«Чи рахував кількість ліквідованих ворогів? Це важко, коли б’єш у їхнє скупчення»

0
17
Ретельне маскування дає змогу ефективно попрацювати на теж прихованій позиції. Фото з особистого архіву «Бігуна»

Знайомтеся: сержант ЗСУ снайпер з позивним «Бігун»

У нього за спиною акумульовано досвід ще з 2014 року. Брав участь у боях за Дебальцеве. Зі снайперською зброєю на «ти». Визнає, що снайперові було легше працювати до широкомасштабного вторгнення за умов існування фіксованих лінії розмежування, сірої зони та позицій — своїх та ворога.

Із початком широкомасштабного вторгнення відбулися зміни. Змінилася і роль снайперів. Завдяки технологіям бити ворога стало ефективніше й дешевше. Але так само важливими залишаються навченість особового складу, навички та компетенція.

Доказ цього — «Бігун» та його бої за Україну. Розпитала військовослужбовця про його участь у цій війні, мотивацію і, звісно, про Перемогу.

«Чітка зона відповідальності»

2013 року я працював на «Метінвесті». Потім почалася Революція Гідності, ми не зійшлися поглядами з керівництвом на ті події в Україні. Після звільнення деякий час займався волонтерством. За спиною була строкова служба, вмів працювати зі зброєю, бо займався кульовою стрільбою. Тому коли почалися бої за Іловайськ, пішов служити за мобілізацією.

Це був лютий 2015 року. Виконували завдання серед іншого поблизу Попасної та Дебальцевого. Під час одного з бойових завдань ми опинилися в оточенні. Вийти нам вдалося: я у складі групи розвідників прикривав наші фланги.

Після демобілізації продовжив волонтерити. Брав участь у блокаді Криму 2015-го протягом двох місяців. Потім допомагав під час ротацій хлопцям із ДУК (Добровольчий український корпус). А 2019-го підписав контракт.

Ми працювали на багатьох ділянках фронту: 2019 рік  — Золоте, 2020-й — поблизу Докучаєвська.

Чому цікаво працювалося в ООС? Бо була чітка зона відповідальності. Ми займалися снайперською роботою, контрснайперською боротьбою. Якщо хтось із наших зазнавав поранення чи загинув від кулі снайпера, нас одразу туди відправляли. Ми приїжджали, дивилися, з’ясовували ситуацію, планували операцію, пристрілювалися, готувалися й аж тоді працювали. Тоді був більший наголос на підготовці та плануванні. Нині, на жаль, такого немає.

Яке моє найефективніше відпрацювання по ворогу під час боїв ще до повномасштабного вторгнення? Підтверджених влучань вистачало, оскільки ми намагалися залучати ще піхотні підрозділи. Тоді була лінія розмежування, а щоб ворог висунувся, його треба спершу виманити.

«А 27 лютого вже виїхав на Щастя»

24 лютого 2022 року добре пам’ятаю. Був удома, у Кривому Розі. Після операції лікував коліно. Ще ходив із ціпком, бо 18 січня робили друге оперативне втручання. Залишався на лікарняному, реабілітація мала бути до 15 березня. Але 24 лютого подзвонив своїм хлопцям, які тоді стояли у Щасті. Вони й кажуть мені: «Треба щось робити, бо в нас тут печалька». 27 лютого вночі  виїхав, а 28 був на місці. Дружина, теж військова, на той момент була вагітною.

Ми працювали спочатку на запорізькому напрямку разом із групою ССО поблизу Гуляйполя. Де мені було найважче за два роки широкомасштабного вторгнення? У Соледарі. Так, ми працювали як снайпери, але лінія фронту рухалася, ми відступали, були проблеми зі зв’язком, ворог переважав кількісно.

Ось, наприклад, такий момент: виводили з оточення наших десантників. Їх усього 19 бійців, з яких шестеро поранених. Наші евакуаційні сили — три групи по п’ятеро осіб і четверо снайперів. Порахували нашу кількість? Так-от: ворогів на цій досить обмеженій ділянці фронту назбиралося приблизно 120. Я просто валив у натовп росіян, які перли на нас. Узяв із собою на це завдання 150 набоїв і всі використав. І ще й мало було!

«Максимальна дистанція,  на якій працював, — 1710 метрів»

Результативно попрацював і на трасі Бахмут — Лисичанськ. Там був ворожий штурм. Уночі ми мали зайти на свою позицію. Прийняли досить потужний бій і довго відстрілювалися. У мене пішло майже 140 набоїв, хоч завжди беру із запасом (усміхається. — Ред.). Пам’ятаю, що під час цього бою працював з відстані 300 метрів.

Яка максимальна дистанція, на якій доводилося працювати? 1710 метрів. Гвинтівка 338-го калібру. Це було неподалік населеного пункту Червона Гора. А щодо зброї, то це була гвинтівка мого побратима. І коли робив постріл, то влучив із нестабільного положення, стоячи. Одного ворога точно завалив.

Із гвинтівкою UAR-10 — 308-й калібр, моя максимальна дистанція — 1275 метрів, це було в Соледарі.

Після згаданих боїв потім завжди дбав про запас  і брав із собою додатково ще 50 набоїв. Хоч після тих важких бойових зіткнень такої інтенсивної роботи вже не було.

Чи рахував кількість ліквідованих росіян? Це важко. Надто коли б’єш у натовп, приміром, із 20 осіб. І потім навіть через тепловізійний приціл важко порахувати, чи хтось із них встигає вийти живим.

«Втрачати дрон не так гірко, як навченого фахівця»

Який для мене найяскравіший спогад за цю війну? Це мої побратими і знайомі. Згодом, деякий час по тому, як ми прикривали групу наших десантників, мені телефонував один з них і дякував. Це, повірте, дуже зігріває і додає сил.

А ще, гадаю, незабаром сучасні технології замінять людей на фронті саме у снайпінгу. Маю на увазі FPV-дрони. На яку дистанцію б’є гвинтівка Barrett? 1700 метрів. Вони технологічніші. І втрачати техніку не так гірко, як навченого фахівця.

Який би досвід хотів передати своїм учням? Насамперед те, що в бою завжди треба мати в парі надійного побратима, який здатний урятувати вам життя. Це найперше і найголовніше. Друге — маскування і підхід до вибору позиції. Так, можна запакуватися і розмити свій силует. Але практика показує, що найкраще замаскуватись або під піхоту, або під цивільну людину. Тоді є сподівання на серйозний результат.

Був на посаді головного сержанта взводу і знаю, що для бійців дуже важливе розуміння того, що саме треба зробити для виконання свого завдання.

Що мене мотивує? Раніше мотивувала помста: зайти у сіру зону, випиляти когось і вийти. Після початку повномасштабного вторгнення все змінилося. Рівень підготовки піхоти вважаю недостатнім. Тому моя мотивація — бути корисним, допомагати нашому війську ставати сильнішим, передавати досвід.

Про що мрію? Звісно, про перемогу. А перемога — це ще й можливість вільно їздити територією моєї країни. Наприклад у Крим.

Людмила КЛІЩУК