Не через гроші образилась…

0
52

Ось уже чотири роки нашій маленькій родині. Пам’ятаю ту щасливу осінь, коли ми з Максимом об’єднали наші долі. Здавалось, щастя назавжди оселилося в нашому домі і в душах. Він перебрався до мене, на той час я мала власне однокімнатне помешкання. А потім народився синочок Ромчик. У декретній відпустці я практично не була, мала таку роботу, яка дозволяла працювати віддалено. Бувало, поруч колиска з малим, однією рукою гойдаю її, а друга на клавіатурі. Але платили гарно, то був сенс старатися.

У Максима ж, навпаки, на роботі не клеїлось, він постійно конфліктував із керівництвом. Одного вечора повернувся додому і повідомив, що відтепер безробітний — його звільнили. Зареєструвався на сайтах із пошуку роботи, але за спеціальністю не міг нічого знайти. Я його підтримувала, казала, що впораємся. «Давай ти станеш татом у декреті, — сказала якось чоловіку. — Мені запропонували взяти участь у новому проєкті. Я більше працюватиму, а ти доглядатимеш Ромчика». Максим погодився, але тільки на той час, поки не праце­влаштується.

Я впрягалась у нові завдання, не мала просвітлої години. Але була спокійна: чоловік і погодує малого, й погуляє з ним. Закінчила один проєкт, узялася за другий. Гроші ніколи не були моїм єдиним сенсом існування, а тут раптом захотілося зібрати певну суму, щоб розширити нашу житлову площу, дитина ж росте.

Якось помітила, що купка грошей, відкладених на щоденні витрати, стає зовсім худенькою, хоча покупок великих не робили, витрачали, як завжди. Максим на моє запитання сказав, що віддає певну суму своїй мамі. Мовляв, як мав роботу, робив так завжди. Таке зізнання мене збентежило: він розпоряджався сімейним бюджетом за моєю спиною. Коли працював, це одне, а зараз міг би порадитись. Та якби сказав, я б іще до тієї суми додала, хоча свекруха не бідує, має пристойну пенсію, хвалилась заощадженнями. Але робилося мовчки. Ще й дорікнула пізніше свекруха, що невістка у неї скнара.

Відтоді між нами, мов макітру розбили. Сварок я не люблю та й не хочу, але гірко так стало. Здається, що життя пішло зовсім іншою колією.

Марія П.,

м. Золотоноша

Черкаської області