«З такими пораненнями не живуть»

0
53

Історія воїна — тренера з кросфіту, який вижив у боях за Роботине

— У мене все на зарядці: окуляри, планшет, навушники, рука. Коли рука розряджається — вібрує, — буденно говорить 21-річний Євгеній Холодницький.

У цивільному житті — тренер з кросфіту в одному зі спорткомплексів Чернігова. Залюблений у спорт, дужий, м’язистий.

З широкомасштабним вторгненням Росії в Україну став добровольцем до лав Сил оборони. Під час боїв за Роботине на Запоріжжі в жовтні 2023 року зазнав важкого поранення.

— Я мав би «задвохсотитися», бо з такими пораненнями не живуть, — лаконічно та з відстані часу говорить він.

Але Євгеній вижив та адаптувався до життя з протезами: смажить яєчню, водить авто, продовжує вправлятися у спорті, завів собі TikTok, де має кількатисячну аудиторію, авторитет, демонструє дивовижне почуття гумору (інколи — чорного) та створює справді цікавий контент. Євгеній — це ще один військовослужбовець, який власним прикладом демонструє: життя після важкого поранення триває, і воно може і повинно бути цікавим та насиченим.

Має низку державних нагород. Зокрема, орден «За мужність» ІІІ ступеня та відзнаку Головнокомандувача ЗСУ «Хрест Хоробрих».

«Голіруч я міг скручувати цвяхи -„двохсотки“ у вузол»

Коли почалася війна у 2014 році, мені було 12 років. Тато пішов воювати. Він пройшов бої за Дебальцеве у 2015 році, зазнав поранення, має групу інвалідності.

У 2020 році я закінчив коледж і поїхав в Англію на роботу. Фасував яблука. Отримував 2000 фунтів на місяць. Повернувся в Україну та влаштувався в спортзал тренером у Чернігові — викладав кросфіт. Я займався із 7 класу, любив спорт. Голіруч міг скручував цвяхи — «двохсотки» у вузол.

… Потім війна почалася. У моєму рідному населеному пункті під час широкомасштабного вторгнення росіяни каталися туди-сюди, там транспортна розв’язка була. Танки застрягали в багнюці. Один фізрук клаксон кусачками відрізав з російського танка собі на пам’ять…

У квітні 2022 року я пішов у військо. Чому вирішив саме так? Бо єб*бо… Спочатку став до лав Сил територіальної оборони, потім перевівся в 33 окрему механізовану бригаду. Спочатку був на посаді водія-радіотелефоніста, потім — оператора БПЛА. Але роботу робили різну, прив’язки до посади не було.

«На війні дуже допоміг мій тренерський досвід. „Фізо“ — це важливо»

У війську було важко і прикольно. Було багато бойових завдань. Було багато польотів. Мій підрозділ брав участь у штурмах для підтримки інших підрозділів. Ми також відбивали ворожі штурми за допомогою дронів.

Мені на війні дуже допоміг мій тренерський досвід і загалом підготовка. «Фізо» — це важливо. Адже ящики носити вагою від 16 до 30 кілограмів — краще мати підготовку. Ми якось ішли з товаришами на завдання. Один ішов спереду, і він ніс штатив тільки. Я йшов позаду нього і ніс два ящики: один із БК, інший — із дроном. Ми йшли під гору, була висока трава — по груди. Побратим, який ішов спереду, постійно озирався на мене, а потім, коли ми дійшли до потрібної точки, він сів на землю, подивився на мене і сказав: «Ти за*бав! Я весь час озираюся на тебе, думаю, може, присядеш, відпочинеш — а ти все ломиш вперед».

До поранення я дуже тактикульний був, мене пацани називали «мультитул». Якраз незадовго до останнього виїзду, десь за три тижні, я добряче затарився на «Мілітаристі» — на 45 тисяч. Замовив собі всякого: і нову куртку, і штани, і мультитул, і рюкзак. У мене в кишенях було все. Все, що не попросять, — є: і викрутка, і скотч, і ізострічка, і пластикова стяжка, ліхтарик, навіть лом був невеличкий — монтировочку таку в броні носив (сміється).

Штани, звісно, були офігенні… Коли в мене були рани на ногах, посічено все, я просив побратимів, щоб штани з мене зрізали по швах, бо ж штани нові! Але вони все одно порізали…

«Мене так ух*рачило, що я мав би „задвохсотитися“»

Моє останнє бойове завдання було на околицях Роботиного. Це був жовтень 2023 року. Нас водій завіз на позиції — і почало сипатися. Пів дня просиділи — і на «евак».

Зазнав осколкового поранення ніг — м’ясо було повністю посічене, кістка зламана, пластиною зшита, і ще знизу нога трохи побита… Мене так ух*рачило, що я мав би «задвохсотитися». Бо з такими пораненнями не живуть.

Я довго лежав, больовий шок був, не було знеболювальних. Руки мені перетягнули, а ноги — ні. Обличчя теж було поранене, я стікав кров’ю. Під час того обстрілу всі наші залишилися живими.

Далі було тривале лікування — шпиталь у Запоріжжі, Дніпрі та столична «Феофанія». Пам’ятаю, що дівчата мене лікували в Запоріжжі, постійно біля мене були. Я їх не бачив: одне око втратив, а інше було перемотане, бо теж пошкоджене. Але пам’ятаю, що вони дуже обережно робили перев’язки.

