“ЧОМУ Ж ТИ ТАК РАНО ОДРУЖИВСЯ?…”

0
637

chogo_rano_odruzhyvsya_300Так далі продовжуватись не могло. Вона твердо знала, що не слід навіть згадувати про нього і все ж, перебуваючи за тисячу кілометрів від їх міста, знову й знову думала про нього — того, хто раптом запав у серце, того, хто ніколи не стане її.
“СТОП! НЕ МОЖНА! ЧУЖЕ!”

Коли вони зустрілися, йшов дощ — шалена злива з холодним та пронизливим вітром. Лера стояла поряд із Сашею, своєю подругою, й посилала до біса все навколо. Їй було холодно, бридко й страшно. Він підійшов якось раптово і ненав’язливо. Він їй одразу сподобався — невисокий зріст, широкі плечі, гарні руки й борідка. А ще маленькі очі, які боязко намагалися зазирнути в саму душу. Ті очі одразу сподобалися Лері — щось у них було особливе. Вона навіть подумала про роман з тими оченятами, але з усіх розпусних думок її швидко вибила й повернула на грішну землю маленька золота деталь на безіменному пальці його правої руки — обручка.

— Стоп! — сама собі наказала Лера. — Не можна! Чуже!
А очі стояли поряд і щось ненав’язливо розповідали. Вони познайомились. Лера посміхалася, а очі вперто залицялися.
— Цікавий ти хлопчина, — незважаючи на свої ж заборони, фліртувала Лера. — Але з нюансом.
— Яким нюансом? — здивувався Михайло.
— Нюанс називається обручка, — миттєво відрізала Лера.
— А кому вона заважає? — стояв на своєму хлопець. — Мені — ні!
— А мені — так! — Лера кліпнула оченятами й пішла.
Вона відчула, як він проводжав її поглядом.
Лера відшукала Сашу й про щось почала розпитувати. Він знову з’явився на горизонті. І знову коротка розмова ні про що. Саша щось прошепотіла їй на вухо й пішла до виходу. Лера вже розвернулася йти за нею під дощ, аж раптом — чмокнула його в щічку. На його обличчі з’явився вираз несподіванки й навіть засоромленості, а очі сяяли від задоволення. Він знову дивився їй услід. А вона віддалялася з посмішкою на обличчі й однією думкою:
— Чому ж ти так рано одружився?…
Саша, яка стежила за нею, лише несхвально похитала головою.

ТАНЦІ, ОБІЙМИ Й ЗНЯТА ОБРУЧКА

Вони пробули під дощем не менше години. Змокли до нитки, змерзли ще більше, але повернулися у гарному гуморі. Лера зайшла у приміщення, розриваючись між двома бажаннями — ще раз відчути погляд тих очей і… ніколи їх не бачити. За хвилину після їх повернення Михайло знову стояв поряд з нею. Він щось розповідав, коментував усе, що діялося навколо, а вона сміялася — щиро й щасливо. Врешті він потягнув її танцювати. До того Лера не вірила, що можна танцювати під пісні “Пікардійської терції”, а зараз невимушено рухалася під легку рок-н-рольну мелодію. Повільна пісня — вона у його обіймах. Саша, що спостерігала за всім зі сторони й завжди була поряд, знову несхвально захитала головою.

