«Я була поруч з ним в останні хвилини життя. Я бачила все»

0
20

Відома акторка Надія Хільська рахує дні, які вона проживає без свого чоловіка Олексія Хільського. Він загинув 17 серпня 2023 року, не доживши два місяці до свого 36-річчя. Надія каже, що відчуття порожнечі, яке охопило її тоді, нікуди не зникло. Своїми тимчасовими рятувальниками вона називає роботу у кіно, підтримку доньки та двох собак. Надія не стримує сліз, згадуючи Олексія, і сподівається бачитися з ним хоча б у снах.

Надія Хільська пригадала перші дні повномасштабного вторгнення рф, свою роботу у кафе та найстрашніший день в її житті.

«Розкрутила гантель і ходила з залізякою, щоб себе захистити»

— Надіє, багато хто каже, що вже звикли до війни, вибухів.

— Є таке відчуття. Хоча все одно я намагаюся слідкувати за обстрілами. Пару місяців тому прилетів уламок в сусідній будинок, і я з вікна бачила чорний стовп диму. Памʼятаю, вибігла з дому, взявши з собою пару турнікетів: можливо, комусь потрібна допомога. Але, слава Богу, обійшлося.

— Памʼятаєте той перший раз, коли почули вибухи?
— Так, і це було дуже страшно. Ми почули їх у перший день повномасштабного вторгнення. До цього з чоловіком навіть не обговорювали, чи почнеться війна. Ми — люди творчі, у кожного були плани, зйомки. Памʼятаю, я склала в одне місце тільки документи. Напередодні, 23 лютого, ми сиділи з друзями у нас вдома, пили вино, щось обговорювали. А рано-вранці 24 лютого нас з чоловіком підняв дзвінок знайомого з-за кордону. Він сказав: «Війна!» — і ми відразу почули вибухи. Неподалік від нас військова частина.
— Що ви тоді відчували?
— Було дуже страшно. Особливо за дитину. Я відкрила валізу, бігала навколо й кидала туди безглузді речі. І ця валіза так і простояла десь 10 днів, бо ми нікуди не виїжджали та бачили війну просто під вікнами. Ми живемо під Києвом, і через нас намагалася пройти колона кацапів. Перші дні ми спостерігали з вікна, як горіли Буча, Гостомель. Бачили винищувачі — кацапські й наші. Це був наче театр на долоні. Потім стали говорити про ворожі диверсійні групи. Було зрозуміло, що вони десь тут, біля нас. Ми іноді ховалися у підвалі, який був раніше спортзалом. Памʼятаю, я розкрутила гантель і ходила з залізякою, щоб себе захистити.
— І не думали про те, щоб поїхати?
— Кожен вечір ми думали, що робити. Олексій пішов у військкомат, були величезні черги, і він записався в ТрО біля нашого кварталу. Була надія, що скоро все закінчиться. Чоловік розвозив людей, які того потребували. Я крутила коктейлі Молотова разом з тими, хто залишився у нашому житловому кварталі. Потім вибухи були дедалі ближче й ближче. Доньку треба було вивезти у безпечне місце. Тоді ми наважились виїхати до друзів, які живуть під Чернівцями, — я, чоловік, донька, кіт та собака. Будинок нам дали безкоштовно, він був зовсім маленький, вода у колодязі. Але там було тепло, був газ і не стріляли.
— Скільки тоді було доньці?
— 11 років. Перше, про що спитала Лєра, коли почула вибухи, чи йде вона до школи. Але вона, напевно, не до кінця розуміла, що трапилося. Потім ми стали пояснювати. Але вирішили, що краще вона буде байдужою, але зі здоровою психікою. Можливість поїхати за кордон ми не розглядали, хоча було навіть куди — мама жила у Франції. Чоловік перевіз нас в безпечне місце й пішов на фронт. Я хотіла бути поруч з ним. Коли чоловік отримав перше поранення, я з донькою швидко стрибнули в авто та поїхали до Одеси, де він проходив лікування, щоб бути поруч.

«Ми сварилися. І якщо вже робили це, то назавжди»

— Коли Олексій вирішив, що піде у ЗСУ, ви умовляли не робити цього?
— Це не мало сенсу. Я бачила, як мучився чоловік, коли був не у лавах ЗСУ. Совість його просто гризла. Поважаючи вибір Олексія, мені залишалось лише бути з ним у цьому рішенні.
— Ви були разом 17 років…
— 14 років з дня весілля та 17 — разом. Я працювала в театрі у Дніпрі, коли Олексій прийшов у студію театру. Спочатку ми дружили, через пів року почали зустрічатись. Він мені сподобався відразу, але в Олексія на той момент була дівчина. Я дочекалась, коли вони розійшлися, і… Йому було 19, а мені — 21 рік. Потім ми працювали разом, мандрували, пішли з театру, почали зніматися у кіно. Все разом. Якось не було ніякої втоми один від одного. Звісно, ми сварилися. І якщо вже робили це, то назавжди. Мирилися — так само. Ми з Олексієм були дуже емоційні.
— Ви відверті на своїй сторінці у соціальній мережі. Одна з фраз вразила мене: «Всередині я наче мертва».
— Порожнеча після смерті Олексія залишається. За 17 років відчуваєш людину на відстані. Він був частиною мене, і ця частина зараз… (не стримує сліз. — Авт.). Буває на мене находить хвилями. Знаю, що чоловік не хотів би, щоб я плакала, а щоб продовжувала життя. Але… важко. Буває, що їду в машині й починаю плакати, бо бачу якусь кавʼярню, в якій ми любили сидіти. Я дуже намагаюсь навчитись не плакати. Хочу згадувати Олексія світло, посміхатись. Але я зараз тільки на шляху до цього.
— Відомо, що на початку війни ви працювали у кавʼярні.
— Це було в травні 2022 року, коли ми вже повернулися додому. Я не могла сидіти без роботи, у кіно тоді все стало на «стоп». І ось недалеко від дому я знайшла роботу в кавʼярні. У мене не було ніякого досвіду, але власники — переселенці з Донецька, що поїхали ще 10 років тому, — взяли мене. Я рік працювала у тій кавʼярні. Вмію варити каву, малювати сердечко й гілочку на лате. Я перестала там працювати, коли Олексій загинув. Але згадую той час, неначе гру у кіно. Ми пережили там найважчі часи. Страшні обстріли, віялові відключення світла. Але ми не залишали наших відвідувачів без кави, варили у турці на газовій горілці, запалювали свічки, вмикали музику через блютуз-колонку… Було атмосферно й затишно. До нас приходили ховатися від вибухів, бо це на цокольному поверсі.

