Мріяв з сім’єю щороку підійматись на Говерлу…

0
15

Юрій Згонник у мирні часи займався захистом рослин, а на війні став командиром підрозділу, який звільняв Херсонську область.

Сьогодні — розповідь про 35-річного захисника, який любив подорожувати, висаджувати сади та розповідати цікаві історії, сидячи біля багаття з друзями.

Він загинув у бою 11 вересня 2022 року у селі Безіменне Бериславського району на Херсонщині. Сьогодні українські землі звільняє понад 100 тисяч киян. Скільки столичних мешканців полягло на полях боїв, ми дізнаємось лише після Перемоги…Це буде одна з найстрашніших звісток російсько-української війни. Бо життям за життя зараз платять найкращі. Коли дізнаєшся історії загиблих захисників, відчуваєш, наскільки ці людські втрати невідтворні.

ЧИСТИЙ, ЯК СЛЬОЗА

Про життя 35-річного військового, який народився та виріс у Києві, а з початком широкомасштабного вторгнення пішов на фронт, журналістка дізнавалась у його сестри, друга дитинства, дружини та доньки.

Наталія Згонник — сестра, старша на п’ять років, на сьогодні є людиною, яка знає загиблого героя від перших днів життя. Вона зізналась, що він був для неї більше, ніж брат.

Юрій Згонник (1987- 2022 рр)

«Комок у горлі і сльози. Рік минув, а я все відчуваю, що Юра з нами. Він був для мене не лише брат, а й як дитина — він на 5 років молодший, він був і друг, бо знав про мене більше, ніж хтось інший. Ніхто не був ближчим на світі. Він знав про мене все і всі мої таємниці забрав…» — поділилась Наталя.

З братом вони дітьми у квартирі на Оболоні, а також на дачі під Борисполем, жили у одній кімнаті, поки не подорослішали. Відтак, спільне захоплення велосипедними поїздками, тенісом, а згодом — іграми у комп’ютерному клубі — у Юри та Наталки лишили багато спогадів.

«На початку двохтисячних я вже вступила до університету. Ми ходили в комп’ютерні клуби, у нас була команда, грали у контр-страйк. Він був командним гравцем. „Прикрий мене!“ — на його прикриття навіть у іграх можна було розраховувати. І після клубу ми йшли додому і їли фісташки з колою. І це було найсмачніше! Бо я була разом з братом», — згадує сьогодні Наталя.

Їхні батьки були лікарями. Наталка стала ветеринаром, а Юрій пішов навчатись в Національний університет біоресурсів і природокористування на факультет захисту рослин.

Тепер, з висоти дорослого життя, Наталія вважає, що її брат був ідеалом справжнього друга.

«Емпатичний, як зараз кажуть. Це про Юру… Він, коли допомагав, то робив все на совість: халтура — це не про Юру. Його улюблені слова: “ Все буде добре»», — характеризує Наталія брата.

«У нього була природна здатність без тиску та нахабства легко знаходити спільну мову з людьми. Ніякого підлабузництва. А скільки відкритості, доброти та щирості мав! Якось Юра спілкувався з моїм колегою, співбесіду проходив. Після розмови співробітник сказав: «Він такий чистий, як сльоза…» — розповіла Наталія.

Чи був Юрій в юності бунтарем? Сестра вважає, що його дух бунтарства проявлявся тоді, коли треба було відстоювати справедливість. «Він був бунтарем без агресії — оце про нашого Юру».

БУВ САМОСТІЙНИМ І БАГАТО ПРАЦЮВАВ НА ГОРОДІ

Сім’я Згонників мала будинок у селі під Борисполем. Там діти проводили практично все літо. Про це розповів Максим Черкунов, нині вчитель фізкультури у Бориспільському ліцеї «Патріот», друг дитинства Юрія. На село сім’я їздила з початку 90-х.

«Вони всі багато працювали на землі. Вирощували картоплю, овочі, яблука. І діти працювали також. Бувало батьки їх залишали самих: старшого брата, сестру і Юру, просили моїх наглядати і їхали на роботу у Київ», — поділився спогадами Максим.

Юрій Згонник на Говерлі

З тих часів Юрій полюбив працювати на землі.

