ЗАРУЧИВСЯ З ОДНІЄЮ СЕСТРОЮ, А ОДРУЖИВСЯ НА ЇЇ БЛИЗНЮЧЦІ

0
309

Анна не ступала на поріг батьківської хати кілька літ. Може б, і не наважилася приїхати, якби не смерть рідних. На похорон жінка не встигала, а от на провідну неділю таки вирішила добратися до Волині, хоч дорога з Владивостока, що в Росії, неблизька. Тільки-но побачила хатки рідного села – і ніби все пережила заново: і заручини, і розмову з батьком, і від’їзд із села серед ночі…
Анна та Вероніка були красунями. Коли Миколі повідомили, що його Оля народила дві дівчинки (а мав уже троє синів), він готовий був обцілувати весь світ. За вікном кружляла віхола, а він хмелів від щастя і, вкладаючи синів спати, казав: «Ми ніколи не ображатимемо дівчаток. І даруватимемо їм щастя, чого б це не коштувало…» Так і було. Однак батьківську радість затьмарила хвороба доньки. Анна росла щебетухою, непосидючою. А от Веронічці судилося інше: дівчинка змалку не могла добре ходити, хоч батьки й не шкодували грошей на лікування. І чим дорослішою вона ставала, тим більше комплексувала через свою ваду. Анна, спостерігаючи за сестрою, почувалася ніби винною перед нею. Адже коли бігла на танці, Вероніка з паличкою в руці проводжала її до порога: «Біжи, біжи, вже, мабуть, зачекався тебе твій Сергій…»
Сергій – коханий хлопець Анни. Вони вчилися у паралельних класах, після школи хоч і здобували вищу освіту в різних містах, але, приїжджаючи у село, обов’язково зустрічалися.
– Любов… – шепотіла Ольга Миколі.
– То, може, незабаром і весілля? – казав чоловік дружині.
Однак, чим частіше приходив Сергій у їхню хату, тим більше ніяковіла Вероніка. Адже хлопець ніколи не лишав її поза увагою: то цукерки принесе, то квіточку в мами на клумбі вирве і подарує сестрі коханої дівчини. Анна навіть жартувала: «Приревную…» А хлопець відповідав: «Тоді женюсь на Вероніці… Ви ж як дві краплини…»
Коли Анна закінчила вуз, вирішила залишитися в місті. Там знайшов роботу і Сергій. Обоє вдома повідомили, що хочуть одружитися. От тільки Микола від цієї звістки не зрадів. Він давно помітив, що Вероніка небайдужа до хлопця. Його серце краялося і від того, що вона комплексує через своє каліцтво, і від нерозділеного кохання. Чим допомогти? Як жити?
…На заручини приїхав Сергій з батьками, зібралася родина й Миколи та Ольги. Жартували, веселилися, домовилися й про весілля. Батько нареченої щедро наливав гостям горілки. А потім несподівано покликав в іншу кімнату Анну. Розмова тривала годину. Донька вийшла звідти сумна. Потім посміхнулася до Вероніки і Сергія, які про щось жваво розмовляли, й вибігла з хати. Коли гості почали збиратися додому, Микола запропонував Сергієві лишитися: «Ти ж уже наш зять…» – і по-змовницьки підморгнув. А потім потягнув на кухню…
…На ранок хлопець прокинувся в обіймах… Вероніки. Він ніяк не міг второпати: сон це чи реальність. В голові шуміло. Думки наздоганяли одна одну: де ж Анна, що я їй скажу, чому Вероніка, як таке могло статися? Микола, який увійшов до кімнати, тільки й мовив: «Нічого, женишся тепер на Вероніці… Анна втекла… І сам не знаю, куди. Мабуть, передумала заміж виходити…» Від цих слів Сергієві стало і боляче, і соромно. А Вероніка, як дві краплі схожа на сестру, відводила погляд.
