«Всіяна тілами дорога… Люди ходили й шукали своїх родичів»

0
25
Тетяна Чвалун щодня гуляє з собакою біля руїн свого колишнього будинку. Тут загинуло півсотні людей

Репортаж з Ізюма — про життя і пам’ять

Після початку повномасштабної війни Ізюм опинився під прицілом ворога. Обстріли посилювалися. Окупанти наближалися до міста. 9 березня 2022 року від ударів російської армії завалився житловий будинок, де в підвалі ховалися мирні жителі. Загинуло близько 50 людей. Вулиця, де стояв дім, тоді називалася Першотравневою. Сьогодні це — вулиця Пам’яті.

Тимчасова окупація Ізюма тривала від початку березня до звільнення Збройними силами України у вересні 2022 року. Тоді ми побачили Ізюмський ліс із масовими похованнями, тоді стали видимими жахливі історії про втрачені людські життя. Не всі історії втрат в Ізюмі розказані. В місті називають приблизну кількість загиблих — 1000 людей. Проте ще не всі тіла ексгумовані. А з тих, що так, ідентифіковано 486. До того ж тут ніхто не веде реєстру померлих через відсутність ліків або медичної допомоги в умовах блокади під час окупації.

Як сьогодні Ізюм береже пам’ять про своїх загиблих жителів? Читайте в репортажі.

«Тіло під ялинкою, тіло під лавкою — хто де намагався сховатися від обстрілів»

Центральну частину Ізюма майже повністю знищено. Біля випалених будівель відчуваю запах чаду.

Поряд зі мною — Наталія Сухова, викладачка англійської й авторка мемуарів «Ізюм-2022. Щоденник окупації». Вона показує на школу №4, неподалік якої проходимо. Тут був приліт авіабомби й загинули тероборонівці — щонайменше 70 чоловіків.

В Ізюмі після початку повномасштабної війни люди гинули через пряме влучання снарядів у будинки, на подвір’я, через осколкові поранення на вулиці, під час роботи на городі. Помирали, бо не могли отримати потрібну медичну допомогу.

«Навіть від голоду, — каже Наталія. — Пригадую, коли відкрився ринок, то за твердого півня в мене просили тисячу гривень, і я його купила. Були й самогубства. Подруга розповідала, що бачила, як люди відчиняли вікна й вішалися… У березні повернулися морози, було -15 градусів. Люди замерзали в квартирах. А тут у підвалі (Наталія показує на розбомблену багатоповерхівку) від серцевого нападу померла бабуся».

Наталія Сухова показує будинок і розповідає, що його зруйнувала авіабомба. Загинуло кілька людей.

Наталія пригадує: в Ізюмі не було водопостачання, й вона ходила до місцевого жителя, який мав криницю. Цілими днями він порепаними від холоду руками діставав людям воду. Жінка згадує, як бігала під обстрілами містом, коли почула, що десь можна дістати продукти.

«І постійно я бачила таку картину: тут лежить тіло під лавкою, тут лежить тіло під ялинкою, — хто де намагався сховатися від обстрілу. Всіяна тілами дорога… Потім люди ходили й шукали своїх родичів серед них», — каже Наталія.

Про могили біля багатоповерхівок і на городах у приватному секторі розповідають усі, кого тут зустрічаю.

Якось Наталія йшла з подругами через місто. Їх зупинили окупанти. Сказали затриматися, бо спецоперація. На очах у жінок почали закидати у вантажівку тіла людей у ковдрах. Їх розгойдували, й вони з гуркотом падали на дно кузова.

«Закопували де прийдеться. Ми навіть до кінця не знаємо, де всі братські могили, — каже Наталія. — Хочеться, щоби про загиблих ізюмців нагадували пам’ятники. Щоби їх усі бачили. Щоби ніхто не забував про той пережитий жах. Треба писати про них книжки. Я от написала про нас, цивільних, хто вижив і загинув, книжку. І дитячу — про собачку, яка пережила окупацію».

«Це треба робити зараз, поки все свіже в пам’яті». Але…

«Це треба робити зараз, поки все свіже в пам’яті», — каже про меморіалізацію пережитого досвіду заступник начальника Ізюмської міської військової адміністрації Максим Стрельник.

Утім, додає він, цим просто немає кому займатися. Штат військової адміністрації недоукомплектований на 20%. Фахівці, активісти, які б могли займатися меморіалізацією, здебільшого виїхали, пояснює Максим.

Мурал на будинку, який зруйнували російські обстріли

Директорка місцевого музею Галина Іванова додає: вони залюбки займалися би збереженням пам’яті, проте нині в музеї — лише три співробітники. Галина власними силами намагається збирати інформацію про полеглих захисників з Ізюма. Для збору даних і меморіалізації цивільних не вистачає рук.

