ЯК ТО БУВАЄ…

0
360

«А най його холера возьме… Тьху ти! – сплюнув Славко і скрушно захитав головою. – Ірка, га, і що будемо робити? Нас тепер не то що люди – кури засміють…»
Ірка, Славкова дружина, теж не могла отямитися. «Славку, вступися хоч ти з очей, бо й без тебе світ немилий», – не мовила, а благально простогнала жінка… Кілька хвилин тому їхня донька Світлана, плачучи, зізналася батькам, що вагітна, а хлопець, від якого чекає дитину, нібито не збирається одружуватись… Явище не поодиноке, але у даному випадку справа зовсім у іншому…
Трохи більше двох років тому на їхнє подвір’я завітали такі собі «непрохані» гості – матір із донькою. Дівчина крізь сльози говорила, що чекає дитину від Ірининого сина Олексія. Вчились вони разом у вузі. Коли хлопець дізнався, що вона вагітна – перестав відповідати на дзвінки і зустрічі теж уникає. «Може хоч ви якось вплинете на свого сина, – просила мама дівчини, – це ж і його дитина теж…»
Ірина закликала жінок у хату – щоб сусіди не зглядались – і дала зрозуміти, що одружуватись її Олексій не буде. Аргумент привела вагомий: «Ми люди у селі шановані, у церкву ходимо. Негоже якось, щоб невістка моя до вінця із пузом ішла, а то й того гірше – із дитиною на руках.” Треба було раніше, дівче, думати», – сказала, як відрізала, і показала гостям на двері.
Коли приїхав додому Олексій, була у матері із ним на цю тему розмова. Хлопець ніби й не проти одружуватись, а вдома не зізнавався, бо боявся матері. Ой, ганила тоді Ірка сина, і навіть замахувалася лупцювати, а коли трохи перекипіла, мовила: «Хай би думала та дівуля головою раніше…»
Ввечері Славко намагався переконати дружину: «Ірка, та може хай би сі женив Олексій з тою дівкою. Як не як, то ж дитина буде, і його дитина, а наше внуча…» Але Ірка на думку чоловіка ніколи не зважала, а після двадцяти років спільного життя і поготів…
Світ, як кажуть, тісний, і вже за кілька днів люди у селі перешіптувались про новини в Ірчиній родині, а вона ходила, ніби нічого й не трапилось. Не на руку, як кажуть, були їй ті балачки, бо ж «шановані вони у селі люди» і «у церкву ходять…»… Люди трохи побалакали, та й перестали…
А це знову її сім’я, як кажуть, у людей на язиках. Ховалась Ірина від людей, соромилась… А за якийсь час поїхали зі Славком і донькою у сусіднє село до того хлопця. Не зустріли їх радісно, але й злості якоїсь теж не було. «Знаю про все, – закивала головою мати хлопця, вислухавши гостей. – Каже мій син, що не любить Світлану, але він одружиться з нею. Хоче він цього, чи ні – але одружиться. Я мати його, як скажу, так і зробить. І не про любов вже тут мова… Не буде ж дитина при живому татові сиротою рости, безбатченком…»
Ірка з того часу ніби якось змінилася. Стала якоюсь непомітною, мовчазною. І на Славка менше гримає. Як і раніше, щонеділі ходить до церкви, але стоїть вже не в першому ряді, а у куточку, така собі тиха, принишкла…
А це якось прикликала до себе сина: «Олексію, маєш ти десь дитинку… Знайди ту жінку, одружися із нею. Твоє ж то дитя, а наше внучатко. Негоже якось, щоб рідного тата не знало…»
Руслана ЦИЦЮРА