ДОРОГОЮ ЦІНОЮ

0
251

cina_300З Мариною я познайомилася в лікарні. В одному відділенні довгенько були, а одноманітні будні швидко зближують людей. Підтримували одна одну, допомагали. Подружилася я і з батьками цієї привітної молодої жінки. Вони часто навідували дочку. Якось, коли Марина забарилася на процедурах, її мама, Ольга Вікторівна, розповіла мені непросту доччину історію. По суті, драматичні життєві обставини й привели Марину на лікарняне ліжко…

Перший рік подружнього життя для красуні Марини та її коханого чоловіка Дениса був справді «медовим». Денис працював заступником директора в поважній організації, Марина теж мала хорошу, хоч і не грошовиту роботу, та ще заочно навчалася в інституті культури. На що Денис поблажливо зауважував: краще б сиділа дома й займалася господарством, адже зарплатні їй вистачає лише «на колготки».

Коли Марина одержала диплом, чоловік, вітаючи її, зраділо мовив:

— А тепер ти мені народиш хлопчика!

— Звичайно, любий!

Але ні за рік, ні за два палко бажаної дитини все не було. Молода пара почала хвилюватись. Марина вважала, що справа, мабуть, у Денисові. Адже вона на здоров’я ніколи не скаржилась, займалася спортом.

— Може, сходиш до лікаря? — сказала чоловікові після чергового місяця даремних сподівань.

Денис образився:

— А чому я?

— Давай підемо разом!

Пішли. Перевірились.

Вийшло все так, як Марина й думати не могла. Після обстеження вона, не соромлячись людей, розплакалась. Вирок лікарів стверджував, що дітей у двадцятип’ятирічної жінки не буде. Ймовірна причина — давня застуда, яку дістала ще дівчиною, рятуючи хлоп’я, котре провалилося під лід. Хто знав тоді, що дарує вона чужому малюкові життя ціною свого майбутнього материнства?..

Марина довго не могла заспокоїтись. А потім кинулася по лікарнях і лікарях. Перепробувала все, що тільки можна, та марно. Денис як міг підтримував дружину. Намагався бути весь час поряд, постійно турбувався, щоб добре їла, гуляла на свіжому повітрі. Але ж треба комусь і гроші заробляти, тим більше, що випадало йому їхати у відрядження.

Перед самісінькою поїздкою в сім’ї спалахнула сварка. З нічого. Перша за всі роки. Видно, зійшлося все докупи: і Маринина напруга, і нерви Дениса, і розлука, котру треба було пережити. Вони наговорили одне одному багато неприємного. Марина вперше не пішла проводжати чоловіка. Денис уперше поїхав, не поцілувавши дружину на прощання.

Повернувся він за два тижні. Не знав, як зустріне його Марина, купив її улюблені квіти — фіалки. Хвилювався даремно: бліда й змучена Марина кинулася чоловікові на груди, просила вибачення за сварку.

Поступово Марина змирилася зі своєю долею. Жили вони з чоловіком, як і раніше, гарно, дружно. Але думка про маленького хлопчика, якому вже подумки навіть вибрала ім’я, не давала жінці спокою. Може, міркувала, всиновити дитину? Наважилася завести про це мову з чоловіком, і приємно здивувалася з його радісної згоди. Не відкладаючи справу надовго, поквапились у дитячий будинок. Але там їм не пощастило: на всиновлення здорової дитини чимала черга. Чекайте!

Що робити? Записалися на чергу. Марина потихеньку почала дещо купувати для майбутнього синочка, навіть ліжечко придбала. За тими клопотами якось непомітно віддалилася від чоловіка. Спохопилася, коли він знову зібрався у відрядження — в те саме місто, куди їздив після їхньої першої сварки. Провела. Попрощалася. Все як завжди.

Чоловік мав повернутися за два тижні. Якесь незрозуміле передчуття мучило жінку, і коли пізно ввечері в двері хтось невпевнено постукав, серце від страху завмерло. Передчуття не обмануло: на порозі стояв Денис і… тулив до себе закутане в ковдрочку немовля. Несміливо звернувся до дружини: «Мариночко, це мій Сашко…»

Марина схопилася за стіну, щоб не впасти. Все, що було далі, вона сприймала як у тумані. Виявляється, після сварки з нею Денис у відрядженні закрутив любов. Познайомився в нічному клубі з жінкою, трохи випив, бо йому, бачте, було погано, ну і все інше… А коли приїхав у місто вдруге, дізнався, що та жінка народила дитину. Хлопчика!

— Від дитини вона відразу відмовилась. Розписку мені дала!

Марині було гірко й боляче чути про зраду чоловіка. Але намагалася себе розраїти: мовляв, така доля жіноча — прощати…

Почала шукати місце маленькому Сашкові — ось і знадобилося ліжечко. Та Денис категорично заявив: немовля спатиме на ліжку біля нього, а Марина поки що побуде на дивані: «Він такий маленький, а вже стільки пережив…»

— Денис виявився ідеальним батьком, — розповідала мені потім Марина. — Кожну вільну хвилинку присвячував синові. І пелюшки міняв, і суміші готував, і гуляв. А коли він ішов на роботу, до дитини приходила няня… Хоч я не раз казала: навіщо? Давай я буду глядіти маленького. Та Денисові здавалося, що я біля дитини роблю все не так. А мені й перед батьками своїми, і перед чужими людьми соромно: взяли ж дитину в дім, а не цуценя… Я відчувала, як у глибині душі зріє щось схоже на відразу до цієї дитини. Відчував це й Денис. Не раз, бувало, дорікав: «Не любиш ти його! Що він тобі зробив? Дитина не винна!»

Марина ображалася, адже з усіх сил намагалася полюбити хлопчика. Їй просто був потрібен час, потрібні були терпіння й розуміння з боку чоловіка. Адже вона зрозуміла його вчинок, прийняла його провину перед матір’ю Сашка і перед самим Сашком. «Але, по щирості, перед ким чоловік завинив більше? — переймалася важкими думками. — Перед жінкою, котра з легкістю відмовилася від дитини, чи переді мною, дружиною?..»

Сашкові було вже півтора року, коли малий непосида наробив шкоди — розсипав пачку макаронів. Схопив одну, засунув у ротика і побіг до батька в кімнату. Та спіткнувся і тверда макаронина поранила йому піднебіння. Хлопчик закричав з переляку, по підборіддячку побігла цівка крові. Марина кинулася до нього, взяла на руки, але дитя почало вириватися. На дитячий вереск прибіг Денис і, побачивши кров, люто заревів:

— Що ти йому зробила? Чим він поранився?

Жінка навіть не встигла нічого сказати, як Денис вирвав малого і щосили ударив її по обличчю. Потім ще раз, ще…

Марина болю не відчула. Заніміла від образи. А потім безтямно як була — в халаті та капцях — вийшла з дому і, не розбираючи дороги, побрела куди очі бачили. Отямилася від пронизливого вітру вже на сусідній вулиці. Вирішила додому не повертатись, а йти до батьків. Ледь жива переступила поріг батьківського дому. Не могла нічого пояснити, та вони й не питали. Мати швидко постелила в кімнаті, і Марина провалилася в сон-забуття…

Високу температуру не могли збити кілька днів. Потім лікарі виявили ускладнення на серце — почалася довга боротьба з хворобою. За речами Марини до чоловіка пішов батько. Приніс неважку сумку і, ховаючи очі, сказав:

— Сашко вже почав розмовляти. Питає: «Де мама?» І сам собі відповідає: «Нема!»

Любов МАТВІЄНКО,
м. Новий Буг Миколаївської області.