Що б я порадив військовим, які зараз зазнають важких поранень? Для мене важливою була підтримка рідних, це дуже цінно, підтримка моєї дівчини Аліни, я з нею познайомився ще 5 років тому. А мій ротний підшукав мені хороший фонд для протезування.

«Сподіваюся, що буду власником 20-го у світі імпланта»

Тепер над другим протезом для мене працює шведський хірург Рікард Бранемарк. Це має бути імплантат, всього у світі таких — 19. Сподіваюся, що я буду власником 20-го.

Цей протез, що маю, встановили в січні, але пальця одного встиг виламати (усміхається).

Але можу смажити яйця, у тіктоці публікував відповідне відео. У мене, до речі, 25 тисяч підписників.

Я їжджу за кермом. На права здавав давно, а освоїти кермування без кінцівок вдалося швидко.

У законі, до речі, немає прописаної конкретно цієї ситуації: що відсутність нижніх чи верхніх кінцівок може бути протипоказанням до кермування автомобілем. Протипоказаннями є певний перелік діагнозів, але навіть монокулярний зір не є протипоказаннями.

Так, тепер я дещо довше все роблю. Наприклад, в магазині: треба і розрахуватися, і покупки зібрати… Все це забирає час.

Який основний і найважчий виклик для себе я подолав після поранення? Не «сторчався», тобто не знаркоманився. Є випадки, коли хлопці після поранень підсідають на наркоту. Спочатку після уколів у лікарнях — коли колють знеболювальні. Мені теж коли кололи — я кайфував. Коли перестали — вже стало «не альо». Але кілька днів полежав, подумав, усвідомив, що той кайф закінчився — і попустило. А кололи безбожно — щоб поранені не кричали від болю…

«Отримаю другий протез — і буду робити жим руками»

Які в мене плани на майбутнє? Навчання, вища освіта… А куди тепер поспішати?

Тікток завів собі вже після поранення.

Завдяки тіктоку додається спілкування, це круто. Там багато людей нових, багато знайомств, багато корисної інформації. Але це дещо специфічна аудиторія. Наприклад, я опублікував фото з Джозефіною Джексон (українська порноакторка. — Ред.), і з генералом Наєвим.

То Джозефіну впізнають, а Наєва не знають (сміється. — Ред.).

 

З’явилися друзі в цій соцмережі. Зокрема, викладачка англійської запропонувала свої послуги безкоштовно — зараз займаюся безкоштовно. Пропонують іноземці їхати за кордон… Але якщо Україна буде, то я нікуди не поїду — там чужі люди, ти не треба нікому на чужині. Я був в Англії, я знаю.

У мене день народження в липні. Хочу собі пса — австралійську вівчарку. Маю лабрадора, але йому вже 13 років. Читав у мережі, що навчання собак-поводирів коштує декілька тисяч доларів. То моя мама сказала, що за ці гроші навчить собаку газету читати і годувати мене з ложки (сміється).

Як тільки отримаю протез на другу руку — неодмінно повернуся в спорт, у тренажерний зал. Це дасть можливість робити жимові навантаження, щоб працювали руки симетрично, на обидва боки. Зможу підтягуватися на турніку.

До поранення брав участь у спортивних змаганнях: біг на коротку та довгу (10 кілометрів) дистанції, тренувався з гирями. На змаганнях у Чернігові я 222 рази кинув 24-кілограмову гирю за 12 хвилин.

Що я думаю про мобілізацію та ухилянтів?… Якщо коротко: людей в армії не вистачає — а ухилянтів карасі на дні Тиси їб*ть…

Коли йду Хрещатиком, то часто, бачачи хлопців призовного віку, можу стиха сказати про себе: «О, три потенційні штурмовики… О, а он сапер такий, що протитанкові міни будуть на нього реагувати…».

«У тата дві руки — а в мене нуль. То в середньому має бути по одній»

Технології йдуть вперед — і це круто. Зараз навіть можна руку пересадити. Питання лише в тому, чи вона приживеться. Чи ти від тієї операції не помреш, чи відновиться іннервація, чи зможеш ти нею адекватно керувати.

Мені батя сказав, що якщо буде така можливість, і якщо зроблять, і все буде добре, то він одну свою руку мені віддасть, для пересадження. Батько дуже засмутився після мого поранення… Ото буде прикол: стану як робот-Франкенштейн (сміється). Я бачив у мережі, що руку навіть від плеча пересаджували, у Франції був випадок. А в мене ж не така висока ампутація, у мене лиш кисті відсутні. Але це так, на рівні генерування ідей.

Так, встановлення протеза для мене — це не кінцева точка. Шукатиму шляхи. Буває ж так, що батьки дітям нирки віддають тощо. А так — у тата дві руки, а в мене нуль. То в середньому має бути по одній (усміхається).

А ще я хочу відкрити кав’ярню… Але зі специфічною концепцією — щоби люди відвідували її без ґаджетів, а надавали пріоритет живому спілкуванню. Бо мене насправді бісить, коли заходиш у будь-який заклад громадського харчування, а люди в телефони «втикають» за столиками. Адже саме живе спілкування — це цінно.

Людмила Кліщук
Фото Наталії Кравчук та з особистого архіву Євгенія Холодницького