Зробив коханій пропозицію, коли йому минуло… 70 років

0
32

Вони могли і не зустрітися, якби… не війна, яка розкидала українців по усьому світу. Чоловік, з яким пані Надія прожила у шлюбі 33 роки, помер. А згодом у польському лісі, на березі чудового озера, вона випадково зустріла свого Яна… Пан Красуський — поляк, колишній вчитель математики, пані Надія — економістка, уродженка Львова. Познайомилася пара два роки тому у Любліні (Польща). А цього року, на Великдень, одружилися. Що цікаво, пан Ян до цього часу ніколи не був одружений. Уперше у своєму житті він запропонував руку і серце українці. На той час йому вже минуло 70… Про історію свого кохання подружжя розповіло в інтерв’ю журналістці.

«Мій телефон задзвонив у тому місці, де сидів Ян»

— Діти повернулися в Україну — донька працювала у японсько­му консульстві, і робота цьо­го вимагала, а я залишилася у Польщі (у Любліні), — каже пані Надія. — Наша зустріч з Яном була випадковою…

— Це було дуже романтично, — продовжує розмову пан Ян. — Чудовий сонячний день, лісова галявина, високі сосни, срібляс­та вода озера…

— Чоловік каже, що я є пода­рунком неба, але я є подарун­ком води, — з усмішкою каже пані Надія. — Я йшла берегом, гуля­ла. Мала намір пройтися навко­ло озера. Дзвонить мій теле­фон якраз у тому місці, де сидів Ян. Дивлюся, а на екрані – номер мого покійного товариша Любо­мира. Він, до речі, колись казав, якщо я поїду до Польщі, то там залишуся. Я здивована, думаю, мабуть, хтось з його дітей або внуків телефонує. Беру слухавку, але ніхто не відповідає…

Ще один дзвінок, знову ніхто не відповідає… Як то він з того світу дзвонить до мене? Таке в голові промайнуло. Аж нарешті я зрозуміла, що це телефонує рід­на сестра Любомира. Побачила у телефоні, що ми часто спілку­валися, і вирішила зателефону­вати. Ми поговорили, згадали Любомира, разом поплакали… Я присіла на лавку, оглядаюся — довкола ні душі. Дивлюся, під ду­бом, на горі, якийсь пан сидить. І пише-пише…

— Що ви робили в тому лісі? — запитую пана Яна.

— Я туди приїжджав, бо там гарне місце: свіже повітря, вода, тиша, пташки співають. Я — вчитель математики, на пенсії, але маю намір зробити науко­ве відкриття. Я сидів там і пра­цював.

— Я чекала, поки він відірветь­ся від своєї роботи, — каже пані Надія. — Так мені хотілося зро­бити знимку, бо там направду дуже гарне місце: чудовий сто­літній дуб. Селфі – це не те, усю красу не буде видно. І я побачи­ла того пана, який щось писав… Спершу думала, може, вірші пише. Чекаю, коли побачить, що на нього хтось дивиться, тоді, думаю, відірветься від тієї пи­санини (усміхається. — Авт.). А він пише і пише… Я насмілила­ся підійти до нього. Питаю: «Пе­репрошую, чи не міг би пан зро­бити мені знимку?». Нарешті він мене побачив — німфа з води вийшла… Я була у блакитному платті й у капелюшку.

«Вона мені одразу сподобалася»

— Я так подивився на неї, вона мені одразу сподобалася! — каже пан Ян. — Мені вистачи­ло одного погляду. Я побачив її виразну усмішку, гарні блакит­ні очі. Подумав: буду її завойо­вувати!

— Ми порозмовляли, обміня­лися телефонами. Через день знову зустрілися, — каже пані Надія. — Я вдова, зі своїм чоло­віком прожила у шлюбі 33 роки, а чи він одружений, не знаю. Запитала його про це. Відпо­вів: «Не маю дружини». Ми дов­го спілкувалися, як колеги. Хоча Ян каже, одразу зрозумів, що це буде щось більше. А я навіть і не думала про чоловіка…

Ми завжди мали про що по­говорити. Говорили про при­роду, історію, географію, про людей, про характери. З ним ці­каво, він на всі теми може спіл­куватися. Польську я розуміла, але говорила — не дуже. Ян — чу­довий вчитель, він мене не ви­правляв, якщо я неправильно вимовляла польські слова. Я го­ворила трохи українською, тро­хи польською. Він усе розумів.

