«Мам, я приїду і всю правду тобі розповім»

0
36
Олександр Володимирович Бабенко «Крід». Колаж: Наталія Слінкіна

Попри свій відносно юний вік, Олександр жив твердими цінностями, мріяв закінчити виш, допомагав маленькій сестричці, яка хворіє з дитинства, та розвивав волю справжнього воїна.

Він хотів заснувати спортивний інтернат, щоб змінювати та розвивати молодь. Був різким противником алкоголю. Безперервно розвивався і прагнув стати справжнім воїном. А потім він одним з перший зустрічає на собі велике російське вторгнення у Маріуполі. Далі Азовсталь, Оленівка і моторошна ніч з 28 на 29 липня 2022 року.

Ця історія про професійного спортсмена, військовослужбовця з полку «Азов» Олександра Бабенка (позивний «Крід»), який трагічно загинув під час теракту в окупованій Оленівці. Олександр трохи більше року прожив у столиці, але після війни мріяв повернутися і тут будувати своє життя. Нині воїн спочиває на Лісовому кладовищі у Києві.

Цей матеріал підготовлений на основі розмов з батьками, друзями та тренером загиблого бійця.

ГУРТУВАВ ІНШИХ І МРІЯВ СТАТИ ВОЇНОМ

Олександр Бабенко народився 23 червня 2001 року селі Кірове (нині — Лагідне) на Запоріжжі. Прожив він там недовго — згодом його сім’я переїхала на Луганщину. Там хлопець вперше пішов у школу.

Саша ріс «золотою дитиною». Батьки не боялися залишати його вдома одного, довіряли йому, бо знали — все буде гаразд. Мама Оксана Мальник розповідає, що Сашко був спокійним та слухняним.

Найбільше Саша любив мамині вареники, мультики про Людину-павука, Черепашкок-ніндзя, Бетмена та Кунг-фу панду. І ще з дитинства мріяв стати воїном.

Згодом Володимир та Оксана розлучились. У 2009 році, коли Саші було 8 років, він з мамою переїхав жити у село Ласки Народицького р-ну (нині Народицька ТГ Коростенського району) на Житомирщині, де пішов у місцеву школу.

«У Ласківській ЗОШ І-ІІІ ступенів (нині Ласківська гімназія) Сашко навчався з 3-го по 9-ий класи (2009-2016 н.р.), а моїм учнем він був з 5 по 9 клас.

Саша був дуже цікавою особистістю: старався жити та діяти за своїми правилами, завжди мав свою думу, але і прислухався до інших. Вмів справедливо критикувати свої вчинки та своїх однокласників, визнавати свої помилки, з усіма був дружнім, завжди приходив на допомогу», — пригадує його вчителька Любов Олександрівна Айзель.

Найбільше любив історію, фізику і, звичайно ж, спорт. Пані Любов каже, що з Сашком було легко спілкуватися. Він багато читав різних книжок, переглядав пізнавальні телепередачі, особливо на спортивну та військову тематику. Окрім того, любив історичні, біологічні та географічні телепрограми. Якщо чогось не знав або не розумів, то завжди перепитував.

Попри свої серйозні захоплення, Олександр був душею компанії, дуже товариським та артистичним. Він брав активну участь у шкільних заходах, мав гарне почуття гумору, а всі його виступи ще довго викликали захоплення та посмішки, пригадує вчителька Героя.

«Постійно розповідав якісь цікаві історії, переповідав, як ми з ним потрапляли у різні халепи або якісь пригоди. У цьому він був спеціаліст, не хотілося перебивати. Просто сидиш і слухаєш.

А на уроках історії розказував якісь цікаві моменти з історичних подій. Завжди було цікаво слухати, та й оцінки у нього завжди були доволі позитивні», — додає його найкращий друг Артем.

У школі Сашко завжди згладжував конфліктні ситуації та вмів згуртовувати клас.

«Саша всіх тримав. Його вчителька розповідала, що коли був Саша, то в класі всі були єдині, всі разом. А коли він пішов зі школи, то клас поділився», — розповідає його мама.

Пані Оксана розповіла, що виховувати маленького Сашка їй допомагав її брат та дядько Олександра Лев.

