Він пройшов крізь російські катівні, витримав роки несправедливого ув’язнення, повернувся на рідну землю й знову став на її захист. Микола Карпюк міг обрати спокійне життя після всього пережитого. Але обрав шлях воїна. 19 вересня 2026 року його земний шлях обірвався на фронті. Йому було 62 роки.
25 вересня у самому серці Києва, під золотими банями Свято-Михайлівського Золотоверхого собору, лунала молитва за упокій душі українського воїна Миколи Карпюка. Люди прийшли провести в останню земну дорогу людину, для якої Україна була не просто Батьківщиною, а справою всього життя.
Рідні, друзі, побратими, однодумці схилили голови у скорботі. Кожен зберігав у серці власні спогади про Миколу — його силу духу, відданість переконанням, готовність бути поруч у найважчі хвилини. У цей день усіх єднали біль втрати, вдячність і молитва.
Чин похорону звершив Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній у співслужінні військових капеланів Православної Церкви України.
Це було прощання не лише з воїном, який загинув, захищаючи рідну землю. Це було прощання з людиною, чия доля стала частиною новітньої історії української боротьби за свободу.
Від рідної Рівненщини — до боротьби за незалежність
Микола Карпюк народився 21 травня 1964 року в селі Великий Житин на Рівненщині. Саме звідти розпочався його життєвий шлях, сповнений випробувань, боротьби та вірності Україні.
Він належав до покоління українців, які ще на зорі відновлення незалежності держави активно долучилися до громадського й політичного життя. Був одним зі співзасновників Української національної асамблеї — Української народної самооборони (УНА-УНСО), брав участь у Придністровському та грузино-абхазькому конфліктах.
Згодом Микола Карпюк став учасником знакових подій української історії: акції «Україна без Кучми», Помаранчевої революції та Революції гідності.
У різні роки змінювалися обставини, поставали нові виклики, але незмінною залишалася його активна участь у боротьбі за українську державність.
У 2005 році Миколу Карпюка нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
П'ять років неволі, які не зламали його духу
Одним із найтяжчих випробувань у житті Миколи Карпюка стало російське ув'язнення.
У березні 2014 року його затримали російські силовики. Згодом висунули звинувачення в участі у бойових діях під час першої чеченської війни та інших злочинах. У травні 2016 року Верховний суд Чечні засудив українця до 22 років і шести місяців позбавлення волі.
Микола Карпюк та його захисники категорично заперечували ці звинувачення. Правозахисна організація «Меморіал» визнала його та Станіслава Клиха політичними в'язнями, а Amnesty International охарактеризувала судовий процес як «пародію на правосуддя».
За ґратами Карпюк пережив надзвичайно тяжкі випробування. Він розповідав про тортури, яких зазнав у російському ув'язненні.
П'ять років далеко від рідного дому. П'ять років без свободи, без можливості обійняти близьких, без певності, коли вдасться повернутися на Батьківщину.
Та російська в'язниця не змусила його зректися власних переконань.
7 вересня 2019 року настав день, на який так довго чекали його рідні та вся Україна. Під час обміну утримуваними особами між Україною та Росією Микола Карпюк повернувся додому. Разом із ним свободу здобули ще 34 українці.
Повернення після років неволі могло стати початком тихого, мирного життя. Після пережитого він мав усі підстави берегти себе, бути поруч із родиною, надолужувати час, відібраний російською в'язницею.
Але Микола Карпюк продовжив громадську та політичну діяльність. А коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення, знову став до лав захисників України.
Він знову обрав фронт
Є особлива сила в людях, які після найтяжчих випробувань знаходять у собі мужність продовжувати шлях.
Микола Карпюк добре знав, що означає протистояти російській агресії. Знав ціну свободи, бо сам був її позбавлений. Знав, якими страшними можуть бути наслідки полону, бо пережив їх особисто.
І все ж повернувся на фронт.
У повідомленнях, присвячених його пам'яті, знайомі написали слова, які особливо глибоко передають його життєвий вибір:
«Навіть тоді, коли мав повне право сказати: "Я вже зробив достатньо", – він знову був там, де вважав за потрібне бути. На фронті».
У цих словах — і біль, і вдячність, і розуміння тієї великої ціни, яку платять люди, що присвячують життя захисту своєї країни.
19 вересня 2026 року Микола Карпюк загинув у бою. Наступного дня звістка про його загибель з'явилася в соціальних мережах.
Україна втратила ще одного свого захисника. Рідні втратили дорогу людину. Побратими — товариша, з яким їх єднали спільна боротьба та випробування.
«Все його життя було боєм за Україну»
Під час прощання у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі Митрополит Епіфаній звернувся до присутніх зі словом, сповненим вдячності, скорботи та християнської надії.
Предстоятель ПЦУ наголосив, що Микола Карпюк від юних років присвятив себе боротьбі за незалежність, волю та гідність українського народу.
Особливо зворушливо прозвучали слова про його повернення з російського полону та рішення знову захищати Україну зі зброєю в руках.
«Все його життя було боєм за Україну, за її волю, за суверенну і соборну державність».
Митрополит Епіфаній також згадав внесок Миколи Карпюка в утвердження духовної незалежності України. За словами Предстоятеля, він разом з однодумцями віддавна підтримував ідею автокефалії Української Церкви та право українських православних громад бути незалежними від московського церковного впливу.
Від імені Православної Церкви України Митрополит висловив вдячність полеглому воїну за цю працю.
Та особливого значення під час похорону набули слова про людську незламність і віру в життя вічне:
«Ворог намагався забрати його свободу, зламати його – але не зміг».
У цій короткій фразі вмістилася ціла доля. Роки ув'язнення, страждання, повернення додому, нова боротьба й останній бій.
Митрополит Епіфаній закликав молитися за упокій душі загиблого захисника, просити Господа прийняти його в Небесне Царство, а також дарувати сили родині та близьким пережити непоправну втрату.
У соборі лунали молитви і за всіх українських воїнів, які сьогодні продовжують захищати Батьківщину.
Пам'ять, сильніша за смерть
Коли відходить у вічність людина, яка присвятила своє життя Україні, залишаються не лише дати, події та сторінки біографії.
Залишається пам'ять про її вчинки. Про зроблений вибір. Про випробування, крізь які вона пройшла. Про переконання, яким залишалася вірною.
Микола Карпюк прожив 62 роки. У його долі були боротьба за українську незалежність, громадські протести й революції, російський полон, довгоочікуване повернення додому та фронт.
Його життя нагадує нам, що за великими словами «свобода», «незалежність», «гідність» завжди стоять конкретні люди. Люди зі своїми родинами, сподіваннями, болем і мріями. Люди, які прагнуть бачити свою країну вільною.
Він повернувся з російської неволі, але не повернувся з останнього бою.
І тепер його ім'я залишиться серед імен тих, кого Україна згадуватиме з вдячністю та скорботою.
25 вересня у Михайлівському Золотоверхому соборі за нього молилися рідні, близькі, друзі, побратими й духовенство. У молитвах звучало прохання про вічний спочинок його душі, а в серцях присутніх жила пам'ять про людину, яка пройшла важкий шлях і до останнього залишалася вірною Україні.
Нехай Господь прийме душу воїна Миколи в оселях праведних, дарує йому вічний спочинок, а його рідним і близьким — розраду та сили пережити втрату.
Вічна пам'ять і вічна слава Миколі Карпюку.
Станіслав ГАЛИЦЬКИЙ,
«Українське Слово»
Фото: пресслужба Православної Церкви України