— Окрім того, що вам було цікаво спілкуватися, що вас ще підкупило у цьому чолові­кові?

— Ян дуже прямолінійна лю­дина, щира, відкрита. Мені подобається, коли людина справжня! Він такий власне є. Для мене — це важливо.

— А вам які риси характеру подобаються у вашій дружи­ні? — запитую у пана Яна.

— У неї, здається, немає не­доліків…

— Я не така відкрита, як він. Як кожна жінка, приховую свої не­доліки, — додає пані Надія.

— Я її постійно «читаю» як книгу, ще не знаю її так добре, бо не відкрила мені усіх карт, — каже пан Ян. — На кожну нашу зустріч я летів… Навіть кидав свою роботу. Хоча без робо­ти я не можу, я їй віддавався на всі сто відсотків. Аби зміцни­ти наше знайомство, я вирішив їхати в Україну. Хотів їй запро­понувати руку і серце, але три­мав це в секреті. Зробив закор­донний паспорт (ніколи раніше його не мав).

— Чому ви досі не були одружені?

— Це дуже особисте запитан­ня…

— Розумію. А скільки про­позицій ви зробили дівча­там?

— Пропозиції були не від мене, а від дівчат… Розповім вам про своє перше кохання. Якось по­їхав з дівчиною на весілля, і там зустрів іншу — Галинку. Така була афера (усміхається. — Авт.). Ми були молодими. Це була плато­нічна любов, до фізичної близь­кості у нас не дійшло. Я вва­жав, що така близькість має бути лише після шлюбу. Наша історія кохання була чудова!

(Пані Надія каже, пан Ян їй розповідав про своє перше ко­хання, але вона так і не зрозумі­ла, чому вони розійшлися, тому їй дуже цікаво про це дізнати­ся. Тримає його за руку, і пиль­но дивиться в очі. — Авт.).

— Якось ми мали йти разом на весілля. Я на це весілля не пої­хав, а Галинка поїхала. Потім від свого товариша дізнався, що моя Галинка на тому весіллі ко­гось собі знайшла…

— Вона вас зрадила?

— Мій колега так це намалю­вав… Я тоді дуже погано почу­вався. Не знав, що з цим робити. Був наче у пастці. Поїхав до неї, ми поговорили, але вона сказа­ла, що це неправда. Ми якийсь час ще зустрічалися. Потім мене забрали до війська (Галинка вже на той час була студенткою, а Ян із першого разу не склав іспитів. — Авт.). Ми листувалися, писала чудові листи! З часом листів ста­ло менше…

«Кохання — спонтанне почуття»

— У вашому житті, окрім Га­линки, ще були дівчата?

— Були (усміхається. — Авт.). У мене завжди був норовливий характер!

— Ян дуже комунікабельний, — продовжує пані Надія. — Коли приїхав до Львова, зі всіма мої­ми рідними та знайомими знай­шов спільну мову.

— А чому ви все-таки до зу­стрічі з пані Надією так нікому і не запропонували руку і сер­це? — допитуюсь.

— Кохання — це спонтанне по­чуття. І тоді воно найміцніше!

— Коли вам дівчата про­понували одружитися, чому відмовляли?

— Це було двічі. Я був заско­чений (пан Ян поринає у спога­ди. — Авт.). Якось пізнього ве­чора ми сиділи з Евою у парку, неподалік озера, це був чудо­вий момент. Вона сказала, що мене кохає. Я остовпів…

У цей момент пані Надія каже, вперше сказала пану Яну, що кохає його, тільки після ве­сілля. Чоловік відповів: «Наре­шті дочекався». Пан Ян щиро усміхається. Про колишніх його жінок я більше не запитую…

— Він зробив закордонний паспорт на День закоханих. Хо­тів просити моєї руки, — сказа­ла пані Надія, коли розпитувала про їхнє весілля.

(Родина вмовляла пана Яна, щоб не їхав в Україну через не­безпеку ракетних обстрілів, але він ухвалив рішення, і змінювати його не мав наміру. — Авт.). — Я до останнього моменту не віри­ла, що ми одружимося. Зрозу­міла, що все серйозно, після того, як він уже зробив паспорт.

