ЩАСТЮ ТРЕБА ЙТИ НАЗУСТРІЧ

0
425

Сонячного літнього дня приїхала я в село, що розкинулося в долині річки Інгул. Знайомі порадили, в кого можна зупинитися на кілька днів, щоб відпочити від робочих буднів. Біля воріт Кузьміних мене зустріли калина і господиня, дивовижно схожа на неї: в зеленій сукні, з рум’янцями на щоках. Вона відчинила переді мною двері веранди, і я завмерла в захваті: всюди цвіла герань — білим, червоним, рожевим…
Віра Петрівна стала клопотатися на кухні — їй хотілося пригостити мене свіжими пиріжками з яблуками й особливим чаєм, який вона заварює, додаючи лікувальні трави.
Аж тут рипнули двері, і господиня з радісним вигуком «Гриша!» кинулася в коридор. Я була трохи здивована: наче мої нові знайомі давно не молодята, щоб так бурхливо стрічати одне одного…
— Вірочко, — тим часом мовив чоловік у легкій куртці, заходячи до кімнати, — я тобі лугових квітів приніс. Побачивши мене, поздоровкався, ніяково всміхнувся. Він був звичайний, цей Гриша. У волоссі сріблилася сивина, біля очей і губ — зморшки, руки в мозолях.
Після обіду, вибачившись, Григорій пішов у гараж, Віра мила посуд, а мені простягла кілька альбомів:
— Ось подивіться, якими ми були…
Зізнаюся: люблю передивлятися сімейні світлини. Вони і без слів розкажуть дуже багато. Ось ця дівчинка з кісками — Віра Петрівна. Роки змінили її обличчя, але очі та усмішка — такі ж, як і кількадесят років тому. А тут, на пожовклій вирізці з газети, — бравий молодий солдат із відзнаками.
— Це Григорій? — питаю у господині.
Віра Петрівна підійшла ближче:
— Так. Гарний, правда? Знаєте, з цієї фотографії все у нас і почалося. Розповісти, так не повірите!
…Народилась і зростала Віра у цьому мальовничому селі. Десь класі в третьому почала вести щоденник, якому довіряла свої найпотаємніші думки. Чим старшою ставала, тим більше з’являлося записів про те, що мріє зустріти сильного сміливого юнака. А коли подивилася кінофільм «Тихий Дон», то навіть ім’я дала своєму уявному «принцу» — Григорій, на честь красеня козака.
Закінчила школу без жодної трійки.
— Тепер треба професію здобути, — обняла її мати, — а там і жениха знайдемо. Он Олексій як на тебе дивиться…
Та дівчина все чекала свого героя. Щоправда, роки минали, а його все не було.
— Ох, залишишся старою дівкою, — бідкалася мати, — будеш вік самотою коротати…
Після закінчення медучилища Віра стала працювати в районній лікарні. Подруги влаштовували особисте життя — то одна на весілля запросить, то інша. А Віра все сама. Дівчина вона була гарна, хлопці до неї залицялись, але ж не такі, як її намріяний Григорій…
На її двадцятиріччя дві подружки прийшли з чоловіками і дітками, і вперше їй стало сумно. Може, й правда, нічого дива чекати. Не кожному дано зустріти велике кохання.
— А вранці після того дня народження, — згадує Віра Петрівна, — я заходжу в палату, а на мене дивляться сині очі. Це новий пацієнт, після операції з реанімації перевели. Ставила йому крапельницю, розгомонілись, а невдовзі розпочався у нас з Василем роман.
Стосунки були спокійні, без гарячих пристрастей. Вася кілька разів заговорював про одруження, але вона просила не поспішати, мовляв, треба краще пізнати одне одного.
Минуло два роки, і Василь дедалі більше наполягав на створенні сім’ї. Врешті Віра погодилася. Батьки стали готуватися до весілля, Віра замовила собі білу сукню.
