Два розлучення – одне весілля

0
378

А я нашел другую,
Хоть не люблю, но целую,
А когда я ее обнимаю,
Все равно о тебе вспоминаю, – Олег ласкаво шепотів Вірі на вухо ці слова під спів музикантів. Вони обоє кружляли у вихорі вальсу на весіллі, не помічаючи навколо нікого. Олег тихенько наспівував і все міцніше стискав Вірину руку. А їй хотілося, щоб ці слова справді адресувалися їй. Вона знала, що вдома на Олега чекає… дружина.
ЗАКОХАЛАСЯ У ЖОНАТОГО
Дорогою йшли мовчки. Розмова не клеїлася. “І що мені в ньому сподобалося, – думала Віра, – коли й поговорити теми не знайдеться?” Не доходячи до Віриного будинку, Олег попросив зупинитися. Боязко ступив ближче і глибоко подивився їй в очі. Він не знав, що сказати, а тому тільки нахилився й легенько поцілував у щічку. Віра підняла свої голубі, як небо, оченята й запитально поглянула на Олега. Та він мовчав. Обійняв її за талію і міцніше притиснув до себе. Дівчина не пручалася, а тільки чекала продовження цього романтичного, хоч і гріховного побачення. Олег не зволікав і вже сильніше поцілував Віру в губи.
Невідомо, як довго це тривало б, та дівчина вирвалася з його обіймів.
– Ти чого? Щось не так? – запитав він.
– Та ні, я просто… – не знала, що відповісти.
– Я ж люблю тебе, – несміливо прошепотів Олег.
– Любиш? Цікаво, чи давно? І чому ти раніше мені цього не казав? – посипалися питання від дівчини.
Та вони обоє знали і розуміли, у чому причина. Точніше, у кому. Олег знову припав до Віриних вуст, але дівчина з усієї сили відштовхнула його й прожогом кинулася до свого будинку.
– Коли ми ще зустрінемося? – почула голос за спиною.
– Не знаю, – крикнула у відповідь.
– Заради тебе я здатен на все. Я розлучуся зі своєю дружиною. Я хочу, щоб ми були разом, – та Віра вже не хотіла чути цих слів. Вони були і болючими, і приємними водночас. Вона затулила вуха, але гучний голос Олега пронизував її слух знову і знову. Дівчина навіть не озирнулася – і за хвилину вже була у своїй кімнаті.
 
***
Сльози душили горло. Намагалась голосно не плакати, аби не розбудити батьків. Тієї ночі Віра не заснула. Вона ні про що не хотіла думати, а думки все одно снували в голові. Ну, чому, чому саме з нею таке сталося? Сама винна, що пішла до танцю з одруженим чоловіком. Але що ж тут такого? Просто не думала, що все зайде так далеко. Чому він вирішив їй освідчитися? Звичайно, їй приємно. Але як же його дружина? Віра завжди зневажала коханок. А ким є сама? Заспокоювалася єдиним – ходили чутки по селі, що Олег погано живе зі своєю половиною.
 
***
Шалене кохання затягувало. Віра бачила, як Олег тихцем бігає до неї, а потім так само крадькома повертається додому. Його дружина й не підозрювала про роман, який розвивався у неї під носом. А Олег все не наважувався їй розповісти. Це спершу хвилювало Віру, потім почало дратувати. І вона прийняла рішення. Одного ранку зібрала речі і поїхала із села.
ЗАМІЖ ПІШЛА ЗА НЕЛЮБА
Рішення покинути свою малу батьківщину не було несподіваним для Віриних батьків, правда, раптовим. Але ж не завжди дочка буде в материнському гнізді! А в сусідньому райцентрі одиноко жила Вірина бабуся, котра неодноразово кликала свою улюблену внучку до себе. Тому батьки не переживали. І під наглядом донька буде, і від дому недалеко.
Влаштувалась дівчина на престижну роботу, невдовзі старенька бабусина хатина перетворилася на гарний модний дім. До батьків Віра навідувалася рідко, хіба на день – щось їм допомогти по господарству. Старалася уникати зустрічі з Олегом. Та серцю не накажеш. Воно тьохкало і вискакувало з грудей, як тільки дівчина виходила з автобуса і ступала ногою на рідну сільську доріжку. “От би хоч разок його побачити”, – нерідко думала вона. Та доля не давала такого шансу.
 
***
Життя продовжувалося. Навіть кавалер з’явився у Віри. Високий, русявий, як і вона сама. Про такого мріяла. Простий робітник на фірмі, з якою вони співпрацювали. Закрутилося-завертілося. І заміж за нього зібралася. А що ж лишалося? Роки біжать невблаганно. Тільки її майбутній чоловік не вмів так глибоко дивитися в очі, як колись Олег, не так міцно цілував.
Жили вони в бабусиному будинку. Віра доглядала вже немічну стареньку. Згодом і синочок з’явився у молодої сім’ї.
Усе нібито було добре. Віра трудилася, як бджілка. От тільки серце турбувало: чому воно весь час поболювало й не давало спокою? Бо в ньому так і не поселилася любов до чоловіка. Їй ставало аж страшно: сина обожнює, а Олег дратує. Неодноразово задумувалася про розлучення. А вагомої причини не знаходила. Їх же нічого не пов’язувало, не цікавило. “Дитина підросте та зрозуміє, – міркувала. – То навіщо й далі мучитися?”
Щоб остаточно прийняти рішення, надумала пожити окремо від чоловіка. І вперше за стільки років вирішила поїхати до батьків не на день, а на місяць – у відпустку.
 
***
Ось і батьківська хата, а неподалік те місце, де відбулося перше побачення з Олегом. Батьки радо зустріли доню з внуком. Вже трішки постаріли, тому від допомоги не відмовлялися. Віра скупо поділилася своїми сімейними проблемами й серйозну розмову відклала на потім.
Місяць за роботою в селі промайнув швидко. Олега так і не бачила. Не посміла розпитувати маму про нього.
Відпустка підходила до кінця. Мама, помічаючи меланхолійний настрій дочки, запропонувала піти на сусідню вулицю, де гуляло весілля. Тим паче, що вони були запрошені. Гості пішли до танцю. Тільки Віра стояла осторонь, відшукувала знайомий силует. Раптом хтось нечутно підійшов збоку, простягнув руку і запросив на вальс. Так, серце не обмануло, то був її Олег.
– Я не пропустив жодного весілля в селі, сподіваючись тебе побачити, – шепотів він. – Я не думав, що ти так швидко зникнеш. І так надовго. А я давно розлучився. Назбирав грошенят, побудував власний будинок, купив машину. От тільки господині до цього всього мені не вистачає. Віро, виходь за мене заміж.
Як довго вона чекала цих слів і якими приємними вони були зараз.
– Я згодна, але тепер уже мені доведеться розлучатися, – боязко відповіла Віра і розплакалася.
 
***
Чи варте одне весілля двох розлучень? Кохання часто засліплює, і ми забуваємо про багато речей, не зважаємо на думку дітей. Проте право на щастя – особисте, сімейне – має кожен. І правду кажуть: не знаєш, з ким втратиш, а з ким знайдеш. Тільки хочеться, щоб втрати були менш болісними…
Олеся КУЛІШ