«Лев на 10 років старше Саші, тому вони були як друзі. Лев підказував йому, як себе краще поводити з хлопцями, давав різні поради. Вони із Сашком були дуже близькими», — додає Оксана Мельник.

ЇЗДИВ ПО 40 КМ НА ВЕЛОСИПЕДІ: СПОРТИВНИЙ ШЛЯХ

Приблизно з сьомого класу Олександр почав активно займатися спортом. Його жага до самовдосконалення і наполегливість були настільки сильними, що невдовзі допомогли йому стати одним із кращих у своїй справі.

У спорт Саша прийшов сам і свідомо. І так же самостійно він виборював собі у ньому шлях, хоч це було і нелегко.

Мати розповідає, що його спортивна історія розпочалася у 12 років. Тоді сусідському хлопчику вдома тато облаштував спорткуток, і Сашко почав до нього заглядати. Лазив по канату, тренувався на брусах тощо.

Як і всі хлопці, в дитинстві він полюбляв грати у футбол. І навіть у цьому він завжди намагався бути кращим.

«Одного разу ми грали командою мініфутбол у школі. Ми були тоді у 9 класі. Саша був найкращим бомбардиром, тож ми змогли перемогти навіть 11 клас. Для нас це був дуже важливий крок», — згадує Артем.

У школі дуже цікавився бойовиками, особливо фільмами з Джеки Чаном та Ван Даммом.

«Я приходив до нього у гості, ми включали якісь фільми і разом дивилися. Він захоплювався цими відео. У нього вдома був невеликий боксерський мішок, з яким він тренувався. Ходив на турніки та бруси, бігав час від часу», — додає Артем.

Пані Любов, вчителька Саші, каже, що нього можна сказати у хорошому розумінні так: «Де не посій, там і вродиться».

«Я навіть не можу пригадати якість слабкі його сторони, якщо вони і були, то Сашко ретельно їх приховував», — каже Любов Айзель.

Як став трохи старший, то почав казати, що хоче у спортивну школу. Займатися спортивним розвитком Сашка у його мами не було можливості, тому хлопець самостійно знайшов клуб і записався на змішані єдиноборства.

«Він сказав, що хоче у спортивну школу. А я кажу: „Синок, ну як же. Тебе ж возити туди треба“. А у нього Марічка, сестричка молодша, на інвалідному візочку і постійно потребує лікування. Тому Саша сам поїхав у ту школу і записався. Спочатку пішки ходив, а потім я йому купила спортивний велосипед, щоб він їздив, коли не буде автобусу», — розповідає мама Оксана.

Після закінчення 9 класу Олександр Бабенко перевівся в Овруцьке професійно-технічне училище (нині — професійний ліцей), де навчався на електрика. В Овручі він і розпочав свій шлях до професійної спортивної кар’єри.

Овруч, де навчався і тренувався Сашко, розташована приблизно за 20 кілометрів від його села. Оскільки він жив відносно недалеко, у гуртожиток не селили. На навчання Саша доїжджав на автобусі, а на тренування їздив велосипедом — 20 кілометрів в одну сторону і назад стільки ж.

«Усе літо він завжди велосипедом приїжджав на тренування. Навіть коли холодно було, він все одно приїжджав. Ніколи у нього проблем з цим не було.

Навіть коли були не його тренувальні дні, він все одно приїжджав. Якось питаю: «А чого ти тут?». Він каже: «Та бачу світло у спортзалі горить». Кажу йому: «Так ти ж не займаєшся сьогодні». Він питає: «А що, не можна позайматися?». Кажу: «Ну заходь».

Саша завжди шукав змоги позайматися. Він був лідером. Він і хлопців своїх приводив. Всіх заганяв туди спортом займатися. Сам завжди рвався у бій, завжди на змагання», — розповідає один з його тренерів з карате Олександр Желонський.

Один з таких хлопців, кого Олександр привів у бойові мистецтва, став його друг та одногрупник Василь Коневський.

«Ми з ним разом навчалися в одній групі. Одразу не дуже спілкувалися, придивлялися один до одного. Але в якийсь момент Знайшли спільну мову.

Спочатку Саша почав займатися єдиноборствами, а потім він і мене за собою потягнув.

Скільки пам’ятаю Сашу, він завжди займався спортом. Гарно вчився, його любили та поважали вчителі коледжу. Наші одногрупники якого також поважали, бо був спортивним, і з нього хотіли брати приклад», — розповідає Василь.