…Весілля не було. Село поговорило, погуло і заспокоїлося, адже у кожного свої проблеми. Микола знав, що Сергій змириться, адже він давно помітив, що хлопець добрий, щирий. Спостерігаючи якось, як він допомагав його обділеній здоров’ям доньці взутися, у люблячого батька визрів план… Як він переконав Анну залишити село, нікому не розповідав. Дівчина поїхала до родичів у Росію.
…Поїзд мчав її в незвідані краї, вона дивилася у вікно і нічого не бачила – сльози заливали обличчя. Шкода було сестру, яку дуже любила, і не могла змиритися із втратою коханого. «Ти ще будеш щаслива. Ти гарна, здорова… Ну, подумаєш, Сергій… Ще десять таких знайдеш, а от Веронічка… Вона теж любить його. Залиш, віддай, їдь…» – і батько таки вмовив дівчину податися до дядька.
А там почалися будні, робота, нові друзі. Все помалу забувалося. Якось прийшов лист від сестри. Вона просила прощення, написала, що щаслива і вагітна… Анна ще тоді подумала: «Це дитя могло б бути моїм…» Та прогнала від себе цю думку, як набридливу муху.
Через півроку Анна і сама вийшла заміж. Хоч на її весілля ніхто з рідні не приїхав, адже добиратися через весь Союз – дорога неблизька. Тож відсвяткували створення нової сім’ї у вузькому колі.
Згодом з Волині повідомили, що у Вероніки народився син. У Анни через рік – донька. Дві сестри зрідка надсилали одна одній скупі листи. Анна ніяк не наважувалася поїхати додому. Насамперед, її лякало, що вона скаже Сергієві. Тішило тільки одне: що вона подарувала щастя сестрі.
…Сергій ніби змирився зі своєю долею, тим більше, що Вероніка була турботливою, ніжною, але забути Анну він не міг. Як і зрозуміти її. Сердився, не раз прокручував, як у кіно, їхню зустріч, однак і себе, і її не міг простити за ту ніч. Часто від таких думок «рятувався» горілкою. Топив біль у чарці – і ніби ставало легше. Та коли хміль проходив, на ранок боліла не тільки голова, а й серце, і душа. Він радів, тільки коли бачив сина Артемка. Той вдався у Вероніку – гарненький. А верткий, як… Анна. Сергій міцно притискав сина до себе і йому здавалося, що він обіймає Анну.
…Оковита довела Сергія до тяжкої хвороби. Він проходив лікування і знову… пив. Вмовляння дружини і тестя не допомагали. Чоловік з докором дивився на Миколу і той відводив погляд, адже знав, що до зятевого теперішнього стану доклав зусиль і сам. Та найбільше страждала через чоловікову хворобу Вероніка. Вона плакала, молилася і готова була життя віддати, аби тільки він одужав. Згорав Сергій, марніла і його любляча дружина. Якось, коли вона подала йому пити (чоловік вже не міг піднятися з ліжка), він сказав: «Чого ж ти так переживаєш? Дивись, який син у нас гарний…» «Без тебе мені не буде життя…» – і тільки тепер Сергій зрозумів, як сильно вона його любить.
…Вероніку, яка, здавалося, ще більше накульгує, вели із цвинтаря додому рідні. Вона не могла змиритися зі смертю чоловіка, тож безперервно плакала. «Помутиться розум…» – перешіптувались сільські жіночки. «Себе вгробить, бо й так здоров’я не має…» – додавали інші. І як у воду дивилися. Через рік Микола та Ольга похоронили і доньку, залишившись з чотирирічним онуком.
…Коли Анна ступила на поріг батьківської хати, щебетливе хлоп’я вибігло назустріч, подивилося на жінку і голосно закричало: «Бабусю, мама прийшла…»
На провідну неділю Анна стояла біля могил сестри і колишнього коханого. В обох подумки просила прощення. І їм усе простила. А батько, коли збиралася їхати у Владивосток, сказав: «Нехай Артемко буде тобі за сина. Він же тебе мамою називає… Не позбавляй його цього щастя…» І тепер у Анни і донька, і син…
Тетяна ХУТІРСЬКА