Була Кохана, а стала — Біда

0
555

Господи, то в цьому житейському хаосі я ще не розучилась щиро дивуватись? Пригнічено-буденна душа знемагала, ковзаючи змученим поглядом по голих від осінніх протягів деревах, по промоклих високосних помаранчах і напівзастуджених думках. Та в якусь мить з довколишнього сіро-оранжевого світу виокремилась незнайома жіноча постать. Напевне, вона так би й проминула мою втомлену душу, якби я не зачепилася раптом за незвичайне прізвище — Кохана.
— Це моє дівоче прізвище. Дісталося воно мені від тата, — розповіла мені жінка, яка назвалась Ганною Тимофіївною. — Мама розказувала, як, зібравшись на фронт, тато заніміло стояв біля моєї колиски — прощався. Він любив мене, я знаю. Бо ж прізвище пресвітле яке подарував — Кохана! А вітчиму воно не подобалось, як і я. Він весь час гримав на мене, сердився, виганяв з хати. Та я й сама ладна була зійти з дому. В п’ятнадцять з половиною поїхала разом з ланкою полоти буряки на Київщину. Там і залишилась. Парубок, який мене вподобав, шоферував у радгоспі. Гарний, роботящий! От тільки від батьківського роду дісталося йому лячне прізвище — Біда. Не захотів Іван стати Коханим, і стала я Бідою…
Ганна Тимофіївна Біда давно перебралася в Прилуки. Коли і як то сталося — тепер значення не має. Адже час усе змінив: і обличчя, і вдачу. І долю.
— Людина в молодості — як незагнузданий кінь, — продовжує моя співрозмовниця. — Стільки доріг стелеться їй під ноги! А вибирає одну. Чи, може, доля той вибір робить? Ми з чоловіком, доки молодшими й спритнішими були, наче й почувалися надійніше, хоча непрошена гостя-біда не переставала в двері стукати. Настирлива! Діти виросли, почали свої гнізда звивати, проте ні в сина, ні в дочки не складається життя. Хлопець наш не забажав засвоїти просту науку про три «багато» і три «мало»: багато говорити — мало знати, багато витрачати — мало мати, багато просити — мало робити. Тому несамостійний виріс, досі потребує опіки. І дочці хочеться допомогти, бо овдовіла, без роботи залишилась. Таки правду кажуть: не буває без перелазу тину, а без горя людини. Хвороби вже в’яжуться, як виноград до тички. П’ять років тому втратив мій Іван Григорович ногу — оце лише недавно прилаштували йому протез. Вчиться заново ходити. А я в лікарні пролежала з мікроінсультом. Та все одно впросилася на сезон гардеробницею в стоматполіклініку. Хочу собі на костюм заробити… Ой, звикаємо до нужди, як циган до вогню. Але головне: не визнавати її влади над собою, щоб не принижувала. А багатства нам теж не треба, бо воно, як ставок — прокопай рівчак і все втече…
Про все, що було, розповідає Ганна Тимофіївна рівним і спокійним голосом. Мов прочитану книгу переказує. Проте в її очах — ні тіні зажури чи розчарування. Ця немолода жінка спізнала мудрість житейської істини: великий біль минає від ще більшого болю…
Ніна ТКАЧЕНКО,
Прилуки
Чернігівська область