БУКЕТ КВІТІВ І СЛОВА ПРОЩЕННЯ – ЧЕРЕЗ 40 ЛІТ

0
251

buket_kvitiv_270Оксана Іванівна любить осінь, бо з цією порою пов’язано багато спогадів. Сідає на лавочку, задумується, і очі загоряються радістю, коли вона знову думками повертається у минуле. Сорок років тому була щасливою і коханою…

Оксанчині батьки були роботящими, завжди догоджали дочці – красуні і розумниці, не могли натішитися своїм янголятком, як часто її називали. З кожним роком на юну Оксану все частіше задивлялися чоловіки. Але вона не гордилася з цього, а трималася стримано, спокійно. Після закінчення школи з відзнакою Оксана вступила до університету. І студентське життя закрутило у своєму вирі.

Саме тут вона зустріла кохання. Саша нічим особливим серед хлопців не виділявся, але чомусь Оксану тягнуло до нього. Якось вона, поспішаючи на пари, потрапила під колеса автомобіля. Відбулася кількома синцями і струсом мозку. Яким було її здивування, коли в дверях лікарняної палати постав Саша з великим букетом квітів. Після декількох фраз хлопець, переминаючись з ноги на ногу, якось несміливо сказав:

– Ти знаєш… Оксано… я люблю тебе… 

Рік щастя для Оксани минув швидко, бо вони майже не розлучалися: разом були на парах, в їдальні, в гуртожитку. Але одного вечора Саша прийшов якийсь засмучений.

– Розумієш, мій батько при смерті. Ми з ним ніколи особливо не ладили, він був директором заводу і постійно в роз’їздах. А тепер мама просить більше часу проводити з ним. І якщо він помре, ми не зможемо скоро одружитися. Чи будеш мене чекати?

– Хоч усе життя, – усміхнулася Оксана. – Я завжди буду тільки твоя.

І на знак цього провела з коханим першу ніч…

Згодом Саша перевівся на заочну форму навчання. Але вони й далі часто бачилися. І коли він приїжджав до неї, здавалося, ніщо не могло зруйнувати їхнього кохання. Квіти, прогулянки осіннім парком, вечори у ресторані – все здавалося казкою для бідної дівчини із села. Та з часом Оксана відчула тривогу і стала розуміти, що коханий віддаляється.

Одного вечора Саша мав приїхати до неї, але його все не було. Цілу ніч Оксана хвилювалася і вранці зателефонувала до нього додому. Їй відповів заспаний… дівочий голос.

– А-а можна Сашу, – заїкаючись промовила Оксана.

– Саша, милий, це тебе.

Більше слів Оксані не треба було. Вона все зрозуміла, сльози душили від образи: як він міг? Обманув, наплював у душу, розтоптав її серце… Та за годину Саша вже був у неї. Дивилась на нього пильно, намагалась запам’ятати кожну рисочку обличчя, добре розуміючи, що й так ніколи не забуде. Ніби в тумані чула його гіркі слова.

– Вибач, – казав Саша. – Я поступився близьким… Мати казала, що проста дівчина мені не пара, тому знайшла «підходящу» наречену. А ти красива, розумна, у тебе ще все попереду… Я любив тебе і буду любити. Прости і прощай…

Перші дні Оксана ходила сама не своя, але коли зрозуміла, що вагітна, її радості не було меж. Батьки не дорікали їй, а підтримали. І Оксана вирішила, що ніколи не скаже Саші про дитину.

Невпинно летіли роки. Син Сашко змужнів, одружився і подарував їй онуків. Оксана ніжно любила не тільки його, а й дочку, яку народила у невдалому шлюбі. Коли чоловік покинув її, то сказав:

– Якби ти мене любила, я б ніколи не пив. Між нами завжди хтось був, я відчував, що ти не можеш його забути. Та чи згадує він тебе, хоч інколи?

Оксані Іванівні виповнилося 58 років. Діти з онуками поздоровили її, понавозили подарунків, солодощів. Все ніби добре, діти заможні, живуть щасливо. І їй би радіти. Та не вистачає чогось – в душі якась порожнеча. Хоч і минуло сорок років, як востаннє бачила Сашу, та не змогла його забути…

З роздумів жінку пробудив гуркіт двигуна і стукіт дверцят автомобіля. До неї наближався високий сивочолий чоловік у дорогому костюмі, до блиску начищених туфлях. Оксана Іванівна затаїлась, боялась ворухнутися, щоб не прогнати цей сон. Але це був не сон. Перед нею стояв її Саша і усміхався. Він несміливо простягнув їй 58 червоних троянд.

– З днем народження…

А потім були ніжні обійми, гіркі сльози, зізнання у коханні…

– Життя з Мар’яною не склалося, – розповідав Саша, – бо не любив її. Так більше не одружився. І дітей не маю.

– Маєш, – Оксана Іванівна не стрималась. – У тебе є син Сашко і внуки.

– Давай зараз же поїдемо до них… – здавленим голосом запропонував Саша.

Надія ПОПЕРЕЧНА,
с. Порохова, Бучацький район,
Тернопільська область