Про фотовиставку в Галереї Villars Palace (Швейцарія)
Хочеться поділитися нині із шановним читацтвом роботами мого старого друга, однодумця, товариша і просто чудової людини – фотомитця Євгена Ковтонюка. Доля могла звести нас ще у далекі 70-і роки минулого сторіччя, студентський етап нашого студентського життя в Одесі, де я «протирав» штани в Інституті зв’язку, а Євген учився заробляти на “хліб наш щоденний” … хлібом – він був спудеєм зернового факультету Інституту харчової промисловості; а наші гуртожитки стояли поруч, недалеко від моря, в Аркадії. Та особисте знайомство відбулося пізніше, у Києві, в стінах Держкомітету по зерну та зернопродуктах, де Євген доріс до заступника міністра. А поєднала нас міжнародна мова есперанто – ще в 1989 р. ми з однодумцями створили незалежну (від Москви) Українську асоціацію есперантистів, Євген був її першим президентом (а я – другим), завдяки цій мові він відвідав понад сотню країн світу і завжди мав при собі фотокамеру.
Вже після виходу у “відставку” захоплення фотографію переросло в серйозну працю. Творчий шлях Євгена Ковтонюка пов’язаний із багаторічним діалогом між людьми, культурами, мовами й країнами. Його роботи демонструвалися в Україні та за кордоном – у Києві, двічі в Нью-Йорку, Марселі, Баку, Лондоні, Палаці Націй у Женеві; вони увійшли до музейних, бібліотечних і приватних зібрань. Проте міжнародна географія не розчиняє національної приналежності митця. Саме як український художник і гуманіст він входить у європейський культурний простір із власною оптикою – уважною до землі, людської гідності, пам’яті та відповідальності.
В грудні минулого року Є. Ковтонюк інсталював (і подарував) деякі свої виставкові роботи в Національному військовому госпіталі та Свято-Михайлівській лікарні: роботи на спеціальному фотоматеріалі розміром від 80х120 см до 120х1800 см. Згодом він ділитиметься враженнями: “Я бачив, як світились очі наших поранених захисників та перевантаженого персоналу коли вони піднімали голови від своїх проблем на вже не голі стіни з великими світлими фотороботами. Я зрозумів що це теж своєрідна терапія”. І тоді виникла ідея започаткувати проєкт “Зцілення мистецтвом”. Отримавши гарячу підтримку від моїх колег фотографів, художників та музикантів він вирішив продовжити роботу вже масштабно при сприянні Міністерства охорони здоров’я та залучення потенційних спонсорів, меценатів, деяких фондів та просто громадян, кому не байдужі психологічне здоров’я наших воїнів і не тільки.
А недавно персональна фотовиставка Євгена “Між звуком і тишею” відкрилася на швейцарському курорті Віллар, серед гір, музики, молодих талантів і тієї тиші, яка часом говорить глибше за слова.
Спочатку виставка була пов’язана з атмосферою Всесвітнього форуму найкращих музикантів. Запрошення на проведення виставки передбачало, що вона супроводжуватиме музику. Але вийшло інакше: фотороботи продовжили свою паузу – той момент, коли звук уже зник, але його відлуння все ще залишається в людині.
Виставка складається з чотирнадцяти робіт, створених у різних куточках світу: в Україні, Болівії, Гренландії, Ісландії, Аргентині, Південній Африці, Нікарагуа, Танзанії, Алясці та на Кіпрі. Але ця виставка, за словами фотографа, “не стільки про географію, скільки про внутрішню подорож людини. На цих фотографіях є дороги, пустелі, льодовики, вода, птахи, самотні постаті та сліди людської присутності. Є очікування, від’їзд, тиша, пам’ять, крихкість і надія. Ці стани не належать лише одній країні чи одній культурі”. Вони зрозумілі кожній людині, якщо вона зупиниться та придивиться уважніше.
Автору близька ідея, що фотографія не завжди має пояснювати. Іноді вона повинна залишати місце для тиші. Для власної пам’яті. Для питання, на яке кожен відповідає сам.
Цією виставкою фотограф не хотів показати лише “прекрасні місця світу”, для нього було важливіше показати моменти, в яких зовнішній ландшафт раптово стає внутрішнім. Велосипед у білій неосяжності солоної пустелі. Самотня постать у віддаленому українському пейзажі. Два фламінго, що стоять один навпроти одного, ніби мовчки розмовляють. Льодовики Аляски, які несуть у собі пам’ять, набагато давнішу за людське життя.
Фотографія за своєю природою також є мистецтвом тиші. Вона вилучає одну мить із безперервного потоку часу, зупиняє рух і залишає його видимий слід. У фотографічному кадрі море більше не шумить, птах не змахує крилом, людина не продовжує свій крок, вітер не рухає хмари. Проте глядач внутрішньо відновлює всі ці звуки й рухи. Фотографія стає зупиненим звуком, візуальною паузою між тим, що вже відбулося, і тим, що продовжується поза межами кадру. Вона мовчить, але її мовчання пробуджує уяву. Чим стриманішим є образ, тим більше простору він залишає для внутрішнього слуху.
“Між звуком і тишею” – це спроба поділитися такою тишею. Не порожньою, а живою. Тією, в якій народжуються увага, співчуття та надія.
Віктор Паюк,
перекладач, Чикаго
Довідка «УС»:
Євген Ковтонюк – український фотограф, мандрівник і гуманіст, родом із села Юрківці Вінницької області. Виставка «Між звуком і тишею» представлена в галереї Вілларського палацу у Швейцарії та об’єднує фотографії, створені в різних куточках світу, в одну історію про тишу, пам’ять, шлях і внутрішній простір людини. Виставка відкрита до 30 вересня 2026 року.
