Все ж найталановитіший «сценарист» — життя! Часом воно підкидає такі історії, перед якими просто-таки тьмяніє фантазія письменника чи режисера. Та, про яку хочу розповісти, сталася років п’ятнадцять-сімнадцять тому в одному з київських пологових будинків, і свідки цієї події запам’ятали її надовго.
На той час ще майже не було індивідуальних післяпологових палат, найчастіше — із чотирма-шістьма ліжками. Отже, шість жінок у такій палаті становили доволі строкате товариство — і за віком-досвідом, і за матеріальним становищем. А ось їхні немовлята з різницею у «віці» кілька годин, навпаки, майже не відрізнялися одне від одного: були, наче дібрані, малесенькі, менше трьох кілограмів. Усі, крім однієї дівчинки: чималенька, гладенька, з уже «готовими» щічками, — окраса палати! Проте її мама, Олена, вигляд мала сумний.
Поступово жінки зазнайомилися, зблизились. Це природно: у лікарнях, під час поїздок людей часто тягне на відвертість, адже вона ні до чого не зобов’язує: люди випадкові, зустрілися — розійшлися. Виявилося, що в Оленки немає чоловіка. Й ніколи не було. Просто їй уже двадцять шість, ось і вирішила народити, аби не бути самотньою, як вона казала, «на старості».
— А якщо зустріну якогось чоловіка, — додала, — перевірю його «на дитині». Так швидше зрозумієш, яка в людини душа.
Жінки розуміли її, співчували, а після годування дітей часом жартома примовляли:
— Ой, молочна ж ти, Оленко! І троє не було б тобі забагато!
… Була в цій палаті Тамара, яка народила сина. Поводилася зверхньо, майже нікого не визнавала гідним розмови, тим більше — довірчої. Таким був її імідж, так вона демонструвала статус дружини успішного бізнесмена — впевненої й недосяжної. Її чоловік приїжджав на лискучій іномарці (мами у вікно бачили!), в передачі завжди вкладав щось особливо смачне, дороге, екзотичне. Звідки було йому знати, що можна, а чого не годиться їсти породіллі, яка годує дитя?
Не знав він і головного: його молода пихата дружина взагалі не годує грудьми, відмовилася від цього категорично!
Жінки були вражені, коли медсестра вперше принесла діток. На Тамариному ліжку заходився криком маленький згорточок, а вона не підходила, ніби й не чула. Стояла біля вікна й ласувала шоколадом.
— Чи ж ти, Томко, геть збожеволіла?! — не витримала нарешті одна з мам. — Адже маєш молоко!
— Нічого мені робити — псувати фігуру! — відрізала Тамара. — Однаково їх усіх тут підгодовують. До речі, груди треба перев’язати.
Картина повторилася ще один-два рази: усі годують, а нещасне Тамарине немовля плаче на порожньому ліжку.
Олена, звісно ж, чула його болісний голодний поклик, і серце її щеміло. Їй навіть здалося, що то кричить її власна самотня душа. І раптом відчула, що покинуте дитя їй не чуже — мовчки підійшла, взяла хлопчика на руки, приклала до грудей. Відтоді почала постійно годувати його, ніжила й плекала, як і свою донечку, поступово звикаючи до двох дуже різних личок, до кумедної ненажерливості обох малюків, їхнього схожого діловитого сопіння.
… Шила в мішку не потаїш: через кілька днів чоловік Тамари про все довідався — не від неї, звичайно: послух має довгі ноги, це всім відомо. Дізнався між іншим і про непросте життя Олени.
Обох жінок виписували в один день. Олена швиденько попрощалася з жінками й вийшла, а Тамара вдягалася довго, неквапливо, із задоволенням. Легківка її чоловіка вже стояла на подвір’ї лікарні. Породіллі, котрі ще залишалися, дружно обліпили вікна: що не кажіть, а розвага. І раптом вони, вражені, побачили, що Тамарин чоловік несе через двір не одне, а двійко немовлят. І … має абсолютно щасливий вигляд! Позаду боязко ступала зніяковіла Олена. Чоловік обережно поклав «двійню» на заднє сидіння, розчинив перед нею дверцята машини, щось сказав і усміхнувся.
А згодом із дверей пологового будинку вибігла Тамара. Плакала, лаялась, зі злістю вигукувала ім’я чоловіка — ефектна струнка жінка, котра так намагалася зберегти чудову фігуру…
Тетяна МОРГУН,
м. Київ.