5 грудня 2017 році Саша став чемпіоном по Елітним боям у Києві у ваговій категорії 75 кілограмів. Повторив свій успіх у столиці і наступного року.

Окрім того, був призером двох чемпіонатів України по фрі файту (2016 та 2017 роки). У 2018 році став призером чемпіонату Європи по елітних боях. У 2019-ому — призер турніру елітних боїв в українському домі та призер відкритого чемпіонату м. Київ по тайському боксу.

Якщо у якомусь бої Олександр зазнавав поразки, то сильно засмучувався. Але при цьому щоразу аналізував, що зробив не так. Намагався віднайти причину програшу, щоб більше не допустити його. Жага до вдосконалення переслідувала все його життя.

«Пам’ятаю, останній його бій, на який я його возив. Тоді він програв, а я якраз у суддівській бригаді сидів. Він подивився на мене і опустив голову, ніби щось погане зробив.

Але він не був вітряний. Завжди аналізував. Заходив у себе, дивився в одну точку, думав. Через якийсь час знову сміявся, повертався до тренувань. Тобто, він не був зацикленим на поразках», — зазначає Олександр Желонський.

Основним тренером Саші був Олег Кропивницький. Крім того, підготовкою молодого бійця активно займалися тренери Олександр Желонський, Юрій Євстафєв та Костянтин Кузнецов.

«Саша завжди хотів займатися, завжди себе в цьому бачив. Багато хлопців приходять у спорт, бо просто не знають, куди дітися. Не дивно, що розвитку у них, як такого, не було. А Саша… він йшов, йшов і йшов цим шляхом. Спорт у нього був протягом всього життя.

Він завжди хотів бути кращим, тому вдосконалював свої навички. У таких людей завжди гарний рівень підготовки. Якщо врахувати його можливості, як він сам міг собі дозволити (адже сам із села, та й у нас провінційне містечко), то Саша завжди стрибав вище своєї ж голови», — зазначає Олександр Желонський.

НЕНАВИДІВ АЛКОГОЛЬ І МРІЯВ ЗМІНИТИ МОЛОДЬ

У вільний час Олександр Бабенко любив десь вийти погуляти. Артем розповідає, що часто приходили у місцеве кафе, де збирається вся молодь. Усі завжди брали енергетики, пиво та інший алкоголь. Тоді як Саша з Артемом найчастіше замовляли чай або каву з печивом, чим відрізнялися від усіх інших.

Сашко ненавидів алкоголь і був противником того, що деякі з його друзів випивають. Він намагався переконати усіх, хто його оточував у тому, що отримувати задоволення від життя можна тверезим.

«Він був для мене взірцем: не курить, не п’є, спортом займається. До таких треба прагнути», — згадує Артем.

Попри це, Саша любив відзначати свята і завжди був запальним та артистичним.

«Він казав мені: «Мамо, можна відзначати свята тверезими. Чому люди всі думають, що якщо випив, то весело. Коли я виросту, я буду створювати школи для бездомних дітей. Буду їх вчити битися, щоб вони не пропадали на вулицях, а розвивалися. Я буду будувати для них гідні інтернати, де дитина буде жити і більше не буде страждати», — згадує Оксана юнацьку мрію свого сина.

Артем, друг дитинства Сашка, зазначає, що він ще зі школи дуже хотів відкрити власну школу бойових мистецтв, де б викладав особисто.

Олександр не прагнув когось наслідувати. Усе своє життя він намагався стати тим, кого б хотіли наслідувати інші. На прохання назвати рису, яка була найбільш притаманна воїну, його друзі одноголосно кажуть — сміливість.

Олександр не провокував конфлікти першим, але якщо хтось несправедливо проявляв агресію до нього чи його друзів, то завжди давав відсіч.

«Ми ходили у сусіднє село через поля, де жила тодішня дівчина Саші. Коли верталися з села, до нас підбігли троє чи четверо чоловіків. Років 25-28 їм було на вигляд. Вони були нетверезі, почали до нас чіплятися. Саша тоді доволі сильно себе показав. Він тільки починав займатися бойовими мистецтвами, карате. Звичайно, нам тоді трошки перепало, але Саша дав опору.

