КОЛИ РІДНІ ГІРШІ ЗА ЧУЖИХ…

0
223

koly_ridni_ghirshi_270Якось, очікуючи в відділенні зв’язку пошту, звернула увагу, як до віконечка підійшов, ледве пересуваючи неслухняні ноги, згорблений у старій поношеній одежинці ветеран уже з розгорнутим паспортом. Очевидно, по пенсію. Гроші він не став перераховувати і так само, шаркаючи стертими підборами, хитаючись, пішов геть. Я йшла слідом за ним, побоюючись, щоб не впав із крутих сходів.

Оскільки паспорт із грішми він тримав у руках, припустила, що він живе в сусідньому дворі, тому не боїться, що його пограбують. Але я помилилася. Біля сходів стояла огрядна молода дама з рум’яними щоками в модному одязі. Побачивши старця, підійшла до нього і грубо висмикнула з його рук усе, поклала до сумки і пішла. Ветеран стояв, немов статуя, хотів щось сказати, але вона крізь зуби процідила: «Йди додому». Він повернувся і пошкандибав.

Спостерігаючи за цією картиною, не могла прийти до тями. Подивилася в його потьмянілі від старості очі. По його щоках котилися сльози.

— Хто вона? — запитую.

— Донька, — відповів він. — Я хотів тільки попросити трохи грошей і піти в перукарню, — винувато видавив, не сказавши більше жодного слова.

Іноді ветеранів не держава кривдить, а близькі, забираючи у них все до нитки, у такий спосіб принижуючи, перетворюючи на жебраків. Упевнена, що деякі з заслужених людей не можуть прийти на якісь заходи лише тому, що втратили людську подобу завдяки своїм родичам. Доношуючи ганчір’я 30-річної давнини, соромлячиcь свого становища.

Л. ОПРОНЕНКО,
Одеса