«Як мене може налякати тіло коханого чоловіка — я відчувала тільки любов»

0
24
Владислав Білий — український Герой, полеглий внаслідок теракту в Оленівці. Колаж: Наталія Слінкіна.

На диво, на частині руки її полеглого чоловіка залишилось унікальне тату — цвіт перуна. По ньому дружина й опізнала коханого.

У ніч проти 29 липня 2022 р. російські військові здійснили теракт у виправній колонії в смт Оленівка на тимчасово окупованій території Донецької області. Там знаходились українські військовополонені, у більшості — азовці. У переліку загиблих — 53 прізвища. Смерть кожного була страшною та страждальною.

Рашисти заперечували теракт, мовляв, туди HIMARS українців влучив. Одразу після цинічної заяви вони виклали жахливі кадри трагедії — розкидані частини тіл, окривавлену територію колонії…

На одному з кадрів 30-річна тернопільчанка впізнала свого чоловіка з полку «Азов» Владислава Білого. Здавалось, тільки ідентифікація може встановити особу. Однак якимось дивом на його лікті збереглась частина татуювання стародавнього словʼянського талісмана — квітки папороті або як ще називають Перунів цвіт.

«Я боялась дивитись ті кадри — була впевнена, що мене вони травмують. Але як можна ще більше травмуватись, коли знаєш, що моя людина загинула такою страшною смертю? І я подивилась. Ніякого жаху чи відрази не було. Тільки любов. Як мене може налякати тіло коханого чоловіка?» — розповідає дружина загиблого Героя — Ольга Біла.

Владислав Білий

ІСТОРІЯ, ФУТБОЛ ТА ПРОТЕСТИ ПРОТИ АНЕКСІЇ РІДНОГО КРИМУ

Владислав Білий, майбутній азовець з позивним «Хоуп», народився і виріс на півдні України — в автономній республіці Крим, у Сімферополі (5 серпня 1993, — ред.). З пʼяти років хлопця виховувала тільки мати. За словами дружини Владислава, щоби гідно виховати єдиного сина, матір доклала всіх зусиль — багато працювала та навчала маленького Владика в одній з найкращих шкіл тих часів, місцевій гімназії №1.

«Він багато читав — вдома, в автобусі. А коли почав заробляти перші гроші, купив собі електронну книгу. А ще він писав та ділився з друзями у закритій групі в соцмережі першими творами. Про що писав я не знаю, але ті нетерпляче чекали продовження», — згадує дитинство сина мати Героя — пані Ольга.

Вона також пригадує, як бешкетував хлопець у класі — знімав таємно вчителів на камеру, сам монтував короткі відео про життя класу, а ще — читав реп.

«Якось я купила цифровий фотоапарат, але швидко він потрапив у руки Влада. Він брав його із собою всюди — у похід, поїздки та на „гульки“ в нові місця Сімферополя», — додає вона.

Окрім фотографії, з дитинства хлопець цікавився всесвітньою історією, а у старших класах, коли можна було обирати напрям навчання, вибір свідомо пав на історико-правовий клас.

Пізніше любов до історії привела Влада на історичний факультет Таврійського Національного Університету імені Вернадського.

У студентські роки юнак почав малювати графіті. Згодом в андеграундному середовищі він отримає позивний «Хоуп», так його і кликатимуть пізніше в «Азові».

На першому курсі університету, у 17 років, Владислав почав відвідувати домашні матчі локального футбольного клубу «Таврія» і товаришувати з іншими прихильниками клубу.

У 2014 році Владислав разом з ультрасом «Таврії» почав виходити на мирні акції у знак підтримки територіальної цілісності України. Проте скоро, після анексії Криму, організовані мітинги перетворились на «пекельні» протести.

В ультрасі згадують: «Тоді декілька автобусів проросійських мітингувальників були розбиті, багато травмованих феодосійських „кізяків“, проколоті колеса».

Наступного дня після захоплення озброєними росіянами Верховної ради Криму та кабінетів міністрів України Владислав разом з хлопцями, які також були на протестах, заради безпеки покинули Сімферополь. Компанія вирушила на Львів. Тоді хлопець їхав з надією зробити все, щоби повернутись додому. У його Крим, під українським стягом.

Ольга Біля, дружина Героя

АЗОВ ТА КОХАННЯ

Тут кримець вирішує здобувати другу освіту — журналістську в Національному університеті «Острозька академія». Утім, забігаючи наперед, він не довчиться. Рік після анексії Владислав разом із другом з фанатського руху «Карпати — Львів» йдуть в окремий загін спеціального призначення «АЗОВ».