Я пам’ятаю, коли ми приїжджали з ним у якесь інше село, то першими підходили до когось вітатися. А десь через 3-4 роки вже всі першими підходили вітатися до Сашка. Його дуже поважали. Сашко завжди хотів бути на голову вищим від своїх однолітків, друзів, і йому це вдавалося», — згадує Артем.

Олександр міг заступитися навіть за незнайому йому людину. Особливо, коли йшлося про захист жінок та дівчат.

«Я був проти, щоб він бився, але вплинути на це не міг. Якось приходить побитий весь. Питаю: «Що сталося?». Каже: «Я за дівчину заступився біля клубу». Питаю в нього: «Це твоя дівчина була?». А він відповідає: «Ні», — згадує його батько Володимир про випадок, який стався, коли Саша проживав у Києві.

Попри все, Сашко був надзвичайно ніжним, турботливим і люблячим, особливо, до своєї родини.

«Він дуже сильно любив свою сім’ю, особливо сестричку та маму. Коли був в Овручі, то завжди казав: «Я спочатку додому, до мами та сестрички. А потім з друзями зустрінусь». Він завжди переживав за них.

Пам’ятаю, як він вже готувався до військової служби, то казав: «Як отримаю зарплату, то одразу подарунки мамі та сестричці куплю». Постійно дарував їм щось на свята. Та він навіть телефонував і про моїх питав, як там мама, бабуся. Привіт їм передавав», — розповідає Василь.

Багато часу проводив зі своєю сестричкою, яка через хворобу була змушена пересуватися на візочку. То гуляв з нею на вулицю, то читав для неї книжки.

«Всі хлопці на футболі, а він сидить з Марічкою і книги читає. Коли я звільнюсь, то він вже біжить до друзів. Може, ображався на мене, що я йому таке дитинство влаштувала, але як змогла.

Навіть коли він був на службі, то продовжував нам допомагати. Понад рік тому його сестричка перенесла чотири операції. Саша домовлявся з військовими, командирами… вся армія збирала гроші на операцію, бо в нас такої суми не було», — згадує мама Олександра.

«Можна сказати, що він був прив’язаний до Марічки у тому плані, що не міг собі дозволити піти від неї далеко і надовго. А ще дуже цінував свою Маму. Завжди їй допомагав, старався не ображати, слухатися. Він був для неї опорою у сім’ї. І в цьому плані від також був для мене зразком», — згадує Артем.

Марічка, сестра Олександра Бабенка, з вдячністю і теплом розповідає про брата і згадує про приємні моменти з ним.

«Ми з мамою одного разу приїхали з лікарні. Зайшли у двір. Мамуля подивилась у вікно і подумала, що на нашому дивані хтось сидить. А це Саша подарував мені двометрову панду (іграшкову — ред.).

Саша дуже любив робити сюрпризи мені і мамі. Допомагав мені дуже часто з домашнім завданням. Я дуже його люблю. І дякую за все, що він для мене робив», — розповідає Марічка.

Олександр був не лише опорою, а й прикладом для своїх близьких.

«Навіть мамі сказав помінятися. Я кажу: „Синок, мені вже більше, ніж 40 років. Хто вже змінюється у такий вік?“. Він казав: „Мам, повір мені, все можливо“. І ви знаєте, я почала змінюватися. Все справді можливо. Як Саша казав, так і є», — повторює пані Оксана слова свого сина.

«Він завжди старався бути сильним, любив своїх рідних — маму, сестричку і не соромився цю любов показувати на людях. Мама — Оксана Олександрівна завжди підтримувала свого сина як порадами, так і присутністю на всіх шкільних заходах», — розповідає його вчителька Любов Олександрівна.

ПЕРЕЇЗД У КИЇВ ТА СЛУЖБА В «АЗОВІ»

Після завершення навчання у ліцеї в Овручі, у 2018 році, Олександр переїхав у Київ, де проживав його батько. У столиці Сашко прожив трохи більше року. Перші кілька місяців працював разом з батьком, а згодом вступив на військову службу за контрактом у Національній гвардії України.

«Якось до них приїхала комісія, після чого їх забрали у Харків на навчання. Тоді обрали 10 чи 15 людей. Серед них був і Саша. Але потім у нього там наладилися справи, і він перевівся в «Азов», — згадує батько Володимир.