«Знав, як що садити і робити. Брат і сестра пішли по батьківській лінії — стали лікарем та ветеринаром, а він — агрономом», — розповів друг дитинства Юрія.

Максим згадав, що Юра був самостійним змалечку, легко приймав рішення і робив те, що вважав за потрібне.

«Якось треба було збирати яблука і Юрі це набридло, бо всю роботу звалили на нього. Він взяв велосипед у п’ятницю вранці й поїхав на Київ. Тим часом батько повернувся зі столиці у село. А дитини немає! Почали шукати. Хлопець вже доїхав до Києва, але збагнув, що поки дістанеться додому — батьки вже вирушать на вихідні на село. Тож другокласник Юра перейшов на іншу сторону Бориспільської траси і покрутив назад. Зустріли його вже в Борисполі», — розповів чоловік про підліткові пригоди друга дитинства.

Згодом, у них склалась традиція подорожувати Київщиною та Черкащиною.

«Я купив казана, Юра мав все приладдя для шашликів. Брали намети, разом з дружинами та дітьми прокладали маршрути і їхали відпочивати. Співали біля багать українські пісні. У Юри були улюблені «Ой, у вишневому саду!», «Ніч яка місячна», але головна його пісня «Як тебе не любити, Києве мій!»

Всі мирні традиції зруйнувала війна. За словами Максима, Юра відправив за кордон дружину й доньку, хоч ті й не хотіли їхати. А сам сказав, що він — випускник військової кафедри і має йти на фронт.

«Він сказав, що присягав народові України, і тут уже з Юрою сперечатися та казати про якусь „бронь“ було марно. Ми розмовляли й буквально за декілька днів до того, як він загинув. Я запитував чим допомогти, а він сказав, що все у нього є. Згадали, де ми бували, як відпочивали… Отак, виходить, прощались».

«МИ БУЛИ АБСОЛЮТНО ЩАСЛИВИМИ…»

Анна, дружина Юрія прийшла з донькою Алісою. Вони принесли чимало фото. Так, вибираючи світлину за світлиною, ми спілкувались і ніби пазл за пазлом, складали картину життя.

Жінка розповіла, що вони познайомились у гостях, у спільних знайомих. Їй був 21 рік, а Юрію — 20. Виявилось, що проживали на одній вулиці в сусідніх будинках. З того вечора Анна та Юрій вже не розлучались.

У Ані вже була трирічна донька, яка нині є студенткою Лінгвістичного університету. Її виростив і виховав Юра, який став дівчинці справжнім батьком.

Розповідаючи історію родини, Аня й Аліса тримались щосили, згадуючи спільне життя. І тепер кожна його миттєвість сприймається, як абсолютне щастя.

Аня, Юра та Аліса — фото воєнного часу

Анна за фахом вчитель англійської мови, а згодом здобула фах економіста-міжнародника, а Юрій не лише за фахом був спеціалістом із захисту рослин, він постійно поглиблював свої знання про рослини і міг годинами розповідати про них.

«Навіть на базарі, де продавали саджанці та інші супутні товари, він спілкувався з людьми і радив їм, що для дерев краще», — каже дружина.

«Ми з Юрою були абсолютно щасливими і відсутність штампу в паспорті ніяким чином не впливала на наше щастя. Та все ж одного дня ми вирішили узаконити наші стосунки. Коли писали заяви в РАЦСі, потрібно було вказувати вік заявників.

Хоча фактично я старша за Юру на один рік, але в період між моїм днем народження в лютому і Юриним в квітні ця різниця становила формально 2 роки. Тож при подачі заяв Юра, з притаманним йому гумором, сказав: «О, тобі вже 30, а мені лише 28».

А коли отримав все ж паспорт зі штампом, з усмішкою на обличчі сказав: «Ну, от — зіпсували паспорт», чим, як він сам сказав, увів в оману переляканих майбутніх наречених, які сиділи в черзі на подачу заяв», — згадала Аня.

За її словами, Юра дуже любив Київ і Україну. Він говорив: «В Україні стільки всього цікавого, відкривати і відкривати!» Разом вони багато подорожували рідною країною: від Донецька до Чернівців, від Карпат до миса Тарханкут в Криму.

