ВРЯТУВАЛА ЧОЛОВІКА, А ВІН ПІШОВ ДО ІНШОЇ

0
300

Тамара не знала, як поводитись їй тут, на весіллі хлопця, якого так кохає: плакати чи радіти? А плакати, сльози лити чого? Любиш його, то побажай йому щастя і любові на довгі роки. І радіти нічому, бо хлопцю, з яким дружила більше року, кричать “гірко” і він цілується не з нею. Хотілося втекти далеко, не чути музики, не бачити його і її. Та щось не пускало. Сиділа сумна, раз по раз дивилась на молодих. Щось не вірилось, що Роман любить ту, з якою за весільним столом.
Та схоже, Роман був закоханий, або вдавав такого. Ніжно обнімав наречену і цілував навіть тоді, коли гості були зайняті стравами-напоями. Товаришка Люба підштовхнула Тамару:
— І чого ти киснеш? Досить! Усе, що робиться, то на краще. Згадай, скільки разів він сварився з тобою, то ти танцювала з іншим, то балакала з ким. Зустрінеш ще кращого, а хтозна, може, ще й Роман вернеться, бо така його скороспіла любов навряд чи надовго. Не зможе він забути тебе, ви ж були так закохані. Не вірю, що з нею буде щасливий. Та, зрештою, хай щастить йому, — підливаючи вина, Люба втішала подругу.
Тамара, трішки підбадьорившись вином та словами Люби, повеселішала. Усі її подружки, хлопці, та що там казати, все село знало про їх любов з Романом. Навіть і гадки ніхто не мав, що вони не одружаться. А причиною розриву став нещасний випадок на їх очах…
Через їхнє село проходила міжнародна траса, якою день і ніч снували машини. Прогулюючись якось ввечері, закохані побачили, як одна з машин з’їхала в рівчак і перекинулась. Що сталося, чи водій заснув, чи з машиною щось не те — все це у цю хвилину не мало значення. Підбігши до машини, витягли закривавленого водія. Викликали “швидку” і міліцію. Молодий чоловік, стікаючи кров’ю, з сумом дивився на понівечений легковик. Але пізніше в лікарні, коли прийшов до тями і уявив, що могло б статися з ним, подякував Богу, що залишився живим. Він ніби крізь сон пам’ятав дівчину з довгим русявим волоссям, яка допомогла йому вибратись із залізних лещат. Коли одужав, почав шукати її, щоб подякувати.
А ось і будинок його рятівниці. Дівчина дуже здивувалась, коли біля своїх воріт побачила молодого чоловіка з букетом квітів. Подумала, що хтось переплутав адресу, бо одразу не впізнала того, кого рятувала.
— Я щиро вдячний вам за допомогу, — промовив той, простягаючи квіти і велику м’яку іграшку. — Мене звати Слава.
Тамара не раз просила Романа провідати чоловіка з аварії, але той відмовлявся.
— Чого підемо, допомогли й годі. Нічого йому заглядатися на тебе. Або ще закохаєшся в нього чи він у тебе, — відказував сердито хлопець.
А тут він сам прийшов. Тамара, подякувавши за подарунки, запросила в хату на чай. Розмовляли, дещо Слава розказував про себе. Щасливий, що залишився живим, бо вдома, на Волині, у нього молода дружина. Їх розмову перервав прихід Романа. Він сердито подивився на Тамару і на подарунки. Слава зрозумів, що це його ще один рятівник. Він простягнув руку вдячності Роману. Чемно подякувавши за допомогу і гостинність, пішов. І тут почалося…
— От чому ти так просилася в лікарню до нього. Ти вже тоді, при аварії, кинула на нього оком!… Може, і в лікарню до нього ходила? А квіти, а цей звір, що всівся на дивані, — показував на великого ведмедя, — тобі дуже дорогі. Викинь усе це. Якщо не зробиш цього, можеш йти до нього, я тебе залишаю, — ревність розпирала душу, вилітаючи з вуст гарячим полум’ям.
— Ні. Ці квіти і цей, як ти кажеш звірок, ні в чому не винні. Як ти не можеш зрозуміти, що це подяка за добру справу. І взагалі, я втомилась через твою ревність, втомилась тобі пояснювати, що я не винна. І в лікарню до нього не ходила. Навіщо ти так зі мною? Ще я не твоя, а вже не маю права з кимось побалакати, посміятись, потанцювати. А що буде, коли одружимось? Битимеш? — крізь сльози виливала душу Тамара.
Роман пішов, не промовивши ні слова.
Минали дні, тижні, а він не приходив. Люба якось побачила його з молодою дівчиною, котра приїхала до тітки в гості. Невдовзі вони і заручились. Звістка про одруження Романа шокувала Тамару. “Не було в нього, напевно, кохання до мене, коли так скоро знайшов іншу”, — з сумом думала.
Запросив на весілля, жили ж-бо на одній вулиці. Не хотілося йти, але Люба вмовляла:
— Не підеш, будуть казати, що сердита на нього. А так — йди, веселись, заховай свою любов далеко, щоб не видно було. А взагалі, ти за ким побиваєшся? За людиною, яка без причини тебе зрадила? Подумай!
Роман, одружившись, переїхав у столицю. Та через декілька років повернувся. Тамара згадала слова своєї товаришки, яка на його весіллі обмовилась про це. Звичайно, вона зраділа цій новині, але чомусь побоювалась, а чи прийде до неї, мабуть, забув.
Він довго (чи не місяць) не шукав зустрічі з Тамарою, а вона теж, побачивши його на дорозі, завертала в двір. Та врешті вони зустрілися. Він прийшов до неї, тримаючи в руках квіти і маленьку коробочку.
— Прости. Я все зрозумів. Я кохаю тільки тебе одну і обіцяю любити завжди. Я не міг і дня прожити без думки про тебе. Ти в моїй крові, в моїх кістках. Та через кляті ревнощі я втратив тебе, а зараз я один (з дружиною розлучився, дітей немає). Прошу, виходь за мене…
Тамара чекала цієї зустрічі, цих слів, навіть мріяла про неї, знала, що сказати. Але у хвилини освідчення розгубилась. Десь поділись слова, заздалегідь підготовлені, образа за зраду. Перед нею стояла дорога її серцю людина, ніби і не було між ними розлуки. Опанувавши себе, Тамара простягнула руки назустріч своєму коханню.
Олена ЯРОЩУК