«Коли він сниться – не хочу прокидатись»: історія матері військовополоненого азовця з Прикарпаття

0
26

У російському полоні досі залишаються близько 900 азовців, які віддано стримували ворога в оточеному Маріуполі. При виході в полон їм обіцяли три-чотири місяці “почесного полону”. Та зрештою, вони перетворились на третій рік утримання, а оскільки Росія навіть не надає списків полонених, – на третій рік невідомості.

“Азовці вірили, що вони змінять хід історії України. Вони вірили, що зупинять ворога і вони зупинили його на всі 86 днів”, – так говорить мама військовополоненого азовця Ірина Іванова, яка поділилась своєю історією.

27 днів без зв’язку

Ірина Іванова розповідає, що її син завжди був проукраїнським активістом та мріяв бути азовцем. Ще до повномасштабного вторгнення, наприкінці 2021 року, він підписав контракт з Азовом. А вже перед повномасштабним вторгненням він їй сказав, що країна готується до війни.

Зараз для неї дуже тривожними є сигнали машин. Бо коли син відправлявся від неї на фронт – три рази посигналив і тоді поїхав. А вона дивилася йому вслід і думала, чому так сталось, що молоде покоління замість будівництва життя йде на фронт. Стояла і думала “повертайся неушкодженим додому, сину”.

“Але ніхто з рідних не знав, що він буде у Маріуполі. Це, напевно, було його таємницею, щоб не приносити біль в родину, – міркує Ірина. – А коли він вже був у Маріуполі, тоді і повідомив нас. І в переддень війни написав, що завтра-післязавтра почнеться війна. Тоді почалися страшні дні. Знаєте, напевно, не таким страшним було, що війна, бо ми живемо у війні з 2014 року, а те, що він був там. Тому що окупанти зі свіжими силами й всією технікою пішли на Маріуполь. І син був серед тих, кому прийшлося першими прийняти бій”.

Тоді довгих 27 днів без зв’язку. Захисник зовсім не виходив на зв’язок і рідні не знали, що з ним. А згодом написав, що поранений і побратими забрали його на Азовсталь.

“Своєю жертвою побудуємо нову Україну”

Ірина пригадує, що тоді була довга боротьба за їхню деблокаду з Маріуполя. Хлопці готувалися до страшного, що “вони всі там загинуть. Тому, що всі розуміли – 120 кілометрів пустоти і нікому туди не дійти. Без далекобійної зброї звільнити Маріуполь і їх з Азовсталі було дуже важко”.

З кожним днем ворог все ближче приступав до Азовсталі і вони все більше опинялись в оточенні. У захисників було обмаль їжі та медикаментів.

“Але він ніколи не казав, що йому важко. Він і мені казав, що я маю розуміти і не нити. І для мене це не було навіть образливо, бо я розумію, що він просто так хотів мене підбадьорювати – ділиться Ірина. — Казав, що ми маємо з цим змиритись. А вони своєю жертвою побудують нову Україну. Вони в це вірили. І навіть виходячи в полон, вірили, що їх поміняють дуже швидко. Але, як бачите, закінчилось тим, що вже пішов третій рік полону”.

Боротися, щоб їх випустили

Дуже жорстоко росіяни чинять, не даючи списків полонених, хто живий і де вони знаходяться, наголошує прикарпатка. І вони утримують полонених у жахливих умовах, “бо хлопці виходять і розказують, що відбувається в полоні”.

“І тим більше ми знаємо, що було в Оленівці. Як це можна було зігнати дітей у барак і спалити живцем? – веде далі мама азовця. – Але ми віримо, що він живий, бо ми мусимо вірити. Зв’язок з дитиною є тільки тоді, коли у тебе є велика віра”.

Останній зв’язок з сином був 17 травня 2022 року ще до виходу в полон. Потім декілька разів на російських ресурсах вона бачила його фотографії. А після одного з обмінів, у липні 2023 року, їй зателефонував військовий і сказав, що був разом з її сином у полоні. У розмові він наголосив, що треба боротися за полонених, щоб їх випустили, бо там дуже важкі умови.

Ірина є організаторкою мирних акцій на підтримку військовополонених під назвою “Не мовчи. Полон вбиває!”. Це щотижневі акції, які проходять у багатьох містах України.

В Івано-Франківську уже провели понад 25 таких акцій. Але на них виходить все менше людей, зазначає прикарпатка. Каже, що люди уже звикли до війни, повітряних тривог та стали байдужими.