«Також часто це впирається в гроші, а з бюджетом важкувато. Щоправда, думаю, ми знайшли б донорів і партнерів, от лиш би було кому цим займатися, — додає Максим. — Окрім того, ми не можемо власними силами виявити всіх жертв війни. Правоохоронні органи не враховують людей, які померли через неможливість отримати медичну допомогу під час блокади. Хоча ми вважаємо, що це теж жертви збройної агресії».

Сьогодні в Ізюмі не йдеться про відкриття меморіалів чи пам’ятних дошок. Той-таки Ізюмський ліс нині просто стоїть німим свідком жаху. Тіла загиблих звідти викопали, проте саме місце не меморіалізовано. Попри те його відвідують у пам’ятні дати.

Максим Стрельник каже, що у визначні та пам’ятні дати Ізюм згадує вбитих цивільних і військових. У день міста, приміром, влада й іноземні делегації, які часто приїздять, покладають квіти на могилах загиблих, зустрічаються з родичами убитих на вулиці Пам’яті, 2.

Минулого серпня, до Дня Незалежності, в Ізюмському палаці культури відкрили виставку «Ізюм. Герої». На стендах зобразили історії військових і цивільних ізюмців, які кожен по-своєму виявили мужність під час окупації міста. Максим Стрельник додає, що виставку розширюватимуть та експонуватимуть до визначних дат.

Вулиця в центрі Ізюма. Місцеві кажуть, що цю частину міста знищили на 90%

«Накриваємо стіл, фотографуємось і згадуємо». Пам’ять на вулиці Пам’яті

«Ми дискутуємо, що робити з будинком на вулиці Пам’яті, 2 (раніше вулиці Першотравневої. Її перейменували рік тому в пам’ять про загиблих від російського авіаудару 9 березня 2022 року. Серед більш як десятка назв обрали саме вулицю Пам’яті. Жителів міста опитували в соцмережах. — А.Б.). Там скинули авіабомбу, в підвалі загинули цілі сім’ї. Після експертизи будинку ми отримали звіт про те, що його можна відновити. Я розумію, що сучасні будівельні технології можуть робити дива, але постало етичне питання: про яке відновлення може йтися, якщо там загинуло 50 людей? Зрештою будинок визнали непридатним для відновлення, люди отримали сертифікати на купівлю житла. Є ідея законсервувати його для постійного нагадування наступним поколінням про «братську любов». Хтось каже, що його треба демонтувати, а на тому місці встановити меморіал».

Проти консервації будинку — його колишня мешканка Тетяна Чвалун. Пенсіонерка разом із чоловіком пережили обстріли в іншому бомбосховищі, тому вижили того дня, коли їхній дім обстріляли.

«У нашому будинку був простий підвал, не бомбосховище, — низька стеля, комунікації, відповідні запахи. Я побула-побула, й у мене там у голові паморочилося. Ми перейшли до добротного бомбосховища… Потім зникло опалення, на вулиці морози, стало холодно. Щоби зігрітися, люди в нашому будинку скупчилися посередині підвалу, в приміщенні, схожому на фоє. Коли будинок упав, врятувалися ті, хто залишився по краях підвалу. Хоча від вибуху там майже всі знепритомніли», — каже пані Тетяна.

Від будинку на вулиці Пам’яті залишилися стіни двох крайніх під’їздів. Посередині — діра…

«Коли падає плита, людина перетворюється на кнопочку, розумієте? Тому останки були настільки спотворені, що людей неможливо було розпізнати. Десять людей досі нерозпізнані. Дім ходором ходив. Його обстрілювали геть з усього… Консервувати залишки? Смішно. Оця права сторона ще стоїть, але ліва — розвалюється. З неї постійно щось падає. Рятувальники сваряться, що ми тут ходимо. Та ця руїна ще може під собою когось поховати! Кажуть, можна укріпити й зробити такий собі пам’ятник. Та зараз пів країни має такий вигляд… Яка пам’ять? До цього звикають. Я й сама потроху звикла. Я мала тут чотирикімнатну квартиру, вкладалася в ремонти. Плакала за квартирою. Я вже не кажу про загиблих сусідів… Але нема вже того болю», — міркує пані Тетяна.

Над уцілілими частинами будинку хтось намалював свічку й дві руки, що тягнуться до неба. Поряд на газоні — лампадки, фото загиблих, часто вже вицвілі; обгорнуті чорними стрічками свіжі й давно засохлі квіти.

9 березня цього року біля руїн зібралися родичі загиблих, щоби пом’янути їх.

«Ось тут ми накриваємо, — показує на дерев’яний столик із лавками пані Тетяна. — Фотографуємося, згадуємо. В пам’ять про загиблих хотіли б на цьому місці алейку».