— Ти чого така сумна? — запитала кравчиня, котра шила їй весільне вбрання.
У відповідь дівчина невизначено стенула плечима — її весь час не полишало відчуття недоречності того, що відбувається.
За кілька днів до весілля Віра дістала з поштової скриньки газету. І з першої сторінки глянули на неї ясні очі молодого прапорщика. Прочитала замітку, в якій розповідалося, що він урятував двох чоловіків, які провалилися під лід і мало не загинули. Відклала газету. А потім чомусь ще раз захотіла побачити обличчя юнака й знову взяла її. Не розуміючи, що робить, записала адресу редакції і на другий день поїхала туди.
Жінка з короткою зачіскою із відділу листів довго не могла зрозуміти, що потрібно Вірі. Зрештою вони знайшли журналіста, який написав ту замітку.
— Мені потрібна адреса вашого героя, — попросила Віра і простягла газету.
Їй треба було думати про весілля, а вона не розлучалася з газетою, ніби то була перепустка у нове щасливе життя.
— Вибач, Васю, — сказала вона нареченому, повернувшись додому, — я не зможу стати твоєю дружиною…
— Чому? — вражено запитав він.
— Хочу кохати і не хочу занапастити твоє життя… — відповіла.
Батько Віру сварив, мати плакала. А вона звільнилася з лікарні, зібрала речі і поїхала за адресою, що дали у редакції, — в місто Вознесенськ. Не знала, чи знайде Григорія, чи складуться у них стосунки, — просто відчувала, що щастю треба йти назустріч.
Знайшла Віра помешкання у тьоті Зіни, котра на довгі роки стала для неї найближчою людиною, влаштувалася працювати в медпункті фельдшером. Тільки через три місяці вона вперше побачила Григорія.
— Уявляєте, — усмішка дуже личить Вірі Петрівні, — йду якось із роботи, і раптом назустріч — високий військовий, а з ним дівчина. Я відразу його впізнала.
Прийшла додому, розплакалась. Але, мабуть, доля прихильна до наполегливих людей. Запросила її колега до себе на день народження. Вручає Віра господині подарунок і бачить, що біля вікна стоїть її герой. Це вже був дарунок їй. Григорій виявився… двоюрідним братом Каті, до якої вона прийшла. Увесь вечір ловив він на собі хвилюючі погляди дівчини. І серце його не могло не відгукнутися.
Григорій пішов її проводжати, і вони проговорили так довго, що Віра повернулась додому на світанку. Щаслива як ніколи! Не минуло й року, як Григорій освідчився їй і попросив стати його дружиною.
Весілля було скромне. Через півтора року в них народився син Артем. Після смерті Віриних батьків вони перебралися в її рідний дім. Полетіли роки у праці й турботах.
Нині Григорій працює в автомайстерні, Віра завідує фельдшерським пунктом. Влітку ще нічого, а взимку їй доводиться пішки добиратися ще у два сусідніх села, де багато людей похилого віку.
«Ось недавно велосипед мені виділили», — радіє Віра Петрівна. Також її тішить те, що в селі стало більше діток народжуватися.
А поруч неї, через усі будні і свята, йде любов, яка народилася з великої Віриної мрії й котра зігріває їх із чоловіком і дає відчуття повноти життя.
Коли прощалися, Віра Петрівна простягла мені вазончик із яскраво-червоною геранню:
— Візьміть, ця рослина добре впливає на людину, в спальні поставте. На добру згадку про нас…
У невеличкому автобусі я була єдиною пасажиркою. Незабаром долина й село лишилися позаду, дорога піднімалася все вище й вище.
Мов зачарована, дивилась я на сонце, що заходило за обрій, на квіточку в мене на колінах і думала: «Скільки людей на світі — стільки й доль, стільки й історій кохання, які жодного разу не повторюються. Ця гарна мила жінка заслужила щастя, за яке боролась і яке береже довгі роки».
Любов МАТВІЄНКО