Та навіть після переїзду у столицю і початок військової служби Сашко не закинув спорт. Він продовжив тренуватися і досягати успіхів на змаганнях.

«Навіть коли він переїхав у Київ, то все одно часто приїжджав до нас. Потім почав займатися з майстром у Києві. Костянтин Сергійович до нього приїжджав, то Саша у нього уроки брав», — каже Олександр Желонський.

Батьки Сашка розповідають, що ще з дитинства він мріяв стати справжнім воїном. Ця мрія залишилася з ним і коли він вже виріс.

«Він дуже мріяв поїхати у Китай, де тренуються шаолінські монахи. Хотів заїхати у гори, де немає людей, і там вчитися майстерності. Це була його мрія. Він хотів досягнути рівня справжнього воїна», — розповідає його мама.

Не дивно, що вибір Сашка впав саме на полк «Азов».

«Він пішов в «Азов» не тому, що це було модно. Ще задовго до повномасштабного вторгнення він казав, що хоче потрапити туди. Я його відмовляв. Казав, що не все так класно, як здається ззовні. Там треба буде працювати набагато, ніж тут. Але Саша ніколи цього не боявся. Казав: «Це моє, я буду», — розповідає тренер хлопця.

Перед тим, як потрапити до лав «Азову», Олександр проходив кількатижневе навчання, яке охоплювало великий спектр дисциплін.

Кожен тиждень у них був поділений за напрямком, розповідає Артем. Один тиждень — медицина, інший — тактика, потім — вогнева підготовка, топографія і так далі. Щотижня майбутні воїни проходили випробування.

Попри щільний графік і потужний контроль, Сашко знаходив можливість приділити увагу важливим для нього людям.

«Пам’ятаю, у листопаді 2021 року він пішов на курс молодого бійця в „Азов“. У них тоді позабирали телефони, але Саша якимось чудом взяв той телефон і тихенько ввечері передзвонив мені і привітав з днем народження. Для мене це було дуже значимо», — пригадує Артем.

Він каже, що сам навчався у військовій академії, куди вступив на два роки раніше, ніж Сашко. Але попри це саме Олександр став для нього тоді фахівцем у військовій сфері, до якого можна звернутися за порадою.

«Їхні навчання, тренування були дуже правильними з тієї точки зору, що їх навчали тому, що треба в бою. Коли ми спілкувалися з ним, то я відчував, що у нього за ті 2-4 місяці рівень знань такий же, як у мене за два роки навчання.

Саша розповідав, як себе правильно поводити під час бойових дій, що потрібно робити, як потрібно рухатися, переміщатися під час бою. Розповідав, як накладати джгути, вести вогонь і так далі. Він завжди для мене був у військовій сфері фахівцем, до якого можна звернутися за порадою», — розповідає Артем.

Олександр успішно здав КМБ і переїхав в Маріуполь служити в «Азові». Там він жив, тренувався та будував своє життя. Але як би не змінювалося життя хлопця, він завжди пам’ятав про свою сім’ю, дбав про них, просив поради, пропонував свою допомогу.

«У Маріуполі почав служити у першому батальйоні. Як отримував зарплату, то дзвонив мені і питав: „Тобі треба допомоги?“. Звичайно, що я нічого не брав у дитини. Говорив мені, що як закінчиться контракт, то хотів би піти вчитися, будувати кар’єру», — каже Володимир.

«Він мало говорив саме за свій підрозділ. Мало хто знав, що він у ньому служить. Багато хто дізнався про це тільки тоді, коли війна почалася. Він говорив про те, що він саме в Азові. Про це знали лише його близькі друзі та родичі», — розповідає Василь.

І саме в Маріуполі Олександру довелося зустріти початок великої війни.

ВІЙНА. АЗОВСТАЛЬ. ОЛЕНІВКА

Олександр відчував, що росія вторгнеться в Україну на різних ділянках, ще задовго до 24 лютого.

«Він сказав, що зателефонує мені, якщо щось станеться. 22 лютого він подзвонив мені і сказав мені підготуватися, а 23 вже ввечері сказав, що війна почнеться. Каже: „Пообіцяй мені, що ти з Марічкою виїдеш за кордон, як тільки буде можливість“. Я сказала: „Я даю тобі слово, що ми виїдемо“. І ми виїхали 6 березня», — згадує Оксана.

