Чоловік провідував її щодня з квітами й подарунками

0
211

…Чотирнадцять років тому я потрапила в лікарню до Львівського медінституту. Моєю сусідкою в палаті була молода, надзвичайно гарна, весела й добра Інна. Щодня її відвідував чоловік із дворічним хлопчиком, а ще — брати, подруги й сусіди. Її блакитні очі випромінювали стільки світла, тепла й доброти! Довге волосся вільно спадало на плечі, й вона, знаючи, що це їй надзвичайно личить, рідко збирала його у вузол. До такої чарівної принцеси чоловік завше приїздив із величезним букетом квітів, обережно виймав його з машини разом із подарунками, брав за руку дитину й поспішав до Інни.
Довгими осінніми вечорами Інна розповідала про себе. Батьки її жили заможно, та й заміж вона вийшла вдало. Чоловік Микола був хлопцем вправним, устиг побувати закордоном, і тепер, одружившись, працював на м’ясокомбінаті. Проблем з їжею ніколи не було, як, до речі, й з усім іншим. Інна багато розказувала про те, як вона любить синочка Сергійка і свого чоловіка. Я раділа за неї, бо не могла похвалитися особистим щастям.
Коли Інну виписали, вона приходила мене провідувати — така завжди стильна та модна. Коли я вийшла з лікарні, Інна забрала до себе переночувати, бо доїхати у своє село, що аж за 120 км від Львова, я не мала змоги.
МИ СТРІЛИСЯ ЧЕРЕЗ П‘ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ
…Тільки переступивши поріг величезної чотирикімнатної квартири моєї нової знайомої, я зрозуміла, у якій розкоші вона жила. Я, бідна сільська жінка, пережила невеличкий шок. Наступного ранку ми розпрощалися, пообіцявши телефонувати одна одній. Але часу подзвонити їй чи заїхати в гості, я так і не знайшла.
Через п‘ятнадцять років ми стрілися у Львові на автостанції. Біля квиткової каси промайнуло знайоме обличчя. Так, вона, Інна…
— Ну, розповідай! — сказала я, обіймаючи її. — Куди їдеш?
— Та мені особливо і їхати нікуди… Хотіла ось до батька… — і сльози гарячими потоками покотилися з очей. Я запропонувала їй гайнути до мене в село. Поки їхали, зауважила, що вона така ж стильна і модна, тільки надзвичайно сумна. Інна в гарному пальто, бо вже був листопад, волосся так само падає на плечі, але блакитні, колись щасливі очі, заполонив сум… Цілу дорогу вона розповідала мені про те, що з нею трапилося.
УСЕ ПОЧАЛОСЯ З ТОГО, ЩО ЗАХВОРІЛА МАМА
… Її лікували, та через п’ять років вона померла. Батько залишився сам з трьома дітьми. Треба було влаштовувати їх — сестри були в 10 та 11 класах, а брат щойно закінчив училище. Батько почав пити. Вирішив продати квартиру й купити будинок у селі, завести господарство, щоб хоч якось вижити.
Інна крутилась, як білка в колесі. Чоловік не хотів забезпечувати її родичів. Коли синові виповнилося сім років, Інна вирішила їхати з подругою до Туреччини. У Стамбулі випробувала на собі всі принади рабської праці.
Одного разу до її жінки, у якої вона працювала, прийшли гості. Їй дуже сподобався один турок. Чоловік теж звернув на Інну увагу. Так почався новий роман у житті Інни. Турок забрав її до себе на роботу, а коли вона народила доньку Юлечку, винайняв для них квартирку. Додому ж вона справно надсилала гроші. За них сестри навчалися, брат влаштувався на роботу, а чоловік почав будівництво власного будинку неподалік Львова.
Через п’ять років Інна приїхала в гості. Але без дочки. Про її існування у родині ніхто не знав. Син не впізнав матері, називав «тіткою», чоловік завів собі коханку, а батько й далі пив і виносив з хати речі. Усім Інна привезла подарунки й гроші, всі були задоволені, та вона почувалася чужою на цьому святі життя. Та й у Стамбул тягнуло, бо там її любили й жаліли.
Ще п’ять років прожила вона у Туреччині. Сестри повиходили заміж (гроші на весілля вона їм висилала), батько хворів, у брата була вже власна сім’я. А її чоловік Микола під час останньої телефонної розмови почав вимагати розлучення. Повернулася, щоб залагодити справи. З’ясувалося, що будинок, побудований за її гроші, він оформив на себе й сина, тож їй не дісталося нічого. Для всіх Інна стала чужою. До Стамбула повертатися не хотіла. Поїхала до батька. Мила, прала, готувала, прибирала, відвезла його на лікування.
ВІКТОР — УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ
Одного разу ввечері вона поверталася від батька з лікарні й голосувала на дорозі. Усі машини проїжджали повз неї. Зупинилася вишнева «Нива», в якій сидів вродливий чоловік років п’ятдесяти. Розговорилися. Віктор виявився полковником міліції, їздив відвідувати маму й повертався до Львова.
Він підвіз її до самої хати, обмінялися телефонами. Звичайно ж, Інна знову закохалась. Син з Миколою й дочка в Стамбулі відійшли на другий план. У її житті з’явилося нове захоплення.
Через тиждень до її будинку під’їхала «Нива», Віктор вийшов з машини з великим букетом троянд й гостинцями. Вони провели разом дуже приємний вечір і пристрасну ніч. Інну мало хвилювало, що Віктор одружений, і, що він має трьох дітей, — вона йому вірила. Вона кохала…
Минув рік їхніх зустрічей. Коли Інна повідомила йому, що вагітна, на цьому казка кохання закінчилась. Відтоді з’являвся рідко, на дзвінки не відповідав. Вона поїхала до Львова до Віктора на роботу, та її просто виставили за двері й сказали, щоб більше його не шукала.
ЕПІЛОГ
І ось того дня я зустріла Інну на автостанції. Погостювала вона у мене два дні й поїхала до батька. Через три місяці Інна народила сина й назвала його Віктором. Малюк — викапаний тато.
Досі живе Інна в селі з батьком. Синові уже шість місяців. Я була в неї. Інна розповідала, що турок постійно телефонує й чекає з дочкою. Але куди ж вона поїде з дитиною на руках? Та й батько хворий і старий.
Ось так за 14 років перевернулося життя Інни. Молода жінка притискає до себе малюка, з її прекрасних блакитних очей ллються сльози. Я її заспокоюю, та це мало допомагає.
Пишу їй листи, щоб хоч якось підтримати…
Олена СОКАЛЬСЬКА