«Він вже не побачить, як виросте його син Дмитрик»

0
22
Петро Ганич знає, що таке війна, з 2014 року

Петро Ганич зі 128-ї закарпатської бригади — молодший лейтенант, командир стрілецького взводу. Про те, що таке війна, він знав із 2014 року. В той час 24-річний воїн з позивним «Вуйко» брав активну участь в обороні Донецького аеропорту. З початком повномасштабного вторгнення теж став на захист України. Загинув боєць 21 квітня під час ворожого обстрілу в районі Новоандріївки Запорізької області. У 33-річного захисника залишились батьки, бабуся, сестра та 7-річний син.

«Петро розповідав, що там творилось пекло»

— Люблячий батько та неймовірно позитивний друг, який вмів з посмішкою зустрічати труднощі життя — це перше, що спадає на думку, коли хочеш описати Петра. Він справді був неймовірною людиною, я його вважала рідним сином, — каже «ФАКТАМ» теща бійця Світлана Ломова.

Петро Ганич виріс у селі Кам’яниця, що біля Ужгорода. Перший час там ходив до місцевої школи, далі навчався в Ужгородській школі № 20. Після закінчення вступив у Мукачівський державний університет за спеціальністю «Електроустаткування». Отримавши диплом, Петро проходив строкову службу у десантно-штурмових військах у Львові. Далі працював електриком на обленерго.

Одна з нагород, отриманих Петром за час служби

— У зону АТО Петро потрапив у 2014 році, — продовжує Світлана Ломова. — Тоді йому було 24 роки… Він отримав повістку з військкомату, але на неї чекав, бо ж не так давно мобілізувався з 80-ї аеромобільної бригади. Бажання ховатися у нього не було. Петя не раз казав, що він не такий.

Спочатку його направили у 128-му бригаду, але він заявив, що хоче служити зі своїми хлопцями. Після того його таки забрали до рідної 80-ї, де Петро знав багатьох бійців. Далі полігон й дорога через Слов’янськ. Тоді десантникам повідомили, що виїзд на передову. Й так Петро із побратимами опинились в Опитному біля Донецька.

— Взвод, який очолив Петя, повинен був охороняти мінометну батарею, — продовжує співрозмовниця. — Вона ж прикривала «кіборгів» в Донецькому аеропорті. Петро розповідав, що там творилось пекло. Багато хто відмовлявся їхати у сам аеропорт, бо це було практично самогубством. Саме ж Опитне розстрілювали дуже сильно… Наші бійці натомість жаліли місцевих, віддавали людям свої сухпайки.

Коли Петра із побратимами вперше відправили у відпустку, то він часто казав, як незвично було спати у теплому ліжку. Постійно снилась війна та хлопці. Кожні три години він йшов до вікна і дивився, чи є щось підозріле… Так би мовити, «чергував». Такий виробився інстинкт.

Петра Ганича поховали у рідному селі

Під час служби у десантно-штурмових військах Петра нагородили медаллю «За оборону Донецького аеропорту». У 2015 році він отримав пам’ятну медаль «122-й окремий аеромобільний батальйон». Через рік був нагороджений пам’ятним знаком «Генерал армії В.Ф. Маргелов».

«Мав приїхати додому на Великдень, нарешті обійняти сина…»

В одному зі своїх інтерв’ю місцевим ЗМІ Петро Ганич зізнався, що морально був готовий померти. Ба більше, навіть похорони власні кілька разів снилися.

«Але так не хотілося помирати, не маючи дитини!» — наголошував він.

Семирічний Дмитро біля могили батька

Й мрія десантника здійснилась. На Донеччині Петру довелось не лише пережити пекло війни, а й зустріти кохання. Марина була родом із прифронтової Костянтинівки. Пара невдовзі побралась і стали батьками Дмитрика.

— Хлопчик — копія тата. Петро був дуже щасливим, адже це первісток і це син. Це продовження роду, — додає Світлана. — Зять дуже любив свої ліси та гори, а гори любили його. Він був грибником. Коли вперше побачив терикони на Донеччині, то сказав: «Так у вас тут також гори ростуть». Ми з нього сміялися, бо тоді не всі знали, що це штучний насип”.

Після демобілізації Петро Ганич влаштувався до патрульної поліції, закінчив Львівський університет внутрішніх справ. Так сталось, що не склалось сімейне життя, але чоловік завжди піклувався про сина та свою родину.

— У нас завжди були теплі відносини з ним, адже це людина, яка складалась зі ста відсотків добра, — каже Світлана Ломова. — А потім почалась велика війна… Петро знову опинився на службі. Його призначили командиром стрілецького взводу 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Маючи колосальний досвід в армії, там він відразу заслужив авторитет, з таким справді не страшно було йти у розвідку. Для Петра на першому місці завжди були людські життя, тому кожен бойовий вихід він продумував до деталей. Здавалось, що його точно кулі оминуть. Але, на жаль…

Співрозмовниця пригадує: Петро мав приїхати додому на Великдень. Нарешті обійняти сина, зібратись з родиною за великим столом. Та не дожив до цього моменту всього два тижні. Він загинув під час обстрілу з АГС-17 в районі населеного пункту Новоандріївка Запорізької області 21 квітня 2024 року. Отримав множинні осколкові поранення. До кінця залишився вірним присязі… Поховали його у рідному селі.

— Наш маленький Дмитро більше ніколи не почує від тата: «Синок, я тебе дуже люблю!» — витирає сльози Світлана. — А Петро вже ніколи не побачить, як виросте його Дмитрик, який цьогоріч закінчує перший клас. Не побачить, як він буде робити самостійні кроки в дорослому житті, не порадіє його успіхам та не розрадить у час невдач. Як пекло в серці, коли біля труни стояв його маленький синочок, одягнений у військову форму, бо для нього ідеалом у всьому був батько. Ми б хотіли, щоб держава відзначила жертовність Петра, щоб він отримав звання Героя України (посмертно). Він справді на це заслужив.

Вікторія МИКИТЮК