— З тобою щось не так? — турботливо запитав він, тримаючи Леру в обіймах і спостерігаючи за наступними конкурсами.
— Мені все ж дещо заважає, — опустивши очі, відповіла Лера.
— Це? — він підняв праву руку й показав обручку.
Блискавка злості ніби пробігла всім її тілом. Лера ствердно кивнула. Він зробив те, чого вона аж ніяк не очікувала — просто забрав руку з-перед її очей, а коли за мить забрав пасмо волосся з її очей, обручки вже не було.
Лера втрачала контроль над собою.
— Я мокра й не підфарбована, на мені, як на капусті, одягу… — почала нити Лера.
— Ти надзвичайно приваблива, — відповів хлопець, посміхаючись, і знову поправив неслухняне пасмо її мокрого волосся. — Ти природна й взагалі надзвичайна…
— А яка твоя дружина? — не пропустила моменту, щоб ще раз нагадати про це йому чи в першу чергу собі Лера.
— Яка різниця? — знизав плечима Михайло.
Лера пильно дивилась на нього й за мить він продовжив:
— Я одружений півтора року. Дітей немає. Колись все було супер — велике й щире почуття. А зараз, — ніби відповідав він на її погляд, — зараз все інакше. Зараз буває таке, що навіть друзі не про всі прикрості знають.
— Ти щасливий? — запитала Лера, наївно кліпнувши оченятами.
— Зараз — так, — відповів він і ще міцніше притиснув її до себе.
Лера посміхнулася й обійняла його, поклавши голову на плече.
На горизонті з’явилася Саша. Лера поспіхом вирвалася з Михайлових обіймів, щоб уникнути осудливого погляду подруги. Дівчата про щось перемовились. Лера всміхнулась і покликала Сашу курити. Вона лише зіщулилась при черговій згадці про дощ та вітер, даючи зрозуміти, що цей перекур пропускає. Лера загадково посміхнулася.
— Йдеш зі мною? — запитала вона у Михайла. Він кивнув у відповідь.
“ВОНА ВДОМА, А Я ТУТ З ТОБОЮ”

Вони вийшли на вулицю. Холодний вітер пронизував мокрий одяг, а дощ не зупинявся. Він взяв її за руку й повів у темряву. Від дощу, на відміну від вітру, сховатися так і не вдалося. Лерині руки тремтіли й вона ніяк не могла підкурити.
— Давай я підкурю, — Михайло забрав у неї сигарету і запальничку. — Тримай.
— А ти не куриш?
— Я взагалі не курю.
— А що ж ти тут робиш?
— Ти покликала, я й пішов. Зараз хоч би й на край світу. А взагалі, я заважатиму тобі багато курити, ти ж знаєш, що це шкідливо, — він загадково посміхнувся й міцніше притиснув Леру до себе й поцілував.
Дівчина ледь не впустила цигарку з рук. Вона не могла не відповісти на поцілунок — надто вже сама цього хотіла. І все ж випручалась.
— А дружина?
— Що дружина? Вона вдома, а я тут з тобою — дівчиною, яка мені шалено подобається, — і знову тривалий поцілунок.

Лера не встигла навіть вдруге піднести цигарку до губ, як він вже її цілував. І байдуже, що йде дощ, що десь шалено дме вітер, що вона чортзна-де і що він одружений. Їм хотілося втекти далеко від цього світу й залишитись наодинці. Раптом поряд з’явилася Саша, тепер у компанії Михайлового друга. Дівчата повернулися у приміщення разом. Хлопці пішли раніше. Саша хотіла щось сказати, та помітила блиск у Лериних очах:
— Оце я розумію! Зовсім не схоже на тих кавалерів, з якими тобі нудно. Ти світишся!
Дівчата прийшли вчасно. Гурт хлопців саме розпочинав виступ. У Михайла в руках була гітара, а очі блукали залом. Коли помітив Леру, посміхнувся. Виступ сподобався навіть скептично налаштованій Саші.
— Поїхали додому, — запропонувала Саша, поки хлопці допомагали колегам з іншого гурту.
— Поїхали, — відповіла Лера.

Вона раптово захотіла втекти, тихо й непомітно, так, щоб більше не говорити й не бачити його. Але хлопці зайшли в автобус через кілька хвилин після них. Її дике бажання втікати зникло. Вони сиділи поруч і цілувалися. Не звертаючи увагу ні на кого. Через сорок хвилин дороги Лера зібралася виходити. Михайло не відпускав її, кликав поїхати з ним, але… Ні. Цього разу здоровий глузд Леру не підвів. Він просив про зустріч. Вона погодилась і призначила час і місце. Він зрадів, справді зрадів.

