Божа кара за дідівський гріх

0
337

Коли гостюю у бабусі у карпатському селі, не перестаю дивуватися нещасливій долі її сусідів. І ніби люди непогані, а біда за бідою переслідують цю родину. Односельчани шкодують їх, допомагають і копійкою, і харчами, і працею. Господар їхній помер давно, лишилися у тій старій хаті самі лише жінки – бабуся, її дочка, внучка і правнучка.

РОСІЯНИ ЗАЖИЛИ У КУРКУЛЬСЬКІЙ ХАТІ
Шмельових, корінних росіян, у Карпатський край направили у повоєнні роки. Поселили у куркульській хаті, господарів якої за кілька днів вивезли до Сибіру. Ніколай (так його на російський лад і називали тут) був дільничним міліціонером на кілька сіл. Матюкав на чому світ стоїть і забитих гуцулів, і западенську мову. Перепадало від його жорстокої натури і важкого кулака не тільки односельчанам, а й дітям та дружині.
– Мать твою, б…, Зойка! – кричав на всеньке село, бо щовечора вертався додому напідпитку. Коли приходив сам, а коли й викидали з підводи чи «бобіка». – Ти гдє, сука, бродіш? Хазяін домой прішол!
А Зоя була напрочуд доброю жінкою, одразу знайшла спільну мову з місцевими людьми. І коли Ніколай зматюкає когось, завжди потай просила пробачення за кривдника. Не була, як Ніколай, затятою атеїсткою, але й побожною теж. Двох дітей не хрестила – може, тому, що не дозволяла чоловікова посада, хоча «партєйні» таємно до ксьондза ходили. І коли народилася внучка, а через роки і правнучка, до церкви їх теж не носили.
Ніколай їх довго помучив. А одного вечора, коли знову як «хазяїн» повернувся додому, вмер просто за столом. Сівши їсти, захлинувся… рвотою.
***
Лишилася Зоя сама у хаті. Старша дочка ще дівчиною загинула в аварії. А молодша, красуня Люся, за якою бігали всі хлопці у селі і до якої не пускала сина жодна порядна мати-гуцулка, поїхала вчитися на мамину батьківщину – аж на Урал. Там познайомилася з військовим, швидко і заміж вийшла. Проте нещасливим було її заміжжя. Коли мала от-от народжувати, чоловіка забрали в Афганістан. Не минуло й місяця, як він загинув від душманської кулі.
– …Виджу, си суне з горба Люся, а в руках тримає згорток, – згадує бабця. – Питаю: «То ти, дитино?» А вона си заллє у сльози! Каже: буде у мамкі, дітя больне, а мужа нєма. Так і стали вони утрьох в старій хаті жити, бо Ніколай був нефайний господар, на нову господу, певно, ні розуму, ні праці сі не настарчило.
ЗЯТЬ БУВ ТЕЖ МОСКАЛЕМ
Але літа минають швидко. Маленька Надя стала такою ж красунею, як і Люся. Не встигла закінчити школу, як заявила: виходить заміж. У місті, де вчилася в училищі, знайшла собі хлопця, потім у селі дізналися, що його батьки теж з Росії. Раділа Люся, а надто Зоя, що на чужині їх доля із земляками звела. Та недовго тішилися. Якось до їхньої хати під’їхав «Москвич». З нього вискочив хлопець, відчинив дверцята, виштовхав кулаками у потилицю Надю з немовлям на руках. А тоді так само швидко відкрив багажник і став викидати торби – з них вилітало якесь шмаття, повзунки, папери… Баба і мати, побачивши те, вибігли з хати і заламували з горя руки:
– Одумайся, синок! Нє обіжай сіроту! – хапали його за рукави.
– Што?! Пусть нє гуляєт! Нє мой ребьонок! – його обличчя від люті налилося кров’ю. Заробила від нього штурханів і стара Зоя – не втрималася, і впала просто перед машиною.
… – Такий лемент від москаля стояв, що Матінко Божа! – згадуючи, захитала головою моя бабця. – Збігся наш весь куток, і ми сі плакали… Які нещасні жінки…
Не минало й року, щоб хтось з цієї хати не хворів. То стара Зоя поламала ногу, то в Люсі так скакав тиск, що «швидка» вже знала сюди дорогу. А потім стала кашляти Надя, полікують її травами-чаями, а вона все «кахи-кахи». Таки той кашель вимучив її всю зиму і вклав у ліжко. А коли звернулася до лікарів, то було пізно: туберкульоз. Поки вона довгими місяцями боролася з хворобою, Зоя з Люсею ледве давали раду малій Свєточці. Вона з народження росла кволою дитиною, а коли пішла у школу, посипалися хвороби: запалення легенів, операція на очі… А згодом Надю ледь не відправив на той світ інфаркт. І це у 25 років!
***
– Бабцю, ну, за що такі муки одній сім’ї?! – допитувалася я. Бо пережити, вистраждати це все, здається, непосильно людині. Та бабця, пильно подивившись мені в очі і перехрестившись, стиха промовила:
– А ти спитай, коли вони були у церкві? Хай ті молідші… – махнула рукою. – А старі? Зойка чи Люся? Ще нога їхня си не ступала до храму. Кажут, «Отче наш» не годна вчити, бо тєжко… А мусіли б молитися і каятися… Бо старий Ніколай наробив їм лиха…
***
…У післявоєнні роки згори надійшов наказ: розібрати стареньку дерев’яну церкву. Ніхто із селян, навіть ті, хто був на службі у комуністів, не наважувалися на таке святотатство. Коли зібрали схід села: хто мовчав, хто чухав потилицю, хто тупцяв на місці.
– Чєво, сволочі, стоітє?! – верещав Ніколай, тицяючи кожному під ніс свого кулака. – Ану навалілісь і разобралі! Дуракі, будєт чєм зімой топіть!
Почувши останню фразу, натовп загув і став хреститися «Свят-свят…» Але ніхто не зрушив. І тоді розгніваний Ніколай вийняв з кишені сірники, миттю черкнувши, запалив жмут соломи і шпурнув його у церкву. Мало-помалу вогняні язики охоплювали храм. Хтось кинувся гасити полум’я, але Ніколай закричав не своїм голосом: «Нє трож, сука! Посажу!» За лічені хвилини від дерев’яної старенької церкви, яка простояла не одне століття, лишилося попелище, яке ще довго куріло на все село, нагадуючи про богохульство. Відтоді, так помітили старожили, на сім’ю безбожника Ніколая сиплються лише муки і страждання.
– То Божа кара за дідівський гріх… – моя бабця ще довго не зводила свого задумливого погляду із сусідської хати.
Юлія ШЕВЧУК,
Львівська область