А після першого підйому на Говерлу він запропонував зробити такі походи щорічними.

Навіть коли Юра вже був на війні, в сім’ї обговорювали, що треба буде неодмінно повторити сходження.

Юра став невід’ємною частиною родини, коли Алісі було три роки. Усе своє життя дівчинка називала його на ім’я.

«Саме в його імені для мене ховався весь сенс слова „тато“. Колись у дитинстві троюрідна сестра запитала в мене, чи я вважаю Юру татом. І, звісно ж, я відповіла, що так, адже він дійсно був справжнім татом — завжди піклувався, підтримував, допомагав, завжди був поруч, багато чому навчив і багато що показав у цьому світі. Юра доповнив нашу сім’ю щастям, сміхом, усмішками, затишком, теплом, безпекою, підтримкою та радістю. Він подарував нам теплі спогади, корисні знання, міцну віру в себе й впевненість, цінний досвід та щасливе життя, сповнене любові», — ділиться Аліса своїми спогадами про те, яким був світ їхньої родини.

Якщо поглянути на світлини, то видно наскільки змінилась з довоєнного часу Анна. Жінка виснажена переживаннями та горем втрати. Донька її підтримує, а можливість розповісти про людину, з якою були щасливими у звичайному буденному житті, стала для обох можливістю вдячності.

Аня ніби заново переживала захоплюючі подорожі. Вона показала фото поїздок на велосипедах. Згадала, як у ковідні роки, коли навколо все було закритим, це стало для сім’ї одним з найулюбленіших занять.

«У нас були свої маршрути, їздили у Вишгород на ГЕС, на Труханів острів, у парки Наталка й Муромець, на Міністерку. На новий велосипедний сезон планували нові маршрути, хотіли долати нові відстані, обговорювали, що можна було б поїхати з велосипедами в Карпати. Як і з машиною, Юра постійно вдосконалював і велосипед. Багато читав і дивився різні відео, підбирав якісь запчастини. Сам здійснював тех. обслуговування всіх наших велосипедів, не довіряв це питання нікому іншому», — каже Аня.

Їхня остання прогулянка була 7 листопада 2021 року. Вони закривали велосезон, їздили на Труханів. Погода була дуже тепла і сонячна. У спогадах лишився неймовірно гарний день.

ОСТАННІЙ СІМЕЙНИЙ НОВИЙ РІК

Розповідаючи про подорожі та захоплення, Анна, як і сестра Юрія, Наталя, згадала, що всі складнощі, які Юра переживав, він намагався не перекладати на близьких.

Чого це йому вартувало — знав лише він сам. Наприклад, був період, коли він втратив роботу і тривалий час не міг знайти заняття за фахом.

Та все владналось перед новим, 2022 роком.

Під час розмови на столі лежали дві світлини — на одній випускний зі школи, де Аліса з татом та мамою. А на іншій — вони втрьох з келихами новорічного шампанського.

Аліса успішно навчалась на першому курсі університету, Юра нарешті знайшов роботу, яка йому подобалась та на якій його високо цінували і як фахівця, і як людину загалом. Всі переживання і негаразди були позаду, тож 2022 рік мав стати для сім’ї багатообіцяючим.

До нього всі вони готувалась особливо. Разом обирали й прикрашали ялинку. З кожним роком вона була все більшою і пишнішою, хоча кожного року намагались вибрати «меншу, ніж торік». А от за святкові страви відповідав традиційно Юра.

«Юра готував смачніше за всіх. Він міг з легкістю приготувати будь-яку страву: від солоного до солодкого, від звичайних бутербродів у школу до лазаньї, стейків, різноманітних м’ясних страв, бісквітів, оладок та плюшок. На всі свята Юра був тим, хто готував майже весь стіл, а гості завжди смакували й хвалили кожну страву. Готування давалося йому легко й приносило справжнє задоволення. Це ніколи не було якимсь тягарем, а навпаки — його щирим бажанням», — розповіла Аліса.

