ПРОКЛЯТТЯ НАЗВАНОЇ МАМИ

0
323

– Ну, як ви? Ваші діти? – неймовірно зраділа зустрічі з колишньою вчителькою, коли побачила її далеко від дому – аж у Карпатах. Тож, звичайно, запитала її про дітей, які роз’їхалися з рідного села хто куди. Знала, що донька-лікар живе у Києві, а син-геолог після закінчення університету подався аж на Камчатку.
– Мені за сімдесят, а я й досі не маю внуків, – залилася слізьми Неоніла Максимівна.
Після тих гірких слів зболеної матері не хотілося більше ятрити її душу своїми розпитуваннями, тому мовчки прогулювалися санаторним парком. Та Неоніла Максимівна все ж опанувала себе – і слово за словом, повідала про своїх дітей.
Донька Марта росла красунею і це відчувала. Тим паче, батьки були вчителями – а це у сімдесятих багато про що говорило. У шкільному драмгуртку мала всі головні ролі, тож не дивно, що після школи поїхала до Києва вступати у театральний, та, очевидно, викладачі не розгледіли у ній потенціалу, бо екзамени вона провалила. Рік працювала піонервожатою у школі, а тоді на диво усім з першої ж спроби поступила в медичний у Києві. Вивчилася на лікаря, тепер працює у приватному медичному центрі, має квартиру, заміський будинок…
– А щастя нема, – підсумовує Неоніла Максимівна. – Двічі була заміжня: спочатку за старшим чоловіком, від якого втекла, а другий, молодший, покинув її сам. Вже на носі п’ятдесят літ, а діток Бог не дав. Кому те багатство дістанеться?..
Син Максим, якого вчителька назвала на честь батька, живе на Камчатці, розміняв шостий десяток і досі ще холостякує. Їздить в експедиції, та здебільшого займається науковою роботою. Буває вдома раз на десять літ.
– Якби не мобільні та Інтернет, коли б і бачила своїх дітей. Оце вони скинулися мені на подарунок – купили путівку в санаторій. Трохи розвіюсь, бо живу сама як палець, у своїй хаті. Тепер уже знаю, чому така доля в Марти і Максима… – і жінка знову не стрималася від ридань.
…Ростила змалку Неонілу Максимівну її рідна тітка. Дітей не мала, тож коли їй минуло за тридцять, впала навколішки перед сестрою і благала: «Шурочко, змилуйся над моєю доленькою, віддай мені Нілочку». І жінка, яка на свою заводську зарплату тягнула аж п’ятеро лобів у післявоєнні роки, й оком не моргнула: «Забирай». Так дівчинка зажила у рідної тітки. І як зажила! Та працювала бухгалтером, тож балувала названу дочку і платтячками, і ляльками.
Коли Неоніла закінчила педагогічний інститут, її направили вчителювати на Полісся. Тут вийшла заміж, народила двох дітей. Спочатку часто навідувалася до другої матері на Полтавщину, а пізніше зрідка, бо не мала часу за роботою і сімейними клопотами. Вже у вісімдесятих тітка несподівано приїхала. Спираючись на палицю і накульгуючи, ледь дошкандибала з чемоданом до Неонілиної хати –мала вигляд хворої людини, яка доживає свої дні. Гостювала вже з тиждень, що не подобалося ні чоловікові, ні навіть названій дочці. «А коли ви збираєтеся додому?» – не задумуючись, бовкнула вчителька. На що стара жінка здивовано звела брови: «Я до тебе назавжди. А хіба ти мене не доглянеш?» – «Ну, бачите, у мене діти, чоловік… Хіба вам так погано у своїй хаті?» У той же день тітка зібрала речі і зі сльозами на очах пішла геть. А на прощання кинула: «Щоб твоїх дітей так само на старості догляділи!» За місяць часу з Полтавщини прийшла телеграма: тітка одразу після приїзду злягла і померла. Її Неоніла Максимівна поховала як годиться. І лише згодом, коли життя у дітей не склалося, щодня стала згадувати тітчині слова.
– У мене то є діти, а хто їх на старості догляне? – журиться жінка. – Отак прокляття впало на мою сім’ю…
Юлія ШЕВЧУК,
Рівненська область