Ми зустрілися у Львові. На зустріч приїхали мої діти — син, донька, внучки, моя мама (їй 93 роки) і мама мого покійного чо­ловіка (їй 87). Ян просив руки доньки — у мамусь, мамусі – у ді­тей і бабусі – у внучок. Я запи­тала у внучок: «Чи віддаєте ба­бусю?». «Так!» — каже найменша внучка після паузи. І звертаєть­ся до пана Яна: «Але якщо буде­те бабусю дуже любити!». Вони з розумінням поставилися, були не проти нашого шлюбу. Све­круха сказала, що молилася за мене, аби я знайшла собі пару.

— Пане Яне, це була іскра?

— Так. Я підійшов до цього ме­тафізично. Я не шукав жінки… Був зайнятий роботою, пра­цював щодня по 8−9 годин. Це складна наукова робота, треба багато аналізувати. Але наразі я цю роботу відклав.

— Ви приїхали до Львова і сказали пані Надії: «Я тебе кохаю, виходь за мене!»?

— То було би замало фанта­зії… Я сказав: «Не хочу бути за­розумілим, але я зроблю тебе щасливою!».

— Він дуже переживав, що в Україні війна. Мені важко, не­велика пенсія, — пояснює пані Надія. — Ян каже: «Якщо помру, будеш мати мою польську пен­сію». А мені було важливо, що скажуть діти. Якось вони зна­йшли спільну мову. Син хоч польською не дуже володіє, але у них є спільна тема — матема­тика. Син — репетитор з матема­тики. Має музичну освіту. Донь­ці Галинці Ян теж сподобався. Звісно, хвилювався, як це все буде.

Чи боявся, що я відмовлю? Сподівався, що ні. Він уже пас­порт закордонний зробив, пі­шов на таку жертву (усміхаєть­ся. — Авт.). Час від часу жартома казав: «Я з тобою одружуся!». Я у нього випитувала про його ко­лишніх жінок. Він, звісно, про них не розповідав.

— Я маскувався, — каже пан Ян. — Сказав, що мене дружина покинула і поїхала… Але потім відкрив цю останню карту.

— Він мені зізнався, що не був одружений, коли ми йшли пода­вати заяву у РАЦС, — каже пані Надія.

— Ви одразу погодилися вийти заміж чи вагалися?

— Якось ми зустрілися, коли у мене був день народження. Він про це не знав. Я накрила стіл, запросила його, але не сказа­ла, що у мене день народження. І тут раптом він приходить на цю зустріч з квітами. Відчув якось… Це для мене теж було таким по­штовхом. Також я зауважила, що він щедрий. Йдемо у мага­зин, він усього накупить. Я кажу: «Досить вже!». А він: «Ні, ще те і ще те». Кидає все у кошик (усмі­хається. — Авт.).

— Моя пенсія у десять ра­зів вища, ніж у Наді, — каже пан Ян. — 2,7 тисячі злотих (близько 27 тисяч грн. — Авт.).

— Люди бояться на старо­сті залишитися самотніми. Хочу вас запитати, чи ви про це думали?

— Коли я приїжджав до брата та сестри, брат завжди мені ви­тикав: «Як ти міг не одружитися? Яка буде твоя старість? Хто тебе доглядатиме?». Я панічно боюся того, що на старість можу бути для когось тягарем. Я трішки старший… Не дай Боже! Допо­ки людина має здоров’я, то все добре. Можна разом якось своє майбутнє будувати. Сподіваю­ся, нічого поганого не станеть­ся.

— А ви сваритеся?

— О, скільки разів ми свари­лися, — каже пані Надія. — У ба­гатьох питаннях не погоджуємо­ся одне з одним, дискутуємо. Я йому ніколи не підтакую. У ньо­го є така колежанка: що б він не сказав, вона з усім погоджуєть­ся. А я — ні.

Пані Надія показує мені фо­тографії «з розписки». Вона — у чорно-білій сукні, білий під­жачок, чоловік — у костюмі. На відео бачу, як танцюють свій перший шлюбний танець… Як родина пані Надії їх вітає.

А вже за кілька днів подружжя поїхало до Польщі. Рішення про те, де будуть жити, ухвалювати­муть разом.

— Я вперше у житті сказав це сакраментальне «Так!» — каже пан Ян, коли ми вже прощаємо­ся.

Вона лагідно називає його Янечком, а він її – Квіткою.

Сюзанна Бобкова

Фото автора