«Він прийшов в „Азов“ з чітким розумінням, що йде воювати та забирати своє. І цей полк для нього стала особливим місцем. Часто можна почути про дух побратимства, про те, що „Азов“ — це сім’я. Це дійсно так, так було в мого чоловіка», — продовжує дружина загиблого.

Друзі успішно пройшли курс молодого бійця у Маріуполі та продовжили тренування на базі в Урзуфі, що на узбережжі Азовського моря. Надалі, від 2015 року, вже старший солдат «Хоуп» брав участь в антитерористичній операції на Донеччині та Луганщині. Зокрема, в Маріуполі, Бахмуті та Краматорську.

Одного дня військовий попадає з опіками в лікарню у Дніпрі. У цьому ж місті жила його знайома тернополянка Ольга. Вони були знайомі давно: перетинались у спільній компанії у Львові. Втім тоді, м’яко кажучи, недолюблювали один одного.

«Була якась антипатія в нас», — сміється Ольга.

Але коли азовець потрапив в лікарню, Ольга була єдиною, хто міг чимось допомогти старому знайомому.

«Мені подзвонила наша спільна подруга і сказала: «Влад зараз знаходиться в лікарні в Дніпрі. Він пропустив вечерю і сидить голодний. Можеш йому принести їжу та якогось одягу?», — пригадує той діалог дружина.

Відтоді Ольга навідувалась до Владислава, усіляко допомагала йому та підтримувала. Швидко у них завʼязалися теплі і дружні відносини. Здавалось, антипатія, яка була роками раніше, просто розчинилась у повітрі.

Вилікувавшись, хлопець повернувся на базу у Маріуполь, а дівчина залишилась у Дніпрі працювати тату-майстром. За пів року вона приїхала до нього у гості.

«Ми стояли на балконі, дивились один на одного, а потім обійнялись, — описує Ольга початок їхніх відносин. — Потім у нього була відпустка. Ми поїхали в Бердянськ. Там я сказала, що хочу бути його дружиною. Влад сказав, що теж цього хоче».

Після тих зізнань був переїзд Ольги з Дніпра до коханого, в Маріуполь; життя бійця вже не на базі, а з дівчиною у квартирі. І, власне, весілля. Як каже співрозмовниця, «скромне солдатське весілля».

«Ми прожили у шлюбі пʼять років, і це найщасливіші роки в моєму житті. Я була щасливою домогосподаркою, яка мала свої хобі — час від часу малювала та набивала тату. У нас була така мила класична сім’я, весь цей час ми проводили в обіймах», — зізнається вона.

ОБОРОНА МАРІУПОЛЯ, АЗОВСТАЛЬ І ПОЛОН

За два дні до початку великої війни військовий попросив дружину виїхати десь подалі з Маріуполя. Вони шукали різні варіанти й зупинились на тому, щоб Ольга тимчасово пожила у своєї подруги у Костополі, що на Рівненщині. Молода родина мала розлучитись на невизначений термін на відстані у понад 700 кілометрів.

«Вранці, коли все почалось, мене розбудила подруга зі словами: «Прокидайся, а то все проспиш — війна почалась». Я тоді підняла голову і задала якесь таке дурнувате запитання: «Що дуже?». Відверто, мені подобається переводити все в жарт, але смішно нам було недовго.

Наступні години тільки й робили, що моніторили новини. Читали й дезінформацію, якої на початку була нескінченна кількість», — згадує перші години війни Ольга.

Тоді звʼязок з чоловіком ще був. Він відписував дружині по можливості, переважно раз у три дні. А з повним оточенням росіянами міста — став виходити на зв’язок все рідше й рідше.

«Він тримався, намагався шукати плюси навіть там, де їх, здавалось, і бути не могло. На мої «Ну як ти?», писав: «Все ок, працюємо з чим є», — продовжує дружина Героя.

Ольга хоч і хвилювалась за чоловіка та його побратимів, але знала: для багатьох в «Азові» відбувалося те, до чого вони готувалися дуже довго. Вона була переконана, що бійцям допоможуть втримати Маріуполь, кинуть туди великі сили. Однак витіснити ворога було не так просто, і зовсім скоро єдиним пунктом стримання російської навали був металургійний завод «Азовсталь».

Іноді Владиславу вдавалось відправити дружині коротке повідомлення. Зі слів Ольги, увесь час вона намагалась бути спокійною й залишатись при «холодному розумі».

«Якщо він не пише — значить зараз немає в нього такої можливості. Якщо щось станеться — тоді буду втрачати надію та віру», — повторювала собі дружина захисника.