«Мурал був мрією Володі»

Пам’ять в Ізюмі зберігають, перейменовуючи вулиці. Передусім з’являються вулиці на честь загиблих військових родом з Ізюма. Нині нові назви мають майже 200 вулиць міста. Влада залучає мешканців до обговорення через голосування в соцмережах.

Одним із цивільних загиблих, на честь якого перейменовано вулицю (стара назва — маршала Федоренка), є письменник Володимир Вакуленко. Вулиця Вакуленка веде з Ізюма до його рідної Капитолівки, що за вісім кілометрів звідси.

Майже вісім місяців Володимира вважали зниклим безвісти. 28 листопада ДНК-аналіз підтвердив, що одне з тіл з братської могили в Ізюмському лісі належить йому.

Володимира Вакуленка добре знала бібліотекарка з Капитолівки Юлія Какуля-Данилюк. Він організовував у бібліотеці заходи й приходив просто поспілкуватися, бо почувався самотнім у селі, каже Юлія. Сьогодні вона намагається берегти пам’ять про Володимира.

«23 березня 2023 року до нас приїздила письменниця Вікторія Амеліна з колегами із ПЕН-клубу. Ми говорили про Володю, читали його вірші. Благодійники привезли для дітей подарунки. Потім в Ізюмі була презентація його щоденника «Я перетворююсь», — розповідає Юлія. — На жаль, із кінця минулого року в нас заборонені масові заходи через постійні обстріли. Ми не можемо нічого проводити».

Юлія організувала в бібліотеці куточок пам’яті Володимира Вакуленка. Все почалося з портрету, який приніс сюди місцевий художник Сергій Гроза, переселенець із Донеччини.

«Якось перед повномасштабною війною пан Сергій проходив повз Володимира, який упорядковував зарослу територію села. Він любив, щоб навколо був порядок, — продовжує бібліотекарка. — Сергій Гроза — російськомовний, пише вірші. Вирішив познайомитися з Володею, сказав: «Я слышал, вы пишете стихи». Володя був дуже категоричний щодо російської і відповів: «Я «нє пішу стіхі», я складаю вірші». Між чоловіками спалахнула суперечка через мовне питання. На тому й розійшлися. Але коли наше село потрапило в окупацію й Сергій Гроза побачив і почув окупантів, то зрозумів, що Володя був правий і що мова має значення. В пам’ять про нього намалював портрет. Тепер поряд із ним у нашій бібліотеці лежать у вільному доступі книжки Володі».

Зараз Юлія подала проєкт на грант для створення на в’їзді до села муралу. Місце обрав ще за життя Володимир — бетонну стіну біля саду, який посадив сам. Це через дорогу від будинку Вакуленка. Раніше там був пустир, зарослий бур’янами та кущами.

«Він хотів залишити по собі слід. Казав: «Я помру, а сад залишиться». Почав скликати толоки, але мало хто відгукнувся. Він і ще кілька людей там усе вирубали, вигребли й посадили сад. Місцева влада підтримує там порядок, — продовжує Юлія. — Присвячений селу мурал на бетонній стіні був мрією Володимира. Ми з ним навіть устигли провести конкурс серед дітей. Вони показували своє бачення стінопису. Але тоді влада не змогла виділити на нього кошти. Я хочу втілити мрію Володі. Що там буде? Хочемо провести заняття з дітьми, на якому вони зроблять малюнки за мотивами його віршів».

***

Попри весь біль Ізюм живе. Чоловіки грають у футбол на штучному газоні, дзвенять голосами дитячі майданчики, власники салонів краси й кав’ярень ремонтують після обстрілів приміщення та відчиняють двері клієнтам. Квиток на львівський потяг годі купити.

«Важливо зберігати пам’ять про наших людей, авжеж, — каже гарною українською пенсіонерка, з якою їду в одному купе. — Але в нас із сусідами зараз радше такі розмови: хто виїжджатиме, а хто ні, якщо тут усе повториться. Знаєте, кожному ближча своя сорочка. Сподіваюся, нас омине. Ми тільки почали жити — нам відновили водопостачання, електрику, опалення, вчасно виплачують пенсії, дають гроші тим, у кого постраждали будинки».

«А я вшановую пам’ять про людей тим, що ходжу на цвинтар. Хоча раніше довго не могла себе змусити, а зараз навіть хочеться піти, — додає інша сусідка років двадцяти. — Ми не зможемо забути про рідних, сусідів. Війна дуже змінила молодь, вони довго пам’ятатимуть пережиту трагедію й розумітимуть, хто є хто».

Текст підготувала платформа пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Щоб повідомити дані про втрати, заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних.

Анна Балакир
Фото автора