“І це важко, бо ти виходиш на ті акції не для того, щоб зробити з когось героя чи з себе велику патріотку, – наголошує мама азовця. – Ти виходиш висловити свій біль. І все надієшся, що уряд бачить, що всі міста виходять, як нас багато, і от-от почує нас. Кожен раз малюєш плакат на акцію з вірою, що завтра-післязавтра вже буде обмін. А тут, як на зло, усе зупинилося зовсім”.

Раніше обміни були, але азовців практично не міняли, каже прикарпатка. Міркує, що ці хлопці дуже вірили, що вони можуть щось змінити, були дуже проукраїнськими. І, напевно, через це їх росіяни бояться і не відпускають.

Вона додає, що рідні хочуть, щоб їм надали списки полонених і було бачення співпраці з владою, бо Червоний хрест і ООН “мертві”. Тоді було б трохи легше і, можливо, на якийсь період і акції зупинилися б.

“Я не раз задавала собі питання: як прийду на обмін і зустріну його, то що найперше скажу? І 10 раз можу задати його і 10 раз маю іншу відповідь, – говорить Ірина. – А насправді я розумію, що нічого не скажу. Я буду сильно плакати і просто обніму свою дитину”.

Син не пам’ятає батька

Без батька росте син. Коли захисник ішов на фронт, то його дитині був рік і декілька місяців. Ірина каже, що він взагалі не пам’ятає батька. Але його мама показує світлини і розказує, що це його тато і вони чекають на нього.

“І навіть коли вона щось купить і принесе додому, малий сам каже, що це йому тато передав, – говорить прикарпатка. – Дивишся на дитинку, як вона росте. І це саме ті роки, коли починає ходити, говорити, коли найбільше тої любові треба дати дитині. А тато не бачить того”.

Вона каже, що внук уже звик – якщо вони всі збираються вдома, отже йдуть на акцію боротися за тата.

Відсіялось багато друзів

Свята стали дуже болючими для Ірини. Колись традиційно, особливо на Великдень та Різдво, до неї на святкування приїжджали усі діти та внуки.

“На цей Великдень діти приїхали до мене і я трималася допоки ми не прийшли з церкви й не почали ділити яйце, – ділиться мама азовця. – Я їла його частину і плакала. Ти спостерігаєш, як люди спокійно святкують, живуть, і слава Богу, що живуть. Але сідаєш їсти і давишся тим куском, бо ти думаєш, як він, де він і що з ним”.

За цей період у неї відсіялось багато друзів. Ірина каже, що їм вже немає про що говорити, а “мої сумні історії нікому не потрібні, бо кожен живе своїм життям”.

“Приходять до мене до хати і бачать фотографії мого сина. Вони стоять всюди, – розповідає мама азовця. – І іноді дивишся на фотографію, і дуже-дуже сконцентровано вдивляєшся в його очі. І таке враження, що він відчуває те, що ти дивишся на нього – ну і хто зі мною буде про це говорити? Та тільки рідні люди в хаті, більше ніхто”.

Ірина наголошує, що в неї немає заздрості та ненависті до тих людей, що живуть звичним життям. Але водночас не хоче бути в таких компаніях, бо розуміє, що приносить у них зовсім інше.

“І дуже не хочу тих людей, що співчувають мені й кажуть, що вони розуміють, – говорить жінка. – Не хочу цього чути. Вони не розуміють і не можуть зрозуміти. А співчуття, для чого вони? Він не загинув!”.

Молиться, щоб приснився

Ірина Іванова розповідає, що має тепер дуже багато квітів і називає це своєрідною реабілітацією. Каже, як приїде з роботи додому – розуміє, що є ціла купа кошиків, які треба підлити. Десь щось підсапати та щось доглянути. Так, у ті години, що вона би плакала, вдається себе чимось зайняти.

“А потім лягаю спати і кажу: “Боже, дай, щоб він нині знову приснився”. Я лягаю, мовлю «Отче наш» і засинаю навіть не помічаючи чи закінчила молитву, бо по-іншому не засну. А коли він сниться – не хочеш прокидатись, бо розумієш, що ти знову його не побачиш, – ділиться вона. – Просто в голові постійно згадую роки його життя, як він ріс, вчився, його весілля. І це все постійно в голові відмотую і думаю коли і що йому ще не сказала. А десь там я недобре поступила щодо нього. І от ти в тому живеш, а іншого немає нічого”.

Світлана  Тимчук