— Потім до вас повернулося кіно.
— Це сталося ще влітку 2023 року. Мене запросили у серіал «Плут 2», до речі, там знімалася й моя донечка. Але грала, вже коли чоловік загинув, і це було дуже важко. Я хвилювалася, що буду профнепридатна. Але, начебто, все пройшло нормально. Я зараз не дуже добре памʼятаю той етап. Потім була роль у серіалі «Обіцянка Богу» для «1+1 Україна». Знімальна група просто «витягла» мене грати. Спеціально придумали героїню, в якої теж помер чоловік, але вона знаходить у собі сили, щоб жити далі. Потім був «Дільничий з ДВРЗ» з неймовірними партнерами та режисером. З ними було дуже тепло навіть в морозні дні. Важко далась мені робота, бо роль велика й тексту немало. Але мій організм був зосереджений на вгамуванні стресу, а не на тому, щоб вивчити текст. Це прямо лякало мене. Далі була роль у «Батьківському комітеті», премʼєра якого відбудеться незабаром на «1+1 Україна». І знову пощастило зі знімальною командою. Мої хвилювання стосовно тексту пройшли. Напевно, адаптувалась до стресового стану. Я зараз просто щаслива, коли в роботі, мене це рятує.

«Він приходив до мене у снах, і зазвичай ми кохалися»

— Як Лєра переживає втрату батька?
— Вона проживала всі періоди — відторгнення, неприйняття, злість. Лєра довго була сердита, що Олексій пішов на фронт. У неї зараз важкий період підлітка. Не хоче, щоб я казала «пішли на кладовище», а тільки: «Пішли до тата». Натомість Лєра почала класно вчитися. Зараз у неї тільки 11 та 12 балів. Я дуже нею пишаюсь. Вона підтягнула алгебру, геометрію. Льоша завжди був досить вимогливий до її навчання. Можливо, це все заради нього. Донька хоче бути режисеркою, і на це також вплинув Льоша. Він завжди із захопленням та «вогником» розповідав Лєрі, як проходять зйомки.

— Згадуєте останні миті спілкування з чоловіком?

— Ми кожного вечора зідзвонювались. Коли Олексій йшов на завдання, завжди писав: «Йду працювати, не хвилюйся, повернусь, напишу». В той день він мені написав, що йде на завдання, потім відписався, коли повернувся, й додав, що знову піде, коли пару годин відпочине. Я подзвонила, Олексій не взяв слухавку. Написала: «Коли повернешся, напиши». І це він вже не прочитав. Олексій загинув близько 12:30 дня 17 серпня 2023 року. Саме у той час я відчула дуже сильну тугу. Від Льоші не було інформації вже 14 годин. Не описати, що я тоді переживала. На ранок наступного дня отримала повідомлення від побратима зі словами співчуття, і з того моменту почалося справжнє пекло. Лише о третій годині дня я знайшла номер телефона командира Олексія, подзвонила й дізналась правду.

— Вам відомі деталі його загибелі?
— Це було на «нулі». Чоловік був у розвідці, сержантом взводу. Вони розділилися на дві групи, і, коли Олексій почув постріли, побіг на допомогу другій групі та був поранений. Хлопці намагалися його евакуювати, але прилетів кацапський FPV-дрон і він загинув. Я бачила все це з екшн-камери, запис якої мені надали побратими Олексія. Я хотіла бути з ним поруч в останні хвилини його життя. Я бачила все. Але навіть після цього мені важко повірити у його смерть. Навіть приходячи до нього на кладовище, не усвідомлюю, що він там.

— Олексій приходить до вас у снах?
— Дуже рідко. Спочатку я навіть ображалася на нього. У нас же був такий зв’язок при житті, невже важко наснитись? Але, кажуть, якщо не приходить, значить, все добре у нього. Було пару разів, коли він приходив, і зазвичай ми з ним кохалися. Льоша був сексуально дуже активним чоловіком. Перший раз він мені наснився, коли ми ще його навіть не поховали. Я прокинулася й почала сміятись: «Льоша, серйозно?!» Це було так схоже на нього.
— В чому ваші сподівання на майбутнє?
— Просто навчитись жити по-новому. Навіть війна на другому плані. Завдання — вижити й бути підтримкою доньці, не угробити себе. Я підтримую збори та маю сподівання, що ми скоро виграємо війну й не почуємо вже ніколи про клятих кацапів.

Таісія БАХАРЄВА