішньо переміщених осіб.

Ці організації беруть на себе харчування Григорія Миколайовича і доставляють його автівками до місця збору пожертв, а ввечері забирають назад. У нього ні вихідних, ні лікарняних.

— Ви опікуєтесь конкретним підрозділом?

— У мене кілька підопічних бригад. Вони стоять на Ізюмському, Авдіївському й Оріхівському напрямках. До «повномаштабки» їздив по всій лінії фронту, а зараз немає кому мене возити…

Григорій Янченко не тільки збирає добровільні пожертви по багатьох містах України, а ще й віддає свою пенсію на потреби ЗСУ.

— У мене труси є, тільники є, а більше мені нічого не треба, — говорить дядя Гриша. — Моя пенсія разом з доплатою за звання почесного громадянина Херсона становить понад вісім тисяч гривень. Але навіщо вона мені? У волонтерському центрі в Запоріжжі мене всім забезпечують, мене скрізь приймають за безоплатно. Хіба що на переїзди між містами можу використати свої власні кошти, але ж це для діла.

Поки ми спілкувалися з Григорієм Миколайовичем, я спостерігала за неймовірним виявом народної любові до цього мужнього чоловіка.

Його обіймали, з ним фотографувалися. Йому щиро дякували, висловлювали своє захоплення, бажали міцного здоров’я і жити до 150 років.

— Та сто п’ятдесят — то багато. Головне — до Перемоги дожити. Вона обов’язково буде, — відповідав він.

— Щасливо, батя! Покажу своїм друзям фото з легендарним волонтером. І до зустрічі в Херсоні! — прощався з Григорієм Янченком молодий військовий родом із Нової Каховки, який приїжджав до Полтави на побачення з дружиною. Сьогодні він знову вирушає під Бахмут.

— Бережи себе, синку. Обов’язково зустрінемось після Перемоги». Біля «Фабрики», — пообіцяв йому дядя Гриша.

Ганна ВОЛКОВА

Фото автора