«Коли стаєш батьком, рідну країну хочеш зберегти не тільки для себе, а й для сина»

0
34

Пригадую, п’ять років тому записувала інтерв’ю зі співаком Іваном NAVI (Іван Сяркевич), коли той брав участь у Національному відборі на пісенний конкурс «Євробачення». За цей час у творчому і особистому житті співака багато чого змінилося. І от ми знову зустрілися — Іван разом з іншими українськими артистами приїхав у лікарню Святого Луки підтримати добрим словом і піснею наших захисників, які після поранення проходять реабілітацію у цьому медичному закладі. Знаю, що артист співає не лише у тилу, а є частим гостем і у військових частинах, і часто їздить до хлопців у зону бойових дій. «Я готую вихід нової пісні „Біжи по небесах“, яку приурочив до другої річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну», — сказав мені тоді Іван NAVI. Про прем’єру пісні, зустрічі з пораненими захисниками, концерти перед воїнами на фронті Іван NAVI розповів журналістці.

— Моя нова пісня «Біжи по небесах» — про відчуття наших втрат, — каже співак. — Практично кожну українську роди­ну жорстоко зачепила війна. І хоч «Біжи по небесах» не про песимізм — у цій піс­ні багато світла, світлих спогадів, вона водночас і про біль тих людей, які що­дня втрачають своїх близьких. Автором пісні є Андрій Осадчук, який написав «Пишу тобі листа» і «Коли нема тебе». І повірте, «Біжи по небесах» — це зно­ву стовідсоткове потрапляння у серце кожного з нас.

— Коли вас представляли у реа­білітаційному центрі, почула, що не вперше виступаєте перед військо­вими, спілкуєтеся з ними. Що відчу­ваєте, коли до них приїжджаєте?

— Коли я вперше приїхав у військовий госпіталь до хлопців — не знав, як пово­дитися, що співати, про що з ними гово­рити. Але потім зрозумів, що в такі мо­менти вони хочуть просто відволіктись від лікарняних буднів, від того жаху, че­рез який довелося пройти. От коли ми бачились минулого разу — познайомив­ся з нашим героєм Олегом Лутчином з позивним «Лучік», який чекає на про­тезування ніг. І в ньому стільки позити­ву було! Ми навіть разом пісню «Холод­на ніч» співали. Чесно, навіть не знаю, кому такі зустрічі більше потрібні — йому чи мені.

— Виступаєте не лише у лікарня­них палатах. Знаю, що неодноразо­во їздили до хлопців на фронт у До­нецьку область…

— Скажу одне: усі вони налаштовані на боротьбу. Вважаю, що кожна публіч­на людина, яка доносить свої думки до великої аудиторії, має з’їздити хоча б на другу-третю лінію фронту, побачити очі військових, які завтра йтимуть у бій чи щойно повернулися з бою. І так, це важ­ливо для розуміння контексту, але це ще й наповнення відчуттям вдячності за все, що ти маєш, — бо якщо ти спиш у своєму ліжку і маєш змогу бачити свою сім’ю — ти вже щасливчик. І не тому, що ти якийсь вибраний чи захищений від чогось, завтра кожен може піти на війну, — а тому, що у тебе є цей час. Час, у який поки що хтось інший стоїть за спо­кій твій і твоєї родини. Тому допомагай­мо хлопцям і дівчатам на передовій.

— Деякі артисти й блогери відмов­ляються постити інформацію про збори у «сторіс», бо це начебто урі­зає охоплення в Instagram…

— Ну, це до пори до часу, коли не по­стане питання захоплення їхнього міс­та, наприклад. Навіщо тоді буде той Ін­стаграм і його охоплення, якщо додому прийдуть окупанти? Багато українців живе так званим магічним мисленням — ну ми ж вистоїмо, віримо в ЗСУ… Зараз однієї віри замало! Важлива тільки ре­альна допомога.

— А що скажете про тих блогерів і артистів, що досі тягнуть «русскій мір» у наш інформаційний простір?

— Я нещодавно дивився, що відбува­ється у топ-200 Shazam України — там знову повно русні. Здається, ми ніби­то позбулись цього, але ж звідкілясь ці прослуховування йдуть. Про публіч­них людей і людей з великою аудито­рією, які спеціально демонструють, як вони слухають «пісні з боліт», — для них окремий котел передбачено. Бо ж вони добре знають, що це рознесеться по соцмережах, що це викличе реакції під­писників — як позитивні, так і негативні, оскільки це «триґерна» тема. А їм тільки тих реакцій і треба. Будь-яких, аби біль­ше. І це для мене дно — користуватися цим як розмінною монетою.

— 2019 року ви брали участь у від­борі на «Євробачення». Не було спо­куси ще раз спробувати? За кого вболівали? І яка ваша думка стосов­но витрачених 11 мільйонів гривень на цьогорічний відбір?