— Ти ж не прийдеш, — сказала Лера серйозно, готуючись виходити.
— Побачиш, — не менш серйозно відповів Михайло й ще раз поцілував її.
“Я ПООБІЦЯЛА І…”
До зустрічі був тиждень. Дні тягнулися невимовно довго.
— Ти ж не підеш, правда? — запитала Саша.
— Піду.
— Божевільна!
— Так, мабуть. Я знаю, що він не прийде, але я піду. Я пообіцяла і… Я цього хочу.

У день зустрічі Лера вже не нервувала. Навіть Саша вже не намагалася її переконати у безглуздості цього вчинку. Коліна дрижали, наче перед першим у житті екзаменом. Вона прийшла, а от він так і не з’явився…
Минув місяць з часу їх зустрічі. Лера їхала в маршрутці. Перед черговою зупинкою її серце забилося надзвичайно швидко — у салон зайшов він з якоюсь дівчиною, у якої був помітний округлий животик. Вона сіла, а Міша стояв поряд і про щось з нею розмовляв. Лера зрозуміла, що це його дружина. Вона дивилася на нього. Він ніби відчув цей погляд і теж поглянув. В очах з’явилися іскорки, посміхнувся. Лера доїхала до своєї зупинки й рушила до виходу. Михайло проводжав її очима.

— Привіт, — сказала Лера, проминаючи його, й посміхнулась.
— Привіт, — посміхнувся він у відповідь.
— Хто це? — запитала у Михайла дружина.
— Це… — він не знав, що говорити далі.

Лера спокійно вийшла й пішла вулицею, посміхаючись. Їй було легко й приємно. Вона не знала чому, але насолоджувалась цією миттю. Востаннє підняла очі на маршрутку. Він дивився на неї з вікна, й сумно посміхався.

КОМЕНТУЄ ПСИХОЛОГ АЛЛА ЯРЕМОВИЧ

Природне бажання жінки подобатися іноді може зіграти з нею злий жарт. Підвищена увага, компліменти, недвозначні погляди — усе це створює у її чарівній голівці романтичні фантазії про справжнє, палке, неповторне кохання. Щоб не упустити свій шанс, вона ладна мало не на все. Закохуючись, людина втрачає здатність мислити практично. Її несе бурхливим потоком любові. Справді, серцю не накажеш, але життя все розставляє на свої місця. У такі моменти варто хоча б на мить зупинити цей бурхливий потік емоцій і задуматися про наслідки.

Говорити можна про все, що завгодно, але факти — річ уперта. Михайло одружений, має жінку, а непорозуміння і проблеми бувають у кожній сім’ї. Лері варто було прислухатися до слів подруги, адже зі сторони усе виглядає зовсім інакшим, більш реальним. І той випадок із призначеним побаченням, на яке Михайло, мабуть, і не збирався, є тому підтвердженням. Існує категорія чоловіків, для яких подружнє життя не стоїть на заваді того, щоб отримувати втіху на стороні. Для них це просто задоволення, не більше. Уявіть себе на місці Михайлової дружини. Задумайтеся, якщо він з легкістю міг зрадити дружину, то невже у стосунках з Лерою він повівся б інакше?

Розповсюджене твердження багатьох жінок “зі мною він буде зовсім іншим”, спрацьовує вкрай рідко. Чоловік, який має серйозні наміри, поводиться інакше. Він боїться втратити прихильність жінки, яка йому подобається, а тому діє обережно, стримано, делікатно і упереджено. Його слова обов’язково підтверджуються вчинками, про які він повідомляє. Він не поспішає отримати усе й одразу, адже планує перспективу стосунків. Чоловік усіма силами намагається довести свою надійність, порядність. Він припиняє чи перериває попередні романтичні або подружні стосунки. Цікавиться смаками, уподобаннями жінки, яка йому подобається. Говорить про свої наміри щиро і відверто. Якщо чогось подібного не відбувається, задумайтеся, наскільки серйозні наміри має ваш обранець, адже саме вам іти з ним далі по життю.

Ярина ГОР,
Рівне