Поцілунок з пахощами акації

0
392

Вона ходила доріжкою, зрідка поглядаючи на годинника. Обідня перерва ще не закінчилася, тож у неї, як і в мене, був ще деякий час подихати свіжим повітрям з пахощами акацій, а не сидіти в задушливих кабінетах. Я вмостився на лавці. Проходячи вкотре повз мене, вона озирнулася, нахилилася і тихо мовила: «Я вас кохаю».
І пішла, не сказавши більше ні слова, навіть не глянувши мені в очі. А мене після отих її слів немов паралізувало. Вже час був іти працювати. Через силу підвівся з лавки і почвалав. У кабінеті ніяк не міг зосередитися, хоча й було чимало роботи. Мені несподівано освідчились у коханні, а я навіть імені її не знаю! Та й традиційно першим такі слова каже юнак. Втім, я давно вийшов з юнацького віку: майже всі мої ровесники одружені й виховують нащадків.
Збігали дні, місяці, але ні вона, ні я не намагалися навіть заговорити одне до одного. Мені здалося, що оте її несподіване освідчення було звичайнісіньким жартом.
За холодною, пронизливою осінню підкралася зима і вкрила все білим килимом. Тепер після обіду ми вже поспішали в наші зосім не задушливі, часом прохолодні кабінети. Зустрічаючись у коридорі, ми злегка кивали головами і розчинялися за дверима кабінетів.
На зміну зимі прийшла жадана й тепла весна, зацвіли акації під вікнами, і ми знову в обідню перерву поспішали у двір. Одного дня я не витримав: «Сядьте на хвилинку поруч».
Після того, як вона примостилась на самісінькому краєчку лавки, зав’язалася розмова:
— Як і торік, цвіте акація.
— Ага, — відповіла вона. — Ви про це хотіли мені сказати?
— Ні, зовсім ні, — я злякався, що вона зараз встане і піде. — Ви знаєте, я теж вас кохаю!
— Я знаю, — почув у відповідь.
— А паспорт у вас із собою?
— Так! Учора я їздила з ним у райвиконком і забула викласти з сумочки.
— Це добре. Відпросіться сьогодні з роботи на годину раніше. Поїдемо в РАГС.
— Добре, — відповіла вона.
Коли я вийшов з інституту, вона вже чекала. Тільки біля РАГСу я взяв її під руку і запитав:
— Як вас зовуть?
— Марина.
… У РАГСі працювала моя знайома. Не гаючи часу вона вручила нам свідоцтво про шлюб і привітала. Вийшовши з будівлі, ми попрощалися й роз’їхалися по домівках. Тільки вдома до моєї свідомості дійшло, що я віднині людина сімейна, і мені необхідно бути поруч з дружиною! Вирушив за адресою її прописки, яку підгледів під час реєстрації в РАГСі. Вхідні двері відчинила жінка середніх років.
— Тут живе Дрозд Марина Федорівна? — запитав я.
— Ви помилилися адресою, юначе. Тут живуть Горобці, а не Дрозди, — відповіла вона і хотіла зачинити двері. Та за її спиною показалася Марина, яка сказала:
— Ні, мамо, він не помилився. Це мій чоловік.
— Як це — чоловік? — здивовано запитала мати. — А чому я про це нічого не знаю?
— Я ще не встигла тобі розповісти. Ми сьогодні розписалися.
Вдивляючись у посвідчення про шлюб, матір запитала:
— Ти, доню, і прізвище чоловіка взяла?
— Так, мамо. Я ж не якась знаменитість, щоб залишатися на своєму. Та й мене в дитинстві через моє «горобине» прізвище в школі дражнили цвірінькалкою. Віднині буду шляхетнішою птицею.
— Ну що ж, вітаю, доню! Йду готувати святкову вечерю.
Вона пішла, а ми з Мариною обійнялися і вперше поцілувалися…
Борис ДРИБАС,
Кривий Ріг.