Коли ми з чоловіком одружились, то намагалися бути між собою відвертими в усьому. Міркували так: чим більше будемо знати про минуле одне одного, тим менше помилок зробимо, вибудовуючи сімейні стосунки. Тоді я навіть гадки не мала, яку потужну зброю вкладаю в руки людині, котра мешкає зі мною під одним дахом. Недарма кажуть: «Язик мій — ворог мій!»
Прожили разом чотири роки. Не було й дня, коли б я не чула на свою адресу докорів і відвертих глузувань, що стосувалися мого життя, моїх думок і переживань до шлюбу, про що я так щиро звірилася чоловікові, сподіваючись на його розуміння. Потік образливих слів був настільки бурхливим та брудним, що протистояти йому я так і не навчилась. Терпляче чекала перемін на краще, але чоловік уперто й наполегливо знищував мою упевненість у собі. Предметом його зневаги та насмішок були мої захоплення, робота, друзі. А, як мовиться, крапля по краплі навіть камінь точить. Стала я піддавати сумнівам свої навички, вчинки і здібності. А чоловік знай своє: «Я ніхто, але й ти ніхто!» Така чоловікова поведінка опускала мене в безодню депресії. Я почала перетворюватися на істоту, яка мовчки страждала, обслуговувала його, мов наймичка, без права власного голосу. Ми не спілкувалися тижнями. Він почувався переможцем.
Інколи я збиралася на силі і йшла від чоловіка — гадала назавжди. Та він приходив і настійливо випрошував пробачення. У такі хвилини я ніколи не бачила його очей — він завжди опускав їх. Я дивилася на його згорблену нещасну постать і… знову жаліла свого мучителя. Але, передусім, звісно, хотіла зберегти дитині батька. Проте не минало й кількох днів, як знову починав безжально принижувати мене в присутності сина, піддавати ще жорстокішим нападкам.
Ні, фізично мене не зачіпав — добре розумів, що язиком «убивати» набагато простіше й безпечніше. Син слухав то його, то мене. Малюкові на той час було три роки. І в якийсь момент мене ніби блискавкою вдарило: через декілька років він може стати на бік свого батька! Усвідомивши це, я з сином остаточно пішла від чоловіка. Спершу він сміявся і глузував, потім дивувався, що не йду каятись. Та врешті до «переможця» таки дійшло, що він залишився один…
На мій великий подив, із розповідей сусідів почула, як він шкодує за мною, яка гарна дружина я була, як сумлінно дбала про нього…
Чому ж він не визнавав цього, коли ми жили разом? Чоловіки! Хіба вам так важко цінувати те, що маєте? Навіщо проливати крокодилячі сльози після того, як між людьми, котрі колись створили сім’ю, всі мости вже спалено?
Сина я виростила розумним, роботящим, цілеспрямованим. Він поважає та цінує і мене, і свою бабусю, і дівчину, з якою зустрічається. Гадаю, батькових помилок мій син не повторить.
Цей досвід для мене гіркий, але водночас і дуже важливий. Відкриватися людині можна лише тоді, коли ти повністю у ній упевнена. А ще в житті кожного з нас є моменти і події, про які нікому і за жодних обставин не можна розповідати. Тримаймо їх у серці. Врешті, має ж бути у кожного щось сокровенне?
Галина БУРАВСЬКА,
Житомирська область