У перші дні повномасштабного вторгнення він намагався тримати зв’язок зі своїм рідним та друзям, але в один момент зник з мережі, перестав відповідати на дзвінки.

«Зранку 24 лютого він сказав, що їх підняли по бойовій готовності. Вони вже були на позиціях. Скидав відео, фотографії, там де він в повній екіпіровці. Потім показував якісь моменти зі свого життя. Після цього, десь у середині березня, він пропав більше, ніж на тиждень. Всі почали переживати, шукали його. А потім він вийшов на зв’язок і написав: «Ви що, зовсім здуріли? Все нормально зі мною. Я живий і здоровий», — згадує Артем.

Востаннє з Олександром змогли поспілкуватися 17 травня 2022 року. Тоді Сашко разом із сотнями інших воїнів мужньо тримали оборону «Азовсталі».

Ось як згадують про останні розмови його рідні та близькі:

«Коли спілкувалися з ним по відео, він був веселий, у піднятому настрої. Ще волосся у нього кучеряве таке було. Трошки заріс. У Саші така генетика, що борола і вуса майже не ростуть, а волосся кучеряве-кучеряве.

Казав: «Працюємо, працюємо», — і обіцяв, що буде тут до кінця.

Наші розмови по відео тривали хвилини 3-4. І то першу хвилину я намагався зрозуміти, що відбувається. Я бачив по відео, що у них було дуже темно. Лише екран його телефона трохи підсвічував йому обличчя. Бачив, що дуже мало місця було, двоповерхові ліжка, як у казармі. Усюди багато було накидано одягу. Видно, що було тяжкувато їм, але вони трималися.

17 травня я питав, як він. Як у нього справи. Як він себе почуває, чи немає ніяких ран тощо. Яка там ситуація. Саша казав, що є і продукти, і старлінк привезли.

Він питав у моєї дівчини, як вона, бо вона тоді почала плакати від того, що він вийшов на зв’язок живий і здоровий. Тоді, на Азовсталі, він хвилювався за нас, за мою дівчину. Питав, як у нас справи і де ми взагалі. Я відповідав, що ми у безпеці і дуже на нього чекаємо», — згадує його друг дитинства Артем.

“Востаннє я говорив з ним 17 травня 2022 року. Це коли у них закінчилася оборона Маріуполя. У цей день він з’явився у мережі. Я написав йому: «Саша, як у тебе там? Чи є можливість поговорити, чи набрати тебе можна?». Я почув його голос. Він сказав, що також радий мене чути. Розповів, що бомбили всім, чим можна.

Він сказав, що багато чого усвідомив. Багато побратимів на очах втрачав. Сказав, що не очікував, що все буде саме так. А потім сказав, що кілька днів його не буде у мережі», — згадує Василь.

«17 травня востаннє прислав мені відеозапис і зателефонував. Сказав: «Мам, ми свою роботу закінчили у Маріуполі. Ти нікого не слухай. Я приїду і тобі сам розповім всю правду. Мені треба мама здорова та адекватна, щоб я повернувся з війни, а ти яка була, така, щоб і залишилася. Я от і виконую все, що він мені сказав. Чекаю, коли він приїде і все мені розповість», — згадує мама Оксана.

«Мені здається, що він живий. Хоч я свідомо розумію, що він на кладовищі. Але не приймаю це», — каже його тато Володимир.

«Хоч аналіз ДНК і підтвердив, що це він, але в мені досі є сумніви, не можу повірити в це», — додає Артем.

«У житті він був завжди такий веселий, життєрадісний, з посмішкою. Його посмішка досі у мене перед очима», — додає його друг Василь.

За словами батька Олександра Володимира Бабенка, результати ДНК-експертизи стали відомі лише у квітні 2023 року. Збіг — 99,5%. Кілька місяців поспіль родина воїна жила у моторошному очікуванні та у невідомості.

19 травня 2023 року з воїном попрощалися на Лісовому кладовищі у Києві Там його і поховали. З почестями провести молодого бійця в останню дорогу прийшли родичі, друзі, побратимі та інші небайдужі.

Олександр нагороджений орденом «За мужність» III ступеня указом президента від 28 липня 2022 року.

Юлія СЕРГЕЄВА