Згодом у Генштабі зробили важливу заяву: задля збереження життя військових, українські бійці мусили припинити оборону та скласти зброю. Упродовж трьох діб оборонці Маріуполя виходили з оточеного заводу та потрапляли в полон до росіян.

Владислав «Хоуп» Білий виходив з Азовсталі останнім. На відео, які документували росіяни, Ольга побачила свого виснаженого чоловіка.

«То був маленький шматочок. Росіяни запитали, чи є в нього тату. Мій чоловік зі зневагою відповідає їм, що є. Вони йому: „Показуй“. Він знімає футболку, демонструє татуювання, яких було чимало і на тому відео закінчується», — говорить співрозмовниця.

Всю інформацію про полон чоловіка Ользі надавали у військовій частини та в Патронатній службі Азову. Тоді їй констатували — «Хоуп» в колонії в Оленівці. Відтоді ніякого звʼязку з чоловіком не було. Утім Ольга знала — Владислав витримає полон та обміном повернеться додому.

ВІН ЗАПОВІДАВ РОЗВІЯТИ ЙОГО ПРАХ НАД КРИМОМ

У ніч проти 29 липня 2022 року в одному з приміщень колонії в Оленівці стався вибух. Жоден працівник колонії, бойовик «днр» чи російський військовий, що охороняли приміщення, згідно з коментарями російської сторони, внаслідок вибуху не постраждали. Водночас українські військовополонені — загинули та були поранені.

Перші години кількість загиблих була невідомою. Рідні, друзі та побратима тільки бачили страшні уривки відео та фото. Вони поширювались щосекунди та були у всіх групах, у всіх соцмережах та ЗМІ. Одну з цих новин побачила Ольга.

«Я прочитала і мене почало неймовірно трусити, але я всіляко намагалась взяти себе в руки. Підійшла до подруги та сказала: „Їдемо в магазин купляти рушники“. Мені тоді важливо було поставити собі якесь завдання, відволіктись та не хвилюватись, поки немає офіційних повідомлень», — продовжує вона.

На якийсь час це допомогло, допоки на очі не потрапило відео зі зруйнованим бараком.

«На моменті, де показали людські частини та обгорілі як вуголь тіла людей в сидячому положені — мене знову накрило. Я зупинила цей ролик із думкою, що на одному такому ліжку може бути мій чоловік. А я не хочу таким способом це дізнатись», — розповідає дружина.

Стан безсилля та безнадії не покидав Ольгу цілий день. А потім був дзвінок від побратима Владислава, який служив в іншому батальйоні.

На другому кінці слухавки пролунали найстрашніші для неї слова.

«Ми поговорили, помовчали і я сказала, що сама сповіщу його мамі. Побратим попросив мене не дивитися новини й взагалі не заходити в інтернет. Я дослухалась до нього та взяла квиток на Київ до мами Влада», — згадує ті хвилини дружина полеглого Героя.

Коли навколо люди заспокоювали Ольгу та матір військового словами, мовляв, то не він — на фото видно, що статура замала тощо. Дружина не витримала та подивилась ті кадри.

«Спочатку я переживала, що дійсно не треба нічого дивитися, оскільки мене це може надто сильно травмувати. А потім думаю, куди ще більше? Як мене може налякати тіло коханої людини?

Я розгледіла, що він сильно схуд, тонка шия. Він лежав із відкинутою рукою на бік. На частині руки залишилось його тату — цвіт перуна. Саме такого розміру та саме на тому місці. Таких збігів не буває — то мій чоловік», — говорить вона.

Пережити цей біль Ользі допомог психолог та мама коханого. Ще у мирні часи він їй заповідав: «Ти — дружина військового. Може статись різне. Обіцяй попіклуватись про мою маму, бути з нею поруч». І вона виконала його побажання.

Ольга переїхала до Києва, саме тут вони разом з мамою Влада живуть та підтримують одна одну.

Дружина Героя пішла в Патронатну службу Азову. Каже, для неї — це своєрідні ліки та звʼязок з її коханим.

Тіло Владислава передали додому за три місяці після трагедії — у жовтні. Його ідентифікували та з азовськими почестями, під молитву українського націоналіста, попрощались. Прах Героя поховали у колумбарну стіну Лук’янівського кладовища заповідника, на стінах почесних поховань. Це зробили задля того, аби виконати ще один заповіт азовця — у випадку загибелі, він просив розвіяти його прах в Криму над Чорним морем.

«Я б ніколи не могла подумати, що на його прощанні я буду у військовій формі та чекати звільнення Криму, щоби виконати останнє прохання чоловіка…», — резюмує Ольга Біла.

Даша ГРИШИНА