— Цього року не планував. Не скажу, що за когось конкретно вболівав, але проголосував за YAGODY. Щодо витра­чених грошей — впевнений, що воно з часом окупиться. Насправді, ще до ве­ликої війни, а зараз і поготів, у нас не­має настільки масштабних у плані ау­диторії телевізійних музичних проєктів, де учасники встигають ще й розкритись як особистості. Крім того, велике «Єв­робачення» — це чудовий шанс ще раз гучно нагадати про Україну в європей­ському інфопросторі. А ці гроші і так би мусили витратити на культуру. (Безу­мовно, якби можна було ці гроші витра­тити на дрони, тоді була б інша розмо­ва). З набагато меншим резонансом. Українці дізнались про 7−9 нових ар­тистів, що роблять зараз нову україн­ську музику, — і це вже дуже добре. Бо чомусь вважається, що якщо гроші дер­жавні, то вони мають витрачатись на щось культурне, але вузькоспрямова­не, яке, на жаль, охоплює малу аудито­рію. А коли витрачаються гроші на ма­сову попкультуру, то це чомусь одразу несправедливо і гроші на вітер.

— У вашому особистому житті ста­лися серйозні зміни. Статус холос­тяка змінили на одруженого, ще й стали батьком. Чи є щось таке, чого не очікували, а з народженням сина воно вас здивувало?

— Якщо чесно, я у захопленні від но­вого статусу батька, бо це нереальне щастя. Звичайно, на матерів падає зна­чно більше обов’язків, особливо у перші роки виховання дитини, тож бути бать­ком — це більше приємні моменти. Я б жінкам пам’ятники за життя ставив — за материнство, це робота 24/7. Хоч я і на­магаюся максимально ділити обов’язки з дружиною — та все ж це не зрівняєть­ся з рівнем залученості у сам процес. Щодо неочікуваного — нас попереджа­ли, що спати будемо менше, але ж я не думав, що аж настільки менше (смієть­ся. — Г. Я.). Я — великий фанат сну, а тут така зміна режиму — разом встаємо два рази вночі для годування і заколисуван­ня. Я варю кашки, дружина заколисує, але це постійне недосипання.

— Як дружина ставиться зараз до ваших поїздок чи гастролей? Їй, ма­буть, нелегко самій з такою малень­кою дитиною?

— Та погано ставиться (сміється. — Г. Я.). Жартую, бо насправді підтри­мує мене, але, звісно, хотілось би, щоб я був вдома, особливо на свята. Я сам часто не хочу їх залишати. У мене пріоритет змінився у бік сім’ї, тож завжди зважую тепер — варто кудись їхати чи ні. Але у нас у питанні кар’єрної реалі­зації загалом баланс, бо от нещодавно моя дружина повернулася до роботи хі­рурга-стоматолога. Дуже любить свою професію. Тож принаймні ми розуміємо одне одного.

— Бачила, виставляєте у соцме­режі кумедні ситуації з сином. А чим вас дивує син?

— Дарій — профі у незасинанні. Я по­гано присипляю сина, але ідеально присипляю себе поруч з ним. Ми разом слухаємо музику. Вмикаю йому свою улюблену музику — як правило, це ви­конавці з 80-х, 90-х років минулого сто­ліття, або щось з початку 2000-х років, з джазу. І ми разом танцюємо.

— Чи маєте бачення, чим, окрім школи, Дарій буде займатись?

— О, сто відсотків це має бути спорт, бо будь-який спорт дуже дисциплінує. Особисто я хотів би віддати сина на бокс. Ніколи не шкодував, що сам пішов на бокс в юному віці. Через участь у те­левізійних проєктах я часто пропускав тренування, тож тренер поставив мене перед вибором — або бокс, або музика. Я вибрав музику.

— А ви спортом займаєтеся зараз?

— Ми з ним віддалились (сміється. — Г. Я.). Якось старався відновити біг, але це дуже важко після безсонних ночей. А в зал пішов тренуватись — потягнув спину. Вже не такий молодий. Але треба потро­хи повертатись і тримати себе у формі.

— В одному з недавніх інтерв’ю ви розповідали, що маєте намір випус­кати танцювальні пісні. Може, і тур є у планах?

— Дуже важливо зараз зберігати ба­ланс. Насамперед із тим, що діється на­вкруги, а також з тим, що відбувається всередині. Так, останнім часом у моє­му репертуарі багато лірики, але все ж я люблю танцювальну музику, та й вона теж виконує свою головну функцію під­тримки та відволікання бодай на три хвилини від того, що несеться з усіх ін­формаційних ресурсів. Ми живемо у час війни, тому все буде так, як відчувати­меться у конкретний момент. І так, про тур мрію. У квітні — мій сольний концерт у Києві, потім — у рідному Львові.

— Що для вас є найважливішим підсумком минулого року?

— Безперечно, найяскравішою по­дією року, як і всього життя «до», ста­ло народження сина. Щодо якихось ви­сновків чи розуміння — дуже важливо не розчаровуватися навіть, якщо все йде не так, як ти запланував. Багато хто з нас на початку минулого року сподівав­ся на дуже успішний контрнаступ і вірив у швидку перемогу, але маємо те, що маємо, — затяжну війну. І тут уже буде залежати від того, як кожен з нас осо­бисто вкладеться у перемогу. Не просто віритиме, а саме вкладеться. Коли ста­єш батьком, то не тільки для себе хочеш зберегти рідну країну, а й для сина, для його покоління. І це вже серйозний ви­клик, як і відповідальність.

Галина ЯРЕМА