ЮРА СТАВ КОМАНДИРОМ, ДО ЯКОГО ВСІ ПРИСЛУХАЛИСЬ

А потім прийшло 24 лютого 2022 року. В перший день повномасштабної війни хтось ішов у тероборону, хтось намагався виїхати з міста, а Юра об’їздив увесь Київ, щоб дістати життєвонеобхідні ліки для родича в лікарні.

А на третій день війни у Києві були ДРГ, оголосили дводобову комендантську годину. Сім’я провела ці дні в укритті.

«Повернувшись додому після дводобової комендантської години, Юра одразу помчав у супермаркет за продуктами (запасів на випадок війни ми заздалегідь не робили). Повернувся з величезними пакетами всього, що тільки зміг добути в магазині. І серед всього цього був ТОРТ. Каже: „ледь знайшов, щоб термін придатності був нормальний. У тебе ж День народження!“. Я йому відповіла, що який торт, війна ж? Сказала: „Відсвяткуємо Перемогу, а тоді вже і День народження“. Але Юра і слухати нічого не хотів, як він вирішив — так і буде», — розповіла Анна.

Згодом Юрій відправив її з Алісою до Польщі. Аня до останнього відмовлялась їхати і залишати коханого самого. Та, як завжди, проти його аргументів апелювати було нічим.

Дружина з донькою щодня дзвонили Юрію, всі втрьох дуже сумували за своєю родинною єдністю. Ця розлука далась усім дуже важко.

«Багато говорили про те, як ми повернемось додому. Домовились, що започаткуємо нове сімейне свято, влаштуємо свій власний День сім’ї з нагоди нашого возз’єднання», — згадує Аня.

Оскільки у 2010 році Юра закінчив військову кафедру і отримав звання молодшого лейтенанта, він був призваний до ЗСУ Оболонським РТЦК та СП міста Києва. Юрія Згонника мобілізували 28 червня 2022 року.

З 2 липня по 3 серпня 2022 року він проходив підготовку в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, у Львові, за програмою курсу підвищення кваліфікації офіцерів оперативного резерву.

Аня з Алісою, вже після звільнення Київщини, повернулись в Україну з евакуації і встигли у Львові зустрітись з Юрою.Тоді ніхто навіть уявити не міг, що це будуть останні їхні зустрічі. Останні обійми та поцілунки.

Після Академії Юрій за розподілом був направлений до 24-ої окремої механізованої бригади імені короля Данила та призначений на посаду командира 1 мотопіхотного взводу 3 мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону.

Про Юрині фронтові будні Аня нині знає не багато. Як і більшість українських бійців, він писав родині, коли був зв’язок: «Все норм».

Дружина намагалась висилати через Нову Пошту все, що може знадобитись військовому у польових умовах. Втім Юра завжди їй казав, що йому нічого не потрібно, бо у нього все є.

Останню посилку він так і не забрав…

«В Юрі поєднувались, здавалось би, непоєднувані риси характеру і погляди. Він нічого не просив для себе, але віддавав усе, що в нього було. Ті любов і турботу, які він сам не доотримав у дитинстві, Юра з надлишком віддав доньці», — каже про нього дружина.

Про те, яким чоловік був військовим, Анна розповіла зі слів його підлеглих.

«Побратими відгукуються про Юру як про людину освічену й високоерудовану, він міг підтримати будь-яку тему, і його цікаво було слухати. Він був командиром, до якого дослухались і виконували все, що він говорив. Зі слів Юриного командира, він легко знайшов спільну мову з хлопцями і потоваришував з ними. Не маючи жодного бойового досвіду, він проявив себе як справжній боєць, патріот і Герой», — поділилась жінка.

Вона розповіла, що на будь-яке питання у чоловіка завжди була обґрунтована відповідь, і на кожне проблемне питання він мав свою точку зору, яку міг донести і доносив до опонента, підкріплюючи відповідними аргументами. Він завжди діяв силою переконань і поважав людей.

Анна принесла не лише кілька світлин схудлого, у військових строях чоловіка, який попри все, по-доброму усміхався. А й показала його конспекти, карти, з часу навчань в Академії.

Зрештою, вона показала й останнє фото свого коханого.

Юрій загинув у бою 11 вересня 2022 року у селі Безіменне Бериславського району на Херсонщині.

РАНА ВІД ВТРАТИ НІКОЛИ НЕ ЗАГОЇТЬСЯ

Аня розповіла, що знає обставини загибелі чоловіка. І, знаючи це, вона дуже вдячна його побратимам, що попри поранення й обстріли, за кілька днів вони все ж змогли забрати з місця бою тіло загиблого захисника. Що завдяки цьому рідні мали змогу востаннє побачити свого Героя і гідно провести його в останню земну путь.

«Хлопці, які приїжджали на роковини загибелі Юри, сказали, що всі пам’ятають його як справжнього бойового командира, який до останнього був разом з побратимами. Він не ховався, не відсиджувався, а сам йшов на виконання складних і небезпечних завдань. І я точно знаю, що це правда, адже таким був мій Юра і в цивільному житті», — зізнається згорьована Анна.

«Стоячи біля могили і дивлячись на фотографію Юри, я спитала у побратимів: „Ви ж Юру таким і не бачили ніколи?“ На що вони відповіли мені: „Але одне спільне: і тут (на фото, тобто у цивільному житті), і там (на війні) він усміхається“», — згадала жінка.

Практично всю розмову з журналісткою, яка тривала дві години, Аня тихо плакала. Перед нами лежали світлини, як кольорові уламки щасливого життя, розбитого війною, яку розв’язала Росія.

«Ця історія не про мене, але про моє життя. Лише зустрівши Юру я почала жити по-справжньому. А з його загибеллю 11 вересня померла і я. В одну мить щасливе життя перетворилося на порожнечу, сповнену смутком і відчаєм», — поділилась почуттями Анна.

І, слухаючи дружину загиблого Героя, я уявляла, скільки таких простих, щирих і справжніх чоловіків, пішли на фронт. І скільки вдів сьогодні згадують останню розмову, перечитують останню смс, вдивляються у очі коханого на останньому фото.

Анна пригадала останній день, коли Юра був на зв’язку. Це було 3 вересня. Вони багато розмовляли в той день, продовжували будувати плани на майбутнє.

Та не судилося збутися тим планам, як і не судилося дочекатися такого заповітного «Все норм» у відповідь на смс, які вона щовечора відправляла коханому.

Вона зізналась, що Юра назавжди залишиться її Всесвітом.

«Юра був і назавжди залишиться моїм Всесвітом, моїм сенсом життя. Рана від втрати ніколи не загоїться, біль ніколи не стане меншим. Я ніколи не прийму цього і не навчусь жити з цим. Але я завжди буду нести добру пам’ять про нього і буду вдячна йому за кожнісіньку щасливу секунду, яку він подарував нам, прийшовши в наше життя! За теплі обійми, лагідні дотики і ніжні поцілунки, за його турботу, підтримку і піклування, за гумор і жарти, мудрі поради і підбадьорення, за те, що наповнював дім затишком, а наше життя гармонією і достатком, за те, що поряд із ним ми почувались захищеними і точно знали, що він нікому не дозволить нас скривдити, за те, що навіть крізь роки наше кохання ставало ще пристраснішим, а зв’язок між нами тільки посилювався і ставав ще глибшим, за те, що був нероздільною частиною мене, кращою частиною мене, за непохитну віру в краще майбутнє і його „не плач, все буде добре“ тихим, але, сповненим впевненості, голосом, за те, що в найскладніші і найрадісніші моменти життя він завжди був поруч і розділяв з нами все те горе і всю ту радість», — розповіла Аня.

«Юра говорив, що єдиним істинним призначенням будь-якого живого організму на Землі є передача свого генетичного коду наступним поколінням (видно, давалась взнаки його любов до біології). Все інше — другорядне. Так говорив, вірив у це, а сам так і не встиг виконати, за його ж словами, найголовнішу місію в житті», — написала вже після зустрічі Анна, яка продовжує переживати і згадувати їхнє подружнє життя.

Сестра Юрія, Наталя, теж не могла стримати сліз.

«Світ втратив навіть у своїх масштабах — багато доброти. В ньому було стільки сконцентровано доброго і теплого… дуже не вистачає Юри», — зізналась вона.

Ольга СКОТНІКОВА
Усі фото